Месії «на вєрочку»…
Найпопулярнішу позицію представників нової влади можна проілюструвати словами одного з депутатів:
“Ви вибрали Зеленського абсолютною більшістю голосів. Тепер просто повірте йому!”
Хм… Яка зручна хрень. Як кажуть гопники “прімі на вєрочку…”
Може для тих, хто вибирав телевізійного Голобородька, і передвиборних роликів досить (і то не для всіх). Адже вони говорили “Треба спробувати” і “Гірше не буде”.
І тепер готові сісти в великий автобус, за кермом якого сидить підсліпуватий школяр з досвідом гри в “комп’ютерного далекобійника”. І помчати.
Ми не готові.
Спроба продати нам релігію замість осудних дій заздалегідь приречена.
Особливо якщо нам пропонують на роль месій фокусників з цирку несмішних клоунів.
Коли нам показують на лайно і кажуть “це не лайно, вірте мені, я багато над цим думав” – ми не віримо і точно не будемо пробувати це на смак.
Коли нам говорять “це не чорне, це біле, просто повірте” – ми не віримо. Тому що чорне – це темрява, і там може приховуватись взагалі що завгодно.
Коли нам говорять “киньте зброю, станьте до стіни, покладіть на неї руки і широко розставте ноги, вірте мені, тепер ви в безпеці” – ми не віримо і відчуваємо максимальну небезпеку.
І похмуро огризаємося на тих, хто скиглить поруч “ну давайте ж зробимо так. Спробуємо те, що виглядає як лайно. Посміхаючись увійдемо в цю темряву беззбройними і станемо обличчям до стіни враскорячку – спиною до них всіх. Давайте заплющимо очі і повіримо. Ми ж повірили. Давайте спробуємо “.
За останні шість років у нас дуже розвинувся інстинкт самозбереження. Ми навіть розуміємо тих, у кого його немає. Ми самі винні. Ми шість років тримали від них на дистанції всі небезпеки.
Але тепер ми не здатні “просто повірити”.
Тому, коли нам кажуть “Підніміть руки. Це не капітуляція, це просто вітання”, ми починаємо уважно придивлятися до того, хто це сказав. І починаємо готуватися до гіршого.
Практично все, що зараз роблять “нові месії”, вимагає їх плутаних пояснень.
І, як правило, те, що вони пояснюють, повністю суперечить очевидному.
Тому вони вимагають віри. І не рухатися.
Тому ми не віримо.
Тому ми виходимо і говоримо “Ми не віримо. Ми все бачимо. Не доводьте до гріха”.
Тому повз неозброєних нас, співаючих гімн України, демонстративно проїжджають броньовані КрАЗи, набиті людьми в чорній амуніції. А інші такі ж концентруються в точці “швидкого підскоку”.
Це нормально. Коли їм не вірять – вони бояться.
Фокусники теж бояться, що глядачі побачать карти в рукаві та кролика в ящику стола.
Вони звикли до іншого. Сценарій. Зйомка. Переконлива (по можливості) гра. І глядач вірить. А піпл хаває.
Але от біда. Ми не глядачі. І не піпл. Ми всі бачимо. І не віримо. А вони бояться.
Страх, чудове почуття. Він лежить в основі інстинкту самозбереження.
І саме він дає шанс на те, що самозбереження візьме гору. І дії, що ведуть до хаосу і краху, не відбудуться. Хоча б просто зі страху за свою шкуру.
Якщо у значної частини населення України не виробився інстинкт самозбереження – у нас його вистачить на всіх. Ми будемо інстинктом самозбереження нації.
Для цього ми і збираємося разом. Можете називати це “демонстрацією”. Демонстрація – це від слова “демонструвати”. Або “показувати”.
Наприклад, так демонструють зброю. Просто як знак, що вона є. І не варто заходити далеко. Як попередження.
У більшості випадків цього достатньо, щоб уникнути фатальних дій. Особливо, якщо той, хто демонструє, вміє поводитися зі зброєю. Особливо, якщо це відомо тому, кому її показали.
Ми не погрожуємо зброєю. Ми взагалі не погрожуємо. Ми просто збираємося і показуємо силу, яка є. Наша єдність і реальне сприйняття навколишнього – теж зброя.
Тому, новоявлені месії марно волають “Повірте!”.
Безумовну віру не можна заслужити за допомогою шоу. Шлях куди складніший.
Найвідоміший месія заслужив її на хресті.
Паяци на хрест не здатні.
Фото на заставці © Нігина Бероєва
