Місце українців у Другій Світовій
Про ще одну наглухо програну владою (і країною, як наслідок) тему – місце українців у Другій Світовій.
Польща готується до меморіальних заходів у пам’ять про визволення концтабору Аушвіц-Біркенау, – 27 січня буде 80 років відколи жах катівні нацистів завершився. Польща не запросила на подію Путіна і демонстративно запросила Нетаньягу всупереч ордеру на його арешт від МКС. Звільнення в’язнів Аушвіцу лише перша ювілейна подія цього року, весь 2025 – це суцільні ювілеї, 80 років завершення Другої Світової.
Світова турбулентність і острах звалитися в Третю Світову додає датам особливого ракурсу і уваги. Для України це особливо важливо, – ми можемо отримати додаткові майданчики, додаткові можливості й шанси для комунікації. І не лише про загрозу повторення жахів Аушвіцу зараз, – на прикладі російських катівень і доль українських полонених, а й розкрити очі Заходу, що росіяни не мають права на монополію і привласнення чужих звитяг Другої Світової. Зараз, в ювілейний рік, ідеальний шанс усіма силами і засобами ввалити по сакральних яйцях Путіна і російського нацизму – «пабєдабєсію».
Страх Старого Світу (а то й в цілому Заходу) перед Росією тримається на ядерному шантажі Москви і пам’яті, – країни коаліції бачили, скільки власного солдата Росія готова затоптати в землю, йдучи по трупах до мети, наскільки жорстокий московський завойовник.
Крім того, практично 80 років радянська і російська пропаганда з кожної праски транслювала: внесок Червоної Армії в перемогу над нацизмом – це сила «русского оружия». Тобто фронт був 1-й Український, скажімо, а «оружиє – русскоє». Зомбо-прошивка «все совєтське = русскоє» була доволі успішна, і Захід її ковтнув та юзав на рівні стереотипів, але час вертати своє.
Ні, мова не йде про те, щоб відмовитися від оцінки Червоної Армії як окупаційної, а усього періоду СРСР як періоду окупації для України.
Це тонка грань, мова йде про те, що трагедія втрати в 1921 державності, радянсько-російська і польська окупації – це багатошарова біда української нації, зокрема і в контексті Другої Світової.
Це українці перші не скорилися анексії та стали до зброї проти агресії сусідніх держав – березень 1939.
Це українці були під двома окупаціями і потерпали як від нацистів, так і комуністів.
Це нашими територіями пекельна машина фронту пройшла двічі.
Це 120 тисяч українців у складі Війська Польского чинили опір Вермахту – по суті захищали Польщу, хоча вона була українцям не мамою, а мачухою.
Це українці в лавах Червоної Армії були окупантами (звісно) для Польщі чи Фінляндії.
Це українці були ледь не половиною особового складу Південно-Західного фронту радянських військ в 1941.
Це українці не мали шансів уникнути кривавого місива Східного фронту під орудою радянських командирів-«м’ясників» чи відверто бездарних.
Це українці хапалися за будь-яку соломинку можливостей і тікали з Червоної Армії в повстанське підпілля чи, шукаючи примарного шансу, йшли на колаборацію з Рейхом… щоб потім все одно зустрітися усім у підпіллі. Причому що в Україні, що у… Франції, скажімо.
Так, нашого цвіту було не лише на Східному Фронті. 80 тисяч українців воювали в армії США, 45 тисяч – у війську Канади. А ще війська Франції, Угорщини, Хорватії, Румунії, Словаччини… Але найбільше – у війську СРСР.
В жодній з армій (крім повстанської), де билися українці під час WWII, вони не виборювали національни інтерес. А йти в бій проти одного окупанта в лавах армії іншого окупанта – це взагалі чи не найбільша трагедія бездержавної нації. І ця трагедія вартувала українцям лише в лавах ЧА більш ніж 3 мільйони 300 тисяч загиблими.
Але в цій трагедії на різних фронтах було чимало героїзму. Браму нацистського концтабору в Освенцимі 27 січня 1945 року насправді розбив танк, яким керував українець Ігор Побірченко… Українські бійці, котрі починали вишкіл під орудою Вермахта на території Франції, насправді зі зброєю пішли до Руху Опору… При Монте-Кассіно (найзатятіша битва WWII, де з обох сторін рубилися десантники) насправді в складі армії Владислава Андерса (польський контингент союзників) було до 5 тисяч українців.
Пітер Дмитрук, Анна Храплива, Ніколас Міньо, Ніколас Орешко, Майкл Стренк… Багато імен, фактів, бойових ситуацій Україна може нагадати партнерам як доказ: українці мають повне право сказати, що перемога в Другій Світовій – це і наша звитяга, героїзм, біль, втрати. І що Росія не має жодного права на монополію і узагальнене «рускіє» щодо тих, хто волею чи неволею воював під червоними прапорами.
Нагадувати це слід було торік на 80 річницю Оверлорду та Монте-Кассіно, цього року – на визволення Освенциму. Нагадати і на 8 травня. Бо ж для путіна цьогорічний травень буде остання в житті сакральна пабєдобєсна дата…
Що зробила влада, нинішня держава Україна, щоб влупити по ідеологічному фетишу Кремля? Як ми взагалі підсвічуємо факт, що катівню Освенцима звільнили частини ЧА, укомплектовані українцями? Як ми наголошуємо, що серед в’язнів Освенцима було багато українців? Як ми використовуємо ці факти, щоб спростовувати російські пабєдобєсні наративи?
Можливо, насправді авторитетні іноземномовні українці (не з числа наближених ОПи, а авторитетних і компетентних) вже заплановані Києвом у комунікаційних заходах до 80-річчя перемоги в WWII? Можливо, Міносвіти запланувало розповісти школярам про трагедію і героїзм українців по всьому світу в часи WWII? Можливо, прости Господи, Мінкультінформодневеликестратегічненічєго має план дій?
Коли хтось каже, що у нас у керма талановиті комунікатори, мені настає журбинка, – одне діло хакнуть суспільство на вибори, а геть інше діло вміти воювати в ідеологічно-наративні шахи із найбільш фаховим ворогом в жанрі.
