Ілюзії на продаж

Віктор Трегубов
Віктор Трегубов

Нарешті я зміг це сформулювати.

Є така суспільна ілюзія, за яку люди готові дуже дорого платити. Назвемо її – “ефект Я В Хатці”.

Якщо ви попитаєте людей, що журяться за СРСР, що ж в ньому було такого класного, вони вам скажуть – стабільність. Впевненість в завтрашньому дні. Змога планувати життя наперед. Маючи на увазі золоту брежнівську пору 70-х.



Завтрашнім днем для цієї пори були 80-ті. Війна в Афгані (ще наприкінці 70-х), андроповщина, перебудова, розвал СРСР.

Отже, ця впевненість в завтрашньому дні була несправжньою. Ілюзорною. Оманливою. Плани тих, хто напланував собі життя в 70-ті, ніколи не справдилися.

Але ж ВПЕВНЕНІСТЬ була. Була відповідна емоція, хай і від ілюзії, хай і від брехні. Саме по цій емоції – хай і несправжній – вони й журяться.

Це дуже важливо. Бо цю емоцію і досі купують задорога.

Я зараз наведу велику кипу прикладів, і дехто з вас мені скаже – “ти що, це абсолютно різні речі”. Бо в якихось моментах будете зі мною згодні, а в якихось впізнаєте себе “по ту сторону”. Тому для вас ці речі будуть здаватися різними. Але все ж вислухайте.

Візьмемо, наприклад, тих, хто втомився від війни і кому треба просто перестати стріляти.

Чи торкнулася їх війна? Ні. Їх торкнулося лише її висвітлення. Вони хочуть не завершення війни, вони хочуть, щоб про неї перестали згадувати. Вони хочуть сказати “Я в хатці”. Хай війна буде, але ЇЇ НЕ БУДЕ В МОЄМУ МАРІЧКОСВІТІ.

Вони хочуть купити оману, ілюзію миру. Багато хто саме за це голосував.

А тепер знов з іншого боку. Роздільні по статі (гендеру?) місця в потягах. Я не проти, в принципі, якби на це був попит. Хоча мені здається, що це викличе велику кількість проблем – починаючи від класичного “а як бути с інтерсексами та трансами”. Але є й ще один момент. Як свідчення того, що це назріло, наводять приклад – он, хлоп зайшов в купе до жінки, її побив та намагався зґвалтувати. Жах. Але ж вона і так їхала в “суто жіночому” купе (тільки вона та неповнолітня дитина), а він – в суто чоловічому.

Тут мені в коментах казали – а якщо різні вагони… Вибачте, смішно. Наші потяги розраховані на відкриті тамбури – народ має ходити проміж вагонами, щоб хоча б потрапити до вагону-ресторану. А тепер уявіть такого ж упоротого напідпитку. Чи компанію упоротих. Як гадаєте, скільком з них спаде на думку попертися до жіночого вагону просто в рамках “о, хлопці, давайте до баб завалимося?”. Боюсь, буде гірше, ніж зараз. Та що там боюсь – впевнений.

Зрештою для охорони жіночих вагонів треба буде окрему пару ментів тримати. Але в такому випадку і необхідність в таких вагонах відпадає – дешевше просто встановити в купе тривожну кнопку.

Знов-таки, шановні, ви пропонуєте не безпеку, а ілюзію безпеки. Хатку. Вибачте. Ви в своєму праві, але реальність невблаганна.

Ще з іншого боку. Наша постійна дискусія про короткоствол та право на самооборону завжди упирається в позицію людей, які хочуть до хатки. Вони знають, що світ вже небезпечний. Вони ставлять лише на те, що небезпека їх омине. І їм здається, що сам дозвіл на короткоствол зруйнує цей затишок, цю ілюзію. Дозволимо громадянам короткоствол – визнаємо, що вони в небезпеці. Накличемо. Так-то ми теж знаємо, що ми в небезпеці, але ви цими своїми теревенями нам ламаєте можливість її не помічати.

Коли ми завершували сейм ДемСокири, за столиком на веранді у ПортерПабі виникла сутичка. Двоє уродів напідпитку жбурнули бокал в офіціантку, розтрощили стільця, один вихопив штик-ніж та почав їм махати. Звісно, вони обрали найгірший час та місце з можливих. Звісно, вони були передані поліцейським. Але якби там не було кількасот демсокирян, хтось з персоналу пабу міг би, в найкращому випадку, поїхати в лікарню.

Це відбувається. Щоденно. Тут і зараз. Але люди платять за можливість цього не помічати. В цьому випадку – платять життями.

Хтось платить, щоб “не бачити збоченців на вулицях”. Хай будуть, кажуть, але не в моєму полі зору. Хтось платить за відчуття удаваної безпеки. Хтось платить за те, щоб реальність не порушувала його душевного спокою, щоб на її частину можна було закрити очі та не помічати. Хтось платить за те, щоб відповідальність за його життя та життя його родини була не на ньому, а на комусь іншому – хай він навіть знає, що цей хтось інший не впорається. Зате на ньому буде відповідальність за провал, а мені й паритися не треба.

Це все рентна плата за пісок, в який встромлена голова. За страусине паркомісце. За право залишатися великою дитиною.

І ця послуга користується надвеликим попитом. Це продають громадянам десятки політиків.

Але, якщо чесно, я хочу бути тим, хто продасть дорослішання.

 

Карикатура © Олександр Цап

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії