Нас очікують важкі часи

Ну що ж, недоброго ранку, любі френди, а найпаче – кияни.
Київ очолив світовий рейтінг міст із забрудненим повітрям. Випередивши таких визнаних еконігілістів, як китайські Ханчжоу та Шанхай. Унікальна комбінація пожеж, суховіїв та самуму призвела до того, що місто перетворилася на пастку для забруднених повітряних мас. І сумішшю гарі, вуглекислого газу та дрібних пилових часток ми й дихаємо вже добу. Добра новина в тому, що наша причина забруднення – не промислові викиди і не вихлопи автівок, а аномальні природні умови. Це означає, що довго ми на чолі того рейтінгу не протримаємося. Минеться цей невдалий збіг природних умов – нормалізується й міське повітря.
Але!

Дивіться, зараз суспільство гарячково шукає винних, в діапазоні від підозр щодо диверсій до звинувачень міської влади у бездіяльності. Спостерігаю навіть срачі “селяне vs містяне” – хто більше винен в підпалах. На мій погляд, це природно, але непродуктивно.

Просто треба визнати: в нас аномальні погодні умови, фактично, стихійне лихо. І називається воно – ПОСУХА.
Ні, не пожежі, пожежі – просто похідне. А причина – це посуха, і поводитися так, наче її нема, – наражатися на небезпеки. І тут не лише бездумний піроманський вандалізм (неприпустима річ), – звичні навички землекористування теж треба змінити до завершення посухи.

Думаю, всі вже усвідомили, що звичний спосіб швидко підготувати землю до оранки та сівби – випалити стерню та бадилля, – цієї весни неприпустима річ. Куди, коли пожежа може здійнятися від недопалка (реальні кейси)! Але не тільки це, є й інші звички, непридатні цієї весни. Зокрема, розорування полів та городів в нинішніх умовах – дія небезпечна і беззмістовна. Бо сій – не сій, без води не зійде. Просто вітри винесуть родючий шар ґрунту, і все по тому. (Отой самум – піщана буря – так пісок, він звідки взявся? Правильно, з передчасно розораних полів і вирубаних лісів київського Полісся).

І якщо вже хочеться пошукати винних, подумайте про те, що Мінсільгосп мав би попереджати селян про ПОСУХУ, буквально калатати в набат. І Мінекології мав би. А, упс, в нас же їх нема, вони ж об’єднані з чимось, – вважай, відсутні. Ну от воно і є – “Думай.те! – Нічим!”. Українці своїм минулорічним вибором поставили себе в ситуацію величезної небезпеки. Бо зелешмиги викликам протистояти нездатні.

Втім, суспільство в цілому й далі демонструвало благодушну короткозору глупотність. Коли, наприклад, дивувалося й раділо аномально теплій і безсніжній зимі. Я тоді казала – ну радійте, якщо бавить тепло й чисті вулиці, але мусите усвідомлювати:  будуть наслідки. Таке відхилення від звичного погодного циклу дарма не минеться. Ну от тепер зимове тепло обернулося пожежами, в яких задихається найбільше місто країни.
Але я й тепер скажу: будуть наслідки. Ні, не ці пожежі з суховією. А те, що прийде в результаті.

Так, весняна посуха не так впадає в око, як літня, бо ж наче зелене листячко на деревах, наче весняні ефемероїди бадьоро лізуть з землі. Але земля та суха як трут, дерн пересохлий, не те що збіжжя та городина не зійдуть – трава не виросте як слід. А деревам вистачить сил вкритися квітом, але не вистачить виносити плоди.

На нас чатує величезний неврожай! Якщо травень буде такий самий сухий – далі вже пізно, вегетація рослин прив’язана до сонячних циклів. І мокре літо (червень-липень) справи не залагодить, для врожаю буде пізно. Якщо небесна канцелярія не зглянеться – нас очікують важкі часи. За умови карантинної промислової рецесії – ну дуже важкі.

Отже, треба не винних шукати, а зосередитися на тому, як пережити цей рік. Причому на зелешмигів у владі надій нема. Вони, думаю, це літо взагалі не переживуть. Зі своїм відсутнім Мінеко і Мінсільгоспом, зі своїм аваковим, який системно провалив роботу ще одного винищеного міністерства – МНС.

Вимагати чогось від загалом більш адекватної київської міської влади… ну я навіть не знаю. Ну хіба припинити винищення зелених насаджень, бо це дуже критично, як ми бачимо. Ну може ще полива вулиць вимагати? Чом не роблять? Ну так ми й не вимагали. Ми роками гучно лаялися, якщо, недайбоже, сніг вчасно не прибирали. А що поливу нема вже десятиріччями – так ніхто й вухом не повів. Тільки висували ідіотські припущення, чому улюблені київські каштани гинуть. Якісь молі, якісь хімікати – чого тільки не вигадували, а причина ж проста: сухо, занадто сухо для водолюбних дерев.

Словом, попереду важкі часи. І треба зосередитися, припинити срачі й дурне волання, діяти конструктивно й тиснути на владу продумано, з огляду на справжні небезпеки, а не на розпіарені хибні цілі.

 

Автор

Тетяна Кохановська