Горіхові новини
У зв’язку з сімейними обставинами я кілька днів прожила без без новин. Так що практично нічого не знаю про те, що Зеленський хоче судитися з суддями Верховного суду.
Чи про те, що візит найвеличнішого у США переноситься, як морквинка перед носом віслюка (Апокаліпсису), а результатом його поїздки у Німеччину стало те, що всі думають, що він тільки нещастя приносить. Дурниці, звичайно, де Вова – і де нещастя, але інших наслідків візиту, крім повені, чомусь нема. Чи що Україна в головах окремо взятої фітофтори “розвертається на Схід”, до батьківщини коронавірусу, і тому у Києві знову популярні курси китайської.
Кожну з цих новин, якщо читати ретроспективно, мозок автоматично відносить до категорії дивних. І ти розумієш, що пояснити це все так, щоб у світі зрозуміли і не сміялися, практично неможливо. Вовки, які надрали зад російському ведмедю, раптом добровільно перетворилися на циркових пуделів, буквально розвернулися у стрибку. Хто в таке повірить?
Тому я тут подумала… Я не читатиму новини якийсь час, напевно. Краще я їх писатиму. Наприклад, такі.
✔ Пробка на в’їзді у Затоку починається близько десятої ранку і не розсмоктується до п’ятої вечора. Ми вчора простояли дві години на перешийку, враховуйте при плануванні. Дві третини українських номерів, решта Молдова і Білорусь, росіян нема.
✔ “А ви что, не знаєте, что вся музика сейчас русская?” – каже кріпким таким, червонощоким суржиком офіціантка у кафе, де комплексний обід коштує сто гривень. А її колега мовчки лізе під прилавок, щось там клацає, і російський шансон переключається на англійську дискотеку 80-х.
✔ “Кукуруза, сладкая варьоная кукуруза…” Кричить лоточник на пляжі. Потім замовкає, і я прям звідси чую, як у голові перемикається тумблер. “Кукурудза, підходимо за кукурудзою, щойно зварена…” Торгівля пішла.
✔ “Знаєш, – дзвонить напарник, який щойно відкатав 17 концертів на фронті. – А оте обладнання, що Петро Олексійович передавав, у хлопців працює.” – “Ти сам бачив?” – “На власні очі”.
✔ “Скажіть, – питає жіночка на презентації, – от що мені казати людям, як спілкуватися? Два роки пройшло, а мене не відпускає. Весь час думаю, що двоє з трьох, які ідуть мені назустріч, проголосували за оце от. Як бути?”
Кажіть, – відповідаю, – що їх обдурили.
“Кому казати, їм?”.
Їм у першу чергу, а також собі.
Давайте частіше повторювати, що їх усіх просто обдурили.
Ілюстрація © Phyllis Shafer
