Не будь як Толік. Будь щасливим!
Я не дуже люблю абстрактні розповіді про етику, чесність і таке інше. На то є кілька причин.
По-перше, я знаю, що ідеали – в тому числі й ідеали поведінки – у людей різні. І що вимагати від людей відповідати можна лише тим ідеалам, що вони самі для себе (чи інших) проголосили.
По-друге, я зростав у суспільстві, де голосніше всіх про цноту кричали курви, про мораль – мерзотники, та про честь – боягузи. Так сталося. Тому для мене такі розмови – особливо публічно, з трибун – дещо девальвувалися.
Але.
В мене є доволі універсальне та ідеологічно нейтральне пояснення того, чому варто бути пристойною людиною, а шнирьом та чмом бути не варто.
Впирається воно в досить-такі наукову штуку – піраміду потреб Маслоу.
Як відомо, Маслоу вибудував піраміду людських потреб, де на самому нижньому, базовому рівні – фізіологічні (їсти, пити, трахатися), потім, умовно, прості духовні (потреба у любові, потреба у повазі), потім – складні духовні (пізнання, краса, самореалізація, тощо).
Так от, я щиро вважаю, що через радянські та пострадянські травми у занадто багатьох з нас цю піраміду, курча, зрізано. У декого з самого низу.
Ну просто зростали діточки в такій скруті, що вважали: будуть гроші – все інше додасться.
Хрін там плавав батерфляєм. Піраміда підступна.
Уявіть, що в якоїсь дитинки було дуже голодне дитинство. І все життя вона витрачає всі свої гроші на нові продукти. Ковбаси. Соління. У нас так, до речі, деякі попередні покоління були травмовані Голодомором. Досі хліб викинути вважається мало не святотатством.
Та не буде людина щасливою, якщо усе своє життя буде колекціонувати ковбасу? Не дуже. Після деякої кількості ковбаса припинить робити щасливою. Але людина навіть не знатиме, що не так. Ковбаса ж є!
Бо треба й вищі потреби закривати.
Але буває так, що людина так перестаралася, що вищі потреби вже не закриє ніколи.
Взяти, наприклад, Толю нашого Шарія.
Це ж ходяча ілюстрація до анекдоту “якщо в тебе в дитинстві не було велосипеду, а зараз є джип, то В ДИТИНСТВІ В ТЕБЕ ВЕЛОСИПЕДУ НЕ БУЛО”. Він же брендами увішується, як пострадянська курва на Брайтон Біч, абсолютно демонстративно, кричуще та наївно. І прямо кричить – ви всі мені заздрите!
Нє. Не дуже.
Чи взяти, наприклад, Юлію Володимирівну Тимошенко. Вона розумна жінка і, в принципі, знала, що таскати одяг, де одна сумочка вартує трьох її річних декларацій, – політично невигідно, особливо для політика-популіста. Але нє. Не могла інакше. Бо всередині сиділа дівчинка, у якої всі молоді роки не було нормального платтячка.
В чому тут проблема? В тому, що для того, щоб закрити певний шар потреб “із запасом”, люди інколи жертвують самою можливістю сягнути рівня потреб вище.
Повернемося до Шарія, бо гарний приклад. Він чмо та подонок. Він торгує сракою та розводить лохів, його власна сім’я його зневажає – і він теж сам себе зневажає. Саме цю зневагу, саме цю дзвінку пустку на вершині безнадійно зрізаної піраміди він намагається перекрити тими рівнями потреб, до яких може дотягнутися – кофточкою з купою лейблів “Гуччі” чи флюродросом тисяч шнирів, яких сам в грош не ставить. Але йому, курча, боляче, і це дуже добро видно.
Проблема в тому, що від усвідомлення, що ти сам, конкретно ти, ось ти, сонечко мамине – лайно, втікти неможливо. На якомусь етапі не допамагає навіть, кгм, медикаментозне втручання.
Тож теза “бабло не купить щастя” правдива не через якісь високі матерії, а через дуже прості та базові психологічні механізми. Так само, як не зробить тебе щасливим лише сам факт наявності ковбаси. І навіть того, що хтось тебе дуже-дуже любить, не вистачить, якщо ти сам себе не любиш, бо щось про себе знаєш.
Тож якщо ти справді хочеш бути щасливим – ти маєш відразу думати, як вибудувати усю пірамідку, щоб вона не була схожа на кавалок, сам знаєш, чого. Як не зробити нічого, після чого для тебе її верхні етапи – там, де самоповага, – не будуть закриті до кінця життя. Бо жодний успішний успіх на нижніх того просто не вартий – ти ризикуєш сам себе нахлобучити.
Тож слід завжди тримати це у голові.
