Хто виграє війни, або Що б сьогодні сказав Отто?

Замість епіграфу:
«Дорогая передача!
Во субботу, чуть не плача,
Вся Канатчикова дача
К телевизору рвалась.
Вместо чтоб поесть, помыться,
Там это, уколоться и забыться,
Вся безумная больница
У экранов собралась.» (рос.) © В. Висоцький

Уявіть…

Вересень 2018 року. В Білорусі затримують російських найманців, які воювали проти України. Потім відпускають. Хтось на Банковій дає вказівку – бойовиків не брати. На таємній нараді присутні президент, керівник його офісу, вузьке коло людей, які ухвалюють рішення в країні. В інтернеті опиняються документальні докази, що Банкова провалила спецоперацію із захопленням російських терористів. Скріни. Імена. Дати. Чиста 111 стаття – державна зрада. 2018 рік, при владі Порошенко.
Уявили?

Що відбувається далі? Інформація має ефект бомби. Через кілька годин на Банковій протест. Хитка коаліція валиться на очах, опозиція вимагає реакції парламенту, слідства. Заяви міжнародних партнерів. Посли G7 вимагають пояснень. Тієї ж ночі дзвонили Берлін, Вашингтон, Брюссель.

Олігархат відкорковує шампанське – дано вказівку шмалять з усіх інфо-калібрів, благо влада напевне влипла. Медіапростір просто рве на хом’яки. Громадське, Суспільне, «плюси»… та, в принципі, усі телеканали виходять із спеціальними проектами. «Дзеркало Тижня», «НВ», «Фокус», друкують спеціальні номери. Журналісти миттєво знаходять родичів вояків, вбитих «вагнерівцями», – в ефірах убивча пряма мова. На небосхилі ЗМІ спалахують десятки нових і старих зірок слова і фактажу.

Президент і низка високопосадовців вчинили державну зраду – зірвано операцію покарання вбивць. Країну трясе. Обурення з кожної праски. В Європі аплодують жорсткості українських медійників. Парламент йде у відставку. Наступне переобрання президента. Бо ж стаття 111.
Процедури імпічменту немає, але активна позиція преси і громадського суспільства змушують владу обнулитися. Олігархат тасує нову колоду, але того ніхто не бачить. У вишах починають викладати приклади єднання Громадянського обов’язку і Місії журналіста.

Якби історія з «вагнерівцями» і зрадою випала Пороху (що фантастика, втім, ми ж уявляємо), його б блискавично знищили. І тому, що були б підстави. І тому, що преса була 5 років заточена на максимальний «фас». Але коли «вагнерівці» стали вишенькою у Зеленського… піраньї пера зіграли в окуня. Ані тобі спец-ток-шоу, ані тобі «беремо термоси і парасольки», ані тематичних номерів…

Н і ч о г о.

Останнім часом ми частіше згадуємо слова Отто фон Бісмарка:

«Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики».

Але чи канцлер мав на увазі користь освіченості та віри? Навряд. Йшлося про тих, хто володіє інформацією – формує світоглядне поле.
Хто був мірилом «що таке добре і що таке погано» для простих людей в часи Бісмарка? Вчитель і пастор. Їм довіряли апріорі, тому що…

Кого слухають зараз? Вчителя? Священика? Ні – ЗМІ. І якщо у вечірніх новинах промовчали про проблеми, налякали коронавірусом, розповіли про кілька побутових вбивств, «малолітня матір викинула немовля», пару ДТП і пандочку насамкінець, то… мільйони домогосподарок ніколи не дізнаються, що на Банковій президент країни у вузькому колі людей вчинив злочин рівня 111 статті Конституції.

Чи донесли журналісти масово до очей і вух домогосподарок історію з «вагнерівцями» і держзраду Зеленського? Кому це вигідно?

Коли наступного разу згадаємо «вчителів і священиків» Бісмарка, та зайде дискусія, що Україні треба з нуля будувати освіту і судочинство, треба не забути першими на «з нуля» вписати журналістів. Інакше ми програємо головну війну – за власне існування як нації.

На заставці: портрет Отто фон Бісмарка, 1890, Франц фон Ленбах (1836–1904)