Справжня війна – це брудно, страшно і боляче
Я не бачив початку.
Як саме вони двоє опинилися в окопі з порожніми магазинами – наш воїн і російська потвора.
Десь, мабуть, так само, як герой Дмитро Масловський і росіянин, якого помилково називають якутом, вони перестрілювалися і жбурляли один в одного гранатами, аж поки у обох безсило не клацнули затвори, і зброя остаточно не змовкла.
Я не знаю, чому – скільки бачив об’єктив камери безпілотника – навколо не було більше нікого. З одного боку воно й добре, – росіянину ніхто не міг допомогти. З іншого, – наш був сам самісінький.
Якщо, звісно, не рахувати пілота коптера, який безпорадно фільмував те, що коїться на кількох метрах квадратних нашої ще не захопленої землі.
Спочатку було незрозуміло, хто на кого кинувся першим, але коли зображення збільшилося, стало ясно, що наш піксель відчайдушно рвав на шмаття російське болото. Рвав безкомпромісно і як востаннє.
Бійка була абсолютно жорстокою. Так б’ються лише в “іграх” з нульовою сумою – ти або тебе.
Вони каталися по землі, гамселили один одного усім, що траплялось під руку, поки наш не схопив автомат за ствол і не почав бити росіянина прикладом по голові. Він бив його до тих пір, поки макітра не припинила своє існування і повністю не змішалася з грунтом. Нашого було нікому зупинити, і він бив цю криваву землю ще кілька надзвичайно довгих секунд. Мені здавалося, що я бачу, як частинки мозкової тканини та дріб’язок російського черепа розлітаються навкруги, однак, звісно, нічого такого бачити я не міг через відносно низьку роздільну здатність.
Такого не покажуть в кіно і на єдиному телемарафоні, хоча звитяга і самовідданість нашого бійця достойні суспільної уваги. Просто суспільна увага в більшості дуже погано собі уявляє, наскільки справжня війна – це брудно, страшно і боляче.
Тому таке не показують. Не кожен витримає.
Таке, до речі, демонструють у підрозділах, щоб знати, як треба і як не треба, як буває, і що високотехнологічна війна західних теоретиків 21-го сторіччя з високоточними ударами, лазерами і космічними крейсерами все одно перетворюється на практику кривавого місива рукопашок і перестрілок з 5-ти метрів а-ля Першої світової.
До слова, нащо таке дивлюся я? Думаєте, я прошу мені це показувати?
Я Вам колись казав про “прокляття волонтера”, коли спілкуєшся з десятками бійців на місяць із різних напрямків, а розповісти нічого не можеш. В сенсі, як насправді справи, який комбріг мудак, а який молодець, де наші навалили, але про це ніззя казати, бо ще рано, а де нашим вломили так, що відступали повз другу лінію і навіть не встигли її зайняти.
Хороше всі й так потім читають у новинах, а погане роздивляються на діпстейті.
Так от ці історії про битви один-на-один – це вже зовсім темна сторона, яку мовчки вислуховуєш, намагаючись зловити скляний погляд піхотинця, що за пару днів вертатиметься туди.
Вислуховуєш, хитаєш головою, чуєш і намагаєшся втямити, нащо з тобою таким діляться.
В такі моменти наочно бачиш основну думку одного класика, що пише книжки про російсько-українське протистояння: головний тягар війни на собі дійсно вивозить піхота.
З цим не буде сперечатися ані ССО, ані артилерія, ані ППО з авіацією. Ні краплі не применшуючи їхню роботу, але спецура, боги війни та кара небесна – всі вони стоять обабіч звичайного дядьки з калашом, для якого закінчення БеКа не означає завершення битви.
Поки піхота своїми лопатами не тримає лінію, до неї немає сенсу підходити всій решті, щоб вальнути за горизонт 155-м чи “тихо прийти – тихо піти”.
Допоки чобіт піхотинця не ступив на якийсь клаптик землі, вона не може вважатися і не вважається звільненою.
Ми живемо в унікальний час.
Про роботу бійців в бліндажах і окопах ми могли лише читати у книжках чи дивитись екранізації типу “На Західному фронті без змін”.
Нині ж чи не в прямому ефірі те можем бачити з записів пілотів БПЛА. До речі, це ще одні, яким на цій війні дуже важко.
Ні, не сидіти в посадках чи відморожувати аж до ампутацій пальці в мерзлій землі, носити 50-кілограмові заряди чи натягувати трак від танка, витримувати перевантаження в кілька джі й годинами стояти над пораненим бійцем, вливаючи в нього життя, тампонуючи плоть і тримаючи його душу в межах кейсевака. Тут не про те.
Важко чисто психологічно, до жмень пігулок на ніч, щоб заснути. Не завжди ж фільмуєш успішну атаку чи відбиття штурму ворога. Безсиле – на межі рефлекторного управління джойстиками – фіксування добивання наших, що здалися в полон, падіння оточених позицій, останніх подихів поранених. Доставка на підвісах пляшки води туди, звідки вже немає евакуації.
Гігабайти і терабайти горя, цінних даних, прикладів фантастичної звитяги, безумовного героїзму та відчайдушного опору.
Сука війна.
Я це все до чого пишу.
Не щоб налякати війною та її жахіттями. Війна вже трапилася, й інакшого вибору, аніж стояти до кінця, аби Україну не перетворили на суцільні братські могили Бучі та Ізюма, катівні Херсона та згарище Маріуполя, – в українців немає.
Не існуватиме ніякого перемир’я – ані на папері, ані в розведеннях, – з однієї єдиної причини: нас просто хочуть убити.
Я це пишу, аби підкреслити, крізь ЩО колишнім цивільним людям доводиться проходити щодня – хоч у випадку нашого рекса, який розтовкмачив росіянину голову, хоч у випадку Дмитра Масловського, який загинув у бою, аби тримати тонесеньку лінію, що відмежовує найдорожчих їм (нам, вам, усім-усім-усім) людей від мороку імперського вєлічія росії.
Мені хотілося ввернути сюди “відмежовує чотирисмугові ряди економічного фронту на в’їздах в ТРЦ, рекорди по купівлі дорогезних тачок, малолітніх виблядків, що співають “я рускій” в центрі Києва, чиновників і політиків із фенотипічно зажраними корупційними обличчями”, але ж ні.
Бійці саме тому і стоять так насмерть, бо їм є кого і від кого захищати.
20 січня нічого не закінчиться. По інерції ніхто нічого не довивезе.
Підтримуйте, будь ласка, тих бійців і підрозділи, кого знаєте.
Цей дощ надовго.
Але що точно втішає – у нас немає іншої опції, окрім перемоги.
Воїне, я не знаю, хто ти і з якого підрозділу. Я сподіваюся, що ти живий і цілий. Дяка, що бився, і дяка, що переміг.
Майте тиху ніч.
