Різдвяний Кіт (правдива чарівна історія)
Я вчора довго їхав по дорогах своєї улюбленої країни. Власне, так само як завжди останнім часом. Тільки невблаганно наближалася зміна цифри на календарі. Бо зміна року.
Але в цей раз у мене був особливий попутник. Зі мною їхав Кіт. Ось так, з великої літери, хоча він і маленький зовсім. Це тому, що ім’я у нього поки не було. Ім’я йому мала дати шестирічна дівчинка. Яка ще не знала на той момент, що цей Новий Рік буде найщасливішим. Тому що тато везе їй подарунок. Кошеня. Ну, ви ж уявляєте, що означає в шість років отримати в подарунок кошеня, ще й на Новий Рік?
Ми їхали, а я по черзі дрімав, і дивився в цей збожеволілий світ через телефон. Якщо траплявся інтернет. Кіт лежав на спинці сидіння за головою господаря. І з цікавістю розглядав навколишнє і мене – через брак цікавого об’єкта для спостережень.
Потім йому набридла одноманітність. Він потягнувся і зістрибнув мені на коліна.
“Знаєш? – сказав він мені. – Я розумію, що у вас тут все начебто летить коту під хвіст (що мені не дуже подобається), і обличчя, он, у тебе не особливо святкове. І як в телефон подивишся – шерсть у тебе дибки стає, я ж в цьому розбираюся.
Я маленький ще, зрозуміло. Але я – Кіт. Істота потойбічного порядку, як у вас кажуть. Так що дещо сказати тобі можу. А ти мене поки ось тут почухай. І взагалі, погладь. Тому що я, знову таки, – кіт, тим більше, маленький і “мімімі”.
Ви іноді настільки серйозно до всього ставитеся, що починаєте думати більше, ніж робити. А від цього у вас в голові дурні думки заводяться. І безнадія. А це гірше бліх. І ви себе потихеньку переконуєте, що все, що могли, ви вже зробили. І у вас не вийшло. Тому що навколо знову не те, що ви хотіли. І взагалі, всі як з розуму посходили. Настільки, що божевільні березневі коти в порівнянні з цим – зразок виваженості та здорового глузду.
І ви себе цим починаєте катувати день за днем. Копатися в собі. Докоряти собі навіть більше, ніж оточуючим (що теж не забуваєте робити). Тобто готувати себе до того, щоб здатися. У вас вся ця лабуда називається рефлексією, здається?
Хоча багато хто з вас – серйозні хлопці. Майже коти. Он, я за твій шеврон (правильно назвав?) на сумці кігтем зачепився. І пахне від нього залізом, димом і злістю. Воював, значить. У нас такого немає. Бійки бувають. Війни не буває. Коти мудрі. І серед них не буває таких виродків, які у вас водяться. Щоб одних котів зібрати і піти вбивати інших котів в чуже подвір’я.
А у вас є. І відбиватися треба, розумію.
Але ви ж змогли?
А тепер розводите руками – розчарування, типу. І кажете, що вас перемогла дурість. І пройдисвіти взяли верх над сильними. Перемогла. Вас. Дурість. Ти сам чуєш абсурд цих слів, коли вони стоять поруч? Пройдисвіти перемогли? Це що? Як начебто котами стали б керувати щури?
Хоча, у вас ситуація схожа, згоден. Вибач. Але хто вам ветеринар, вибач, доктор?
Простіше треба бути. Ближче до коріння. Ви ж хижаки чистіше нашого. І хитріші, і упертіші іноді. Дивіться на котів, якщо вже про себе щось забули. Кіт не може бути примушений. Коту не можна насипати в миску пінопласту і сказати, що це їжа. Він подивиться на тебе як на ідіота. І пошле по-котячому.
Кіт ніколи не скаже собі, що – все! – він більше не може ловити мишей. Що мишей більше. Що вони плодяться. Що цей світ пропах мишами, і котячої правди в ньому немає (хоча звучить красиво, авжеж). Тому що кіт створений ловити мишей. І кіт створений вільним. І навіть ви визнаєте, що він гуляє сам по собі. У цьому ми з вами схожі, до речі. І по “ловити”, і по “волі”. Але у нас це завжди. А ви примудряєтесь про це забувати.
Дивіться на котів. Кіт, якого загубили, може йти додому тисячу кілометрів. Не жерти, не пити, не спати. Тому що є мета. Тому що є щось дороге йому. Є головне. Є його дім. І ті, кого він любить. Хоч він і на кшталт “сам по собі”.
А маленька кішка, коли її кошенятам загрожує небезпека, може порвати кого завгодно не гірше за тигра. І битися буде до кінця. Тому що не стане себе переконувати в перевазі супротивника і безнадійності ситуації. У неї немає на це часу. Вона повинна перемогти, нагодувати кошенят і бігти до кота.
І головне – кіт завжди падає на ноги. Тому не розбивається навіть при падінні з великої висоти. І навіть якщо падає, завжди встає. І навіть якщо його сильно вдарили, завжди встає. Тому що тільки на ногах і в опору можна вціліти і перемогти.
Дивіться на нас. На котів. І пам’ятайте, що ви теж десь коти. А ми вам за це, до речі, даруємо все ось це. Можливість побути дітьми. І отримати кайф від того, що ти ось мене гладиш, і тобі теж стає спокійніше.
Гаразд. Я вірю у вас. Ці всі ці ваші “розчарування” (в котячої мові такого слова немає) і “безвихідь” (дурне слово зовсім) паскудять вам в мозок, як голуби на пам’ятник. Це мине. Ми вас в справі бачили.
Ми тут через своїх вирішили зі Святим Миколаєм поговорити. Виправити дещо. Через кого – своїх? Через його котів, звичайно. А ти думав, у нього тільки олені? Олені, брат, його возять. А Коти консультують. На предмет світоустрою і вселенського добра з кулаками. Загалом, налагодить він вам тут в Новому Році дещо. За рахунок шефської допомоги. І злегка дурь витрусить з декого. Коротше, попустить вас. І шанси з’являться, обіцяю. Але далі самі. Тільки не підведіть.
Гаразд, розбалакався я тут. Мені готуватися треба. Знайомиться зі своєю Людиною. Їй шість. Маленька вона ще. Мені її ще виховувати. Берегти. Щоб не стала як деякі.
Все зрозумів? Ну бувай. З прийдешніми. Гаразд. Доглянемо ми за вами. Як завжди.
І не витріщайся на мене так. Вважай, я просто твій різдвяний кіт-хранитель. Янголи твої різдвяні ще відпочивають. Бо ти їх своїми військовими пригодами задовбав”.
Я здригнувся. І чи моргнув, чи відкрив очі після провалу в сон.
Кіт дерся назад на спинку переднього сидіння.
“Наснилося! – подумав я. – Точно наснилося!”
Кіт влаштувався за підголовником. Повернувся до мене. Похитав головою і підморгнув…
