Тепер кожен сам собі публіцист і експерт
Вчора на одному з сайтів з’явився критичний матеріял про так званих “експертів”, які, мовляв, профанують саме поняття експертизи й фаховості, лізучи з усіх щілин – сайтів, радіотрансляцій і телепрограм.
Одне слово, велика проблема.
Але чомусь такий аналіз скидається на боротьбу з наслідком без згадки про причину. Бо все має свою причину. Навіть наслідки. 🙂
А причина, як на мене, якраз у тому, що так звані фахові експерти-журналісти, які замість самим активно виступати у своїй ролі, виконувати сродну працю, цілком добровільно запрошують експертів-аматорів на свої ефіри або беруть записи з fb на свої сайти.
Виглядає воно приблизно так:
– Запрошуємо вас поговорити про особливості розмноження австралійських горбатих кроликів в умовах африканської савани.
Я зазвичай відповідаю так:
– Я нічого не можу додати до написаного мною про австралійських кроликів у fb, бо не експерт з австралійських кроликів, мій запис ні до чого мене не зобов’язує і не є висновком експерта, тому я нікуди не піду, вибачте.
А дехто погоджується і йде. Вільні люди: хочуть – ідуть. Вони ж не захоплюють ті ефіри силою, правда? Сьогодні про кроликів, завтра про ціну на бензин, післязавтра про геноцид у Руанді, за тиждень хтось помре – можна на якусь меморіяльну програму сходити. Захопливо – софіти, камери, серйозні погляди.
У такий спосіб журналісти, по-перше, самі собі створюють конкурентів (а потім скаржаться, що ті забирають у них хліб); по-друге, лінуються розвиватися – їм просто легше взяти “зі стелі” щось, що вже написано кимось без огляду на якість і рівень експертизи, ніж підвищувати власну кваліфікацію; по-третє, не вміють знайти справжнього, а не самозванного експерта. Думаю, самого диплома журфаку чи досвіду роботи ще зовсім не досить для професіонала чи експерта в журналістиці. Треба ще захотіти підняти дупу і зуміти не піти спокусливим легшим шляхом. Не кожен може.
А вся річ у тому, що знання і розуміння втратили береги і більше не належать лише мудрим “пандитам”. Їх ніяк неможливо ні стримати, ні регламентувати в епоху Google i Youtube, уже не кажучи про “Вікіпедію”. Оскільки кожна людина має не тільки “месидж”, позбавлений сакральної недоступності, а й цілком зручний і вседоступний “медіум”. Знання і розуміння неймовірно розширилися: за допомогою кліка ти можеш підважити, поставити під сумнів або спростувати думку справжнього фахівця. Особливо добре це працює у сфері публіцистики, загальних гуманітарних питаннях чи в царині так званої “загальної компетенції”. Тому народних “криміналістів”, яких згадує автор, серед “експертів” точно не більше, ніж літературознавців, мовознавців і кінознавців. Мовчу про футбол. Тут достатньо було просто одного разу побачити на власні очі м’яч.
І так, тепер кожен сам собі публіцист. Бо в наш час цінуються не лише експертиза і фаховість, а й стиль, спосіб відтворення думок і врешті-решт досить високий рівень свободи, який навіть близько не порівняти з ситуацією пересічного ЗМІ в Україні. Вільний “експерт” завжди може сказати щось “більше”, бо здатен собі це дозволити. Його не обмежує ні редакційна політика, ні власник ЗМІ, ні формат, ні відсутність профільного диплома з розмноження австралійських кроликів. І в цьому якраз і принадність, і проблемність. За зовнішніми ефектами, властиво кажучи, іноді криється і невігластво, і брак обізнаності, і просто звичайне бажання популярності.
