Поза політикою
Хм, “спорт поза політикою” – це певного ґатунку оксюморон. Ну якщо відволіктися від рекламних гасел. Чому? Ну бо спорт і є політика-лайт, народна політика, субстітут політики як такої для націй. Він так і з’явився свого часу – як субстітут війни, яка, як відомо, є продовженням політики іншими засобами.
Це можливість відчути єднання, відчути дух змагання між народами, безкровний герць націй. І все це працює доти, доки у двіжі беруть участь вільні народи. Бо ж олімпійський рух і з’явився поміж давньогрецьких ранніх демократій.
Але варто в ці мирні ігрища на галявинці влізти чортячим рилом диктатурі – любій, тоталітарній, авторитарній, – як все йде по пи… шкереберть. Диктатури привносять туди важкий пафос державництва, нездорову пристрасть, розпалювання гірших інстинктів і тому подібні неспортивні речі. Наці Німеччини теж таке робили, ага, і КНДР робить. І тоді це гасло вже не відповідає дійсності в жодному з сенсів.
Тому вживати його, коли хоча б крайчиком йдеться про мордорців – це, вибачте, благоглупотно. Навіть коли б вони і не були з нами в стані підступної неоголошеної війни, все одно, вони отруюють сам дух спорту.
З іншого боку, я б так вже сильно не агрилася на конкретне дівчисько, задрочене спортивною кар’єрою по життю та перезбуджене важкими змаганнями. Але там, де йдеться про державну інформаційну політику, я так само обурена. І суспільну дискусію з цього приводу вважаю доречною, своєчасною. Ну може дещо занадто загостреною персонально, але абсолютно слушною в цілому.
О, як я хотіла бути поза політикою! Якби ж тільки політика зробила алаверди і опинилася поза мною.
Тому що знайти україномовний садочок для малого у Києві – це політика.
У безпеці проїхатися потягом Укрзалізниці – політика.
Сходити на базар із трьохсотма гривнями у кишені і хоч щось принести додому – політика.
Виростити дітей і дати їм освіту – велика політика.
Витягнути навушники з вух у публічному місці і змовчати від того, що ти чуєш поряд із собою, – політика.
Кожна зустріч із читачами просякнута політикою, кожне твоє, навіть невинне, зауваження розглядається крізь призму політики. Це насправді не страшно, до цього можна звикнути.
Але наші хлопчики, наші офіцери, наші діти йдуть і йдуть на ротацію щомісяця на схід… Як від цього можна відвернутися, скажіть? Як це можна не помічати…
Не реви, – кажу я дочці. – Все буде добре, він повернеться живим і здоровим.
Політика.
