Пам’ять в мармурі та граніті потрібна насамперед живим

Михайло Забродський
Михайло Забродський

Ми час від часу говоримо про те, наскільки країна була не готова до воєнного протистояння. І дійсно, тут є про що говорити. І впевнений, що кінцеву юридично визначену оцінку того стану практично всього сектору безпеки і оборони будуть свого часу надавати правоохоронні органи, а не політики. Є беззаперечним, що неготовність, власно кажучи, як і готовність, – стан багатогранний. Не є виключенням з нього і відсутність або недосконалість законодавчої бази держави.

Лише один приклад. Закон України “Про поховання та похоронну справу” в редакції 2004 року. В ті не такі вже і далекі часи ніхто не замислювався детально над питаннями створення Національного військового меморіального кладовища. Все було визначено ще “до нас” і, звісно, в кращих традиціях вшанування загиблих і померлих в стилі суворих ритуалів і уявлень радянського минулого. Навіть самого поняття законодавчо не існувало.

На тлі першочергових завдань, раптових викликів і “турборежиму” народних обранців, які залучені до формування порядку денного і планів законодавчої роботи, якось не доходила черга до визначення цього питання. Ситуація змінилася у жовтні минулого року, коли до розгляду був поданий відповідний законопроект за номером 4225.

Поховання у відповідних меморіальних місцях тих, хто віддав або присвятив життя служінню Батьківщині, є по суті останнім в цьому світі наданням почестей з боку держави і суспільства. Така практика широко поширена серед практично всіх країн світу. Всі ми вражаємось суворістю і урочистістю архітектурно-художніх комплексів в Арлінгтоні, Бронтоні або Шарлоттенберзі.

Такі речі виховують, захищають і наповнюють нащадків гордістю. Вшанування такого роду потрібно перш за все не тим, хто пішов. Пам’ять в мармурі та граніті потрібна перш за все живим. Вона кличе, вона веде і нагадує про відповідальність.

Законопроект №4225 в порядку денному на цей тиждень. Законопроект, який пропонується, частково дає відповіді на багато запитань. Щоправда викликає і чимало додаткових. Не зовсім, наприклад, зрозуміла категорія людей, які будуть гідні такого визнання. Адже той широкий перелік, який пропонується, дозволяє поховання на Національному військовому меморіальному кладовище фактично всіх, чиї родичі в силу суспільного положення, а часом і статків, зможуть “вирішити це питання”.

Не менше питань викликає і визначення розташування земельної ділянки. Наразі це – межі Київської області. Вочевидь все має свої межі на місцевості, навіть посмертні шана і визнання. І ініціатори законопроекту не замислювались над розташуванням її, наприклад, в межах міста Києва. Здається, це було б вірним, якщо б для такого об’єкту знайшлося місце в нашій столиці.

Підняті законопроектом питання наводять і на інші думки. Повага до загиблих не лише в монументах. Вічна пам’ять має бути і в громадянській позиції, і у вчинках, і в мужності визнавати власні прорахунки. Прикладів цьому – безліч. Так, можливо, кращим визнанням загиблих в 2014-му десантників і льотчиків на борту Іл-76МД в Луганську було б затримання і притягнення до відповідальності найманців з “групи Вагнера”? Але це вже інший вид мужності. Більшості представників монобільшості він поки, на жаль, недоступний…

 

На фото: Меморіал ветеранів В’єтнаму – національний меморіал США у Вашингтоні, округ Колумбія, на честь військовослужбовців збройних сил США, які загинули на війні у В’єтнамі.

 

Поділитися:
Share
Усі відео