Дошкульте Вові. Змийте вже чим-небудь цю ганьбу
Найбільша спокуса у селі – відключити інтернет. Замість Фейсбуку дивитися на листя і відзначати нові відтінки сепії. Викопати моркву, зібрати помідори. Вдумливо підготуватися до осінньої обрізки, провести аудит трояндових.
І десь так через рік або через п’ять повернутися у місто і запитати: ну як тут у вас? Хто там президентом?
У селі дві ілюзії, однаково непоборні. Перша, що ти далеко від світу, і при бажанні можеш заховатися на своєму хуторі. Друга, що світу байдуже до твого хутора.
Як казала колись сусідка у чотирнадцятому: а що війна? «Через нас перестрелить і дальше пуйдет, нас не тронуть.»
І ще людям здається, що необхідний для виживання мінімум: земля, зерно, дрова, – він у них назавжди. І у разі чого «я на своїй картоплі перезимую». Не розуміючи, що те, що ви у своїй віковічній звичці прибіднятися називаєте «мізером» і «бідністю», для когось за щастя. Як для тих, у лаптях, що пускали слину у Донецьку від одного вигляду вивісок. Не від асортименту товарів, а від того, що на магазині є вивіска, якої вони у своєму убогому житті за поребриком не бачили.
Найбільш вдалою і цинічною маніпуляцією від Зеленського була «хоч посміємося разом». Вони своїми локаторами вловили головне: українці під час війни жили непристойно розкішно. Мікроскопічний воєнний збір для офіційно оформлених – ото й уся «жертва», яку у більшості своїй заплатили наші виборці. Купивши за цих півтора проценти право солодко спати, добре їсти, не боятися мобілізації, їздити куди хочеш по безвізу і робити що хочеш.
Їм просто стало нудно; захотілося «чисто поржать».
І як воно іржеться? 👻
Мене скоро бити почнуть, бо я як Касандра, тільки навпаки. Ходжу і бубню не про те, що буде, а про те, що треба було робити у минулому.
Що не можна у такій серйозній справі як вибори голосувати серцем, печінкою чи тим, що нижче печінки. Що кожну кандидатуру потрібно оцінити і обдумати. Що шоумен, який би він не був симпатичний на сцені, забезпечить тільки шоу. Робота у нього така – шоу показувати.
Що треба спочатку про хліб подбати, а потім роззявляти рота на видовища.
Але що цікаво. Рік тому Касандра волала голосом у пустелі. Взагалі ніхто не чув і не хотів чути. Потім вони перестали огризатися, переважно мовчали.
А зараз – бінго! – настав час запитань. «Так що ж тепер робити?»
Готуватись до справжньої бідності, от що. Хворіти без лікаря і без лікарні, вчити дітей без учителя і без школи; придумати, як жити без зарплати і пенсії, забути про субсидії. «Та нє, це ти вже загнула… Загнула ж, да?» Ні, не загнула.
Скоро рік, як ви перестали признаватися, що проголосували за Зеленського. У нас попереду місцеві вибори, а там, дасть Бог, і дострокові парламентські. Тож ідіть і проголосуйте так, щоб максимально дошкулити Вові. Змийте уже чим-небудь цю ганьбу.
