Село та люди

Іван Хомяк
Іван Хомяк

Довго не міг зрозуміти, звідки в мені стільки нелюбові до сільського укладу життя та сільськогосподарської праці.
Слухаючи альбом “Багатоголосся” гурту “Дерево”, пригадав своє дитинство наповнене автентичним фольклором.
З дуже раннього дитинства більшість часу перебував під опікою моєї бабусі Ольги. Оскільки вона працювала в колгоспі, то велика частина моїх перших років пройшла на полях і в картоплесховищах. Потім це прийшлося припинити, бо до трьох років я стільки нахапався іронічного ставлення до оточуючих, яке виражав соковитою народною мовою, що виникало питання, як це дитя з інтелігентної родини піде в школу. Останню краплю в моїх колгоспних університетах було поставлено, коли в картоплесховище зайшов депутат Верховної Ради СРСР.

– Тихо, Ваню, мовчи. Он депутат іде, – шепотіли мені бабусині колеги, які задля розваги всю дорогу вчили трирічну дитину матюкатися.
– Це… (тут народна назва чоловічого статевого органу), а не депутат, – пролунав дзвінкий дитячий голос в чудовій акустиці картоплесховища.

Бабуся до війни встигла закінчити лише 4 класи, але завдяки чудовій пам’яті могла відтворити усе до останньої букви. Усі ті вірші, ще будучи трирічним, я також знав напам’ять. Це були і радянські типу “У кого цілив ворог, що Кірова убив…”, і, звичайно, шевченківська класика.



Зараз, ніби це вчора було, бачу спекотний серпень. На полі в’яжуть льон у снопи, в яких я граюся. Обідня пора, бабуся йде мене годувати, а в голові:
“На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…”

Ось так об’єдналися в моїй душі колгосп і панщина, сільська і кріпацька робота. Живучи в селі, ти не може взяти відпустку, не маєш нормованого робочого дня, не маєш лікарняних, не вирвешся зі злиднів, і ти – кріпак незалежно від форми власності на землю.
“В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають”.

Тому, моє ставлення до сільського буття не стикується із романтизмом паничів і панянок, що виросли поміж цегли і асфальту. І не сходиться з тими, хто зрісся із сільським життям як дротяник із картоплиною і хто боїться або не може поглянути на це зі сторони.

* * *

Висновки та рекомендації
(роздуми над коментарями до допису “Село та люди”)

Кожна популяція, щоб підвищити свої шанси на виживання, намагається тримати баланс між однорідністю та розмаїттям. Світ, в якому вона існує, мінливий, тому якщо буде занадто одноманітною – зникне. А буде занадто різноманітною – втратить цілісність, розпадеться на шматки і зникне частинами. Оця різноманітність в середині популяції стосується різних речей: генетики, будови тіла, пристосування до конкретних умов середовища, активність при розмноженні…

Ця властивість популяції є більш загальним законом природи і стосується не лише її. Вона характерна для усіх складних самоорганізованих, саморегульованих, відкритих систем. Я це, наприклад, вивчаю в екосистемах. Це правило (бо зараз прийдуть в коментарі ті, хто скаже що це не “закон”) можна застосовувати і до людей – колективів, етносів, націй, громадян країни, людства.

Основою виживання та процвітання людської системи також є розумний баланс між різноманітністю елементів і однорідністю системи. Більш того, цей баланс має зміщуватися синхронно зі змінами середовища. В критичних умовах група має бути більш однорідною (але не абсолютно), після припинення кризи – максимально різнорідною. В умовах дезадаптації однорідність групи сприяє швидкості та ефективності втілення рішень за рахунок зменшення часу на розгляд альтернатив. Як показує досвід, це працює. Тому в армії є Статут, а в надзвичайників і медицини катастроф – Протокол. Наприклад, сортування постраждалих в медицині катастроф виходить за межі традиційних уявлень про Конституцію та права людини. Вас можуть і мусять залишити без допомоги, якщо ви “легкий” або “безнадійний”. Однак скільки б не пінилися фейсбучні юристи, жодного лікаря за це не засудять. Якщо наша ковіда перетвориться на повну катастрофу, то забудьте про юридичні погрози лікарям, якщо вони вам чи вашим близьким не допомагають. Задача суспільства не доводити усе до такого стану, але суспільство цю задачу провалює…

Реакція зменшення різноманітності суспільства під час кризи нагадує “звуження свідомості” в людини. Однак воно може мати як позитивний ефект (виграти війну для народу чи вижити в екстремальних умовах для особи), так і негативний (диктатура для суспільства, нераціональність поведінки чи самогубство для особи).

Висновок 1. Народ, який втратив розумний баланс між різно- та одноманітністю, перетворюється на викопні рештки.

Ми часто нав’язуємо іншим людям свої стандарти. Святкувати Хелловін чи ні, довге волосся чи ні, садити картоплю чи ні, заводити свиней чи ні, ходити на концерт “ХЗВ” чи ні, читати Джойса чи ні, користуватися косметикою чи ні, їсти м’ясо чи ні… Ми розглядаємо етичну систему як Борух Спіноза, але набагато примітивніше. Для одних – це крапка, а всі, хто за межами цієї крапки, – аморальні типи та вороги. Для інших – це пряма, розділена крапкою, – всі, хто по той бік неї, є злом…

По перше, етика багатовимірна. У ній є як мінімум три зони: моральне, аморальне та неетичне. По друге, під неетичним я розумію ті явища, які не потрібно розглядати з точки зору етики. Їжа, якщо ви не вбиваєте людей, щоб з’їсти, одяг, якщо ви не несете ним загрозу життю та здоров’ю оточуючих, зачіска, якщо ви не працюєте за станком, секс, якщо він добровільний, усвідомлений і безпечний… Те саме і любити сільський побут чи ні – знаходиться за межами етики.

Є різні психосоціальні типи людей. Мені не подобається обмеження власної свободи, яке обов’язкове, коли живеш в селі чи коли маєш домашню тварину, – ти не можеш вільно вирватися на пару місяців потинятися світом, бо ти відповідаєш за того, кого приручив. Я ж прагну того, про що писав Сковорода: “Світ ловив мене та не впіймав”. Комусь не підходить мій спосіб життя – довжелезні дописи у фейсбуці, експедиції по 2-3 місяці, науковий аналіз даних, слухання усяких химерників, купа проектів… Я таким народився і сформувався ще в ранньому дитинстві. Як казала перша вчителька моїм батькам: “Дивна дитина”. Чи маю я себе зломати через коліно, щоб стати схожим на когось? Ні, я маю діяти так, щоб залишатися максимально собою, але з мінімальною шкодою для соціуму, в якому живу. Якщо я не завдаю шкоду безпеці суспільства, гуляйте лісом із своїми “фе” та “фу”. Я маю лише тримати баланс. Якщо цього чомусь не зможу зробити, то єдиною вірною моєю дією буде “обтрусити пил із сандалів”.

Висновок 2. “Віддавайте боже Богу, а кесареве кесарю”. Не варто вносити в етику те, що не стосується суспільних відносин, пов’язаних із його виживанням і благополуччям.

У людей із протилежними психосоціальними типами виникає ненависть, огида та інші негативні відчуття одне до одного. Особливо це гостро відчувається, коли людина відчуває непристосованість до життя. Це є другим руйнівним фактором. Замість того, щоб вирішувати проблему і боротися зі справжніми ворогами, ми вишукуємо ворогів з-поміж себе. При цьому чіпляємося до якоїсь незначної дрібниці, перетворюючи її на категоричний імператив. Це шлях до суспільного самогубства. До речі, на цю болячку страждають не лише борці із толерантністю, а й борці за толерантність. Часто ця боротьба нагадує маятник. Боротьба проти расизму перетворюється на “чорний расизм” і так далі…

Висновок 3. Збалансована толерантність – друга основа виживання людської групи.

Ці три правила стосуються усіх рівнів організації людства. Від пари друзів на рибалці до людства в цілому. Саме тому радикальні космополіти і ультрарадикальні націоналісти діють на шкоду собі та людям. Має бути баланс між своїм національним та загальнолюдським. Тому нації надважливі, національна мова, традиції, культура – надважливі, бути відкритим світу та відчувати себе частиною людства – надважливо. Замість того, щоб приймати чийсь бік і створювати привілеї та преференції одній із сторін надуманого конфлікту, ми маємо шукати межі етичного, баланс між різноманіттям і одноманітністю та розробляти механізми його встановлення.

Висновок 4. Толерантність – це баланс різноманітності, а не помста сьомому поколінню преференціями.

Для чого я це пишу? Щоб зробити суспільство трохи більш стійким і благополучним? Щоб примирити моїх знайомих та друзів, які якогось дурня кидаються вибудовувати барикади поміж своїми? Я не настільки наївний. Людина не походить від обізяни – вона обізяною залишається. А обізянам толерантність видана дуже невеликими дозами. Ми – ієрархічні соціальні тварини. Це в наших генах. Єдина надія, що ми зможемо вистрибнути в космос раніше ніж самоліквідуємося. На цих віддалених частково ізольованих колоніях сформуються нові види людини. І, можливо, з’явиться той, який не матиме нашої атавістичної незбалансованості. Тому, пишу я це лише для власного самозаспокоєння, щоб скинути із душі неприємний осад, що накопичився від читання коментарів до допису “Село та люди”.

Висновок 5, останній. “Голос того, що волає в пустелі…”

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії