Між Сціллою і Харібдою: дилеми обміну з колишньою імперією

Аврелія Кіт
Аврелія Кіт

Для початку два спогади.

Перший. 2014 р., Литва. Їдемо з подругою автостопом. Спочатку нас підібрали білоруси. Почувши, що ми з України, над нами заголосили  – ой, бідні ви, бідні, маєте війну… До повного комплекту лишалося хіба заголосити.

Наступна машина, куди ми пересіли, — литовці. Перше запитання — звідки ви? З України. Морально готуюся до чергової порції співчуттів “за правом народження”. І тут – “і що ваші, тримаються? – та тримаються ніби (хто що знав напевне тоді, улітку 2014-го…) – То добре. Росія — агресор, бажаю перемоги!”



Тут хочеться пофілософствувати на тему “два мира -два Шапиро” і порівняння становища двох сусідніх країн відносно імперії.

Але… другий епізод. Повертаємося з перегляду фільму про американських журналістів, які свого часу роздобули і оприлюднили дані про втрати США у ході В’єтнамської війни, чим спровокували чергову хвилю протестів і, зрештою, закінчення війни тим, чим закінчилося.  Намагаюся пояснити свою позицію, яка проста — питання не тільки у втратах, а й за що втрати. І що держава має право інколи обмежувати громадян, а коли йдеться про боротьбу з тоталітаризмом, то надмірна демократія може стати кулею собі в ногу. Мені у відповідь — але суспільство має право знати правду.

Обидва сюжети  – про цінності виживання і цінності служіння. І як колективний досвід перебування у парадигмі виживання деформує цінності служіння.

Уже прозвучало чимало аргументів зі сфери процедури та етики. Ситуація не виглядає надто відрадно: у списках на обмін опинилися моряки, яких мали б віддати без будь-яких  умов, за рішенням міжнародного морського трибуналу; Цемах, якого просила видати Голландія, поїхав до Москви — фактично,  одним розчерком пера перекреслено авторитет міжнародного суду — на цьому місці нагадаю, що міжнародне право — один з наших сильних аргументів у юридичній війні з Росією –  та зневажено прохання одного з союзників. Той факт, що санкцій Росія не уникла — адже кораблі далі у Керчі, а Цемаха таки допитали, і свідчення поїхали у Голландію, та й без того доказів вистачає, тобто того, що справа розсиплеться, можна особливо не боятися — це слабка втіха.

Адже усі рази за останні півтори сотні років Україна програвала чергові раунди боротьби за незалежність не в останню чергу через брак міжнародної підтримки. Маючи цю підтримку, ми ризикуємо її спустити в унітаз “на власне зичення”. Крім того, питання не тільки у політичній цілеспрямованості. Наші західні союзники  – це шлях до включення у контекст світової політики не через Москву, це шлях до подолання власної штучно сформованої імперією провінційності.

А замість того ми знову рушили у координати імперії. Ми пристали на умови терориста. Цілком праві ті, хто стверджує — ніщо не завадить Путіну наловити ще українських громадян, розкрутити навколо них медійний шум і викручувати руки, вимагаючи подальших поступок?

Втім, усе це  – не найгірше. Усе це — принаймні можна пояснити, не вдаючися до потоків ненависті на адресу пана у кріслі президента, і, зрештою, ми не все знаємо, а серед невідомого нам цілком можуть бути фактори не тільки розпачу, а й надії.

Найгірше ж те, що ми дали втягнути себе у парадигму виживання. “Головне, що живі”, “подумайте про матерів” і вершина у цій серії – “якби то був ваш син чи чоловік, ви б так не писали” – це з опери “про виживання”. У цій парадигмі немає гідності, перспективи, союзників. Там головне — перебути. Аби день до вечора. У такій парадигмі головною цінністю стає матеріальний ресурс і “аби не рухали”.

Чим це небезпечно, коли йдеться про бранців та заложників? Одним з визначальних факторів стійкості для них є свідомість, що це – не надаремно. Знаменитий, тиражований останніми днями лист Сенцова про “цвяхи в домовині” – саме про це. Крізь нього чітко проглядається сприйняття себе, як воїнів.
І от уявіть собі, що вони взнають, що заради їхнього фізичного “витягнення” послаблено міжнародну позицію України, віддано свідка, який міг суттєво додати до картини російської агресії… Чи не спровокує це запитань – так заради чого я карався ці роки?

Сама постановка питання “за будь-яку ціну” — що стало вельми популярним у контексті звільнення бранців  – вона опускає нас на рівень цінностей виживання. Коли головне – фізичне існування, головне – вирвати. Все решта – потім. У цій парадигмі нас тримала тоталітарна імперія усі 74 роки свого існування, бо в такому стані ми не становили загрози. Не могли протиставляти їй власного сенсу. Це парадигма життя у концтаборі. Просто тому, що, як показала практика, “Марксові мрії поміщалися за воротами тюрми і за брами Освенциму не виходили” (В. Суворов).
І вона хоче це повторити. У цю парадигму нас запхали у винятково цинічний спосіб і у винятково цинічну форму тої парадигми. Нас змусили вибирати між зрадою своїх шляхом залишення їх у полоні і зрадою сенсу власної боротьби — і отже, і сенсом страждань бранців. Вилка така — у наших руках злочинці і колаборанти, а протилежна сторона  згоджується віддати наших тільки за цих злочинців. Через яких, нагадаю, загинули українські громадяни, і які досі не покарані. Віддати їх непокараними — зневажити пам’ять убитих. Не віддати — залишити живих бранців на поталу ворогові. Легкий вибір? Ні, цей вибір — пекельний.

І великою мірою цей вибір зіграв ефективно через загальний тиск суспільства, серед якого ще чимало підсвідомо все ще у стані виживання. Все ще у концтаборі. Нема нічого поганого у тому, щоб усі залишилися живими, щоб були спокій і мир, усі могли спокійно жити і так далі. Коли ці речі зі статусу потрібного ресурсу чи, як варіант, нагороди за працю і ризик, піднімаються до статусу абсолютного пріоритету, “за всяку ціну” – отоді вже зле. Отоді ми вже у пастці цінностей виживання. Звідси ж — страх називати речі своїми іменами. Усі оці “просто перестати стріляти”, “просто закінчити війну”  – це теж з опери “цінностей виживання”.

Протистояти “парадигмі виживання”, парадигмі концтабору можна лише одним способом — слідуючи своїм цінностям і власній стратегічній цілі. Йдучи за питанням – “заради чого?”. Цю істину підтвердили Беттельхайм і Франкл.

У цій парадигмі смерть, припинення фізичного існування — це “найвищий тріумф особистості”. Бо є найвищим рівнем відстоювання власної непідлеглості координатам виживання, у які намагається запхати поневолювач. І це добре розуміє, наприклад, Сенцов, якщо судити з тиражованого тексту його листів і його перших слів на рідній землі.

Це абсолютно ірраціонально з точки зору фізичного виживання. Але тільки так можна переграти командира концтабору і не допустити поновного створення потреби виживати. Тільки це змушує його втрачати ініціативу.

І тут виходимо на тему (де)мотивації вояків і, загалом, силовиків. Насамперед, вони безпосередньо причетні  до справ наповнення “обмінного фонду”. По-друге, слідування цінностям виживання має такий неприємний і демотивуючий для оточення наслідок, як уникання за всяку ціну тих, хто діє не у площині цінностей виживання. Якщо навести аналогію з тваринним світом — тих, хто між реакцією “замри”, “втікай”, “бий” – вибирає “бий”. Тобто — воїнів. Воїн не може діяти у парадигмі виживання, бо тоді це вже не воїн. Так-от, ставлення носія “цінностей виживання” до вояків — це суміш страху перед незнайомим і заздрості за те, що воїн може піти на те, що “виживальнику” недоступне. Усі розмови про “ненормальних” і “психованих” військових — це з цієї опери. Надто що в нашій недавній історії бути воїном — означало підписати собі вирок, адже тоталітарна система знищувала найперше тих, хто міг чинити прямий опір. Решта запам’ятовувало: оборона власної землі зі зброєю в руках  -”шкідливо для життя і здоров’я”.  Ну і, звісно, загиблі не можуть народити дітей, отже, нема кому і куди передати спосіб думання.

І ось у нас здомінували цінності виживання. І це не згадуючи того уже підміченого факту, що сама по собі ситуація, коли у процесі “витягування” цінного кадра гине людина, а потім цього кадра віддають назад, туди, звідки його витягли — уже само по собі є потужним чинником демотивації.

… Досі згадую легкий шок, коли у одній студії, присвяченій ветеранам як соціальному явищу, прочитала – виявляється, одним з факторів збільшення кількості самогубств серед ветеранів В’єтнамської війни була… вільна преса. Чому? Керуючись благими намірами припинити війну і людські жертви, преса педалювала тему злочинності та безперспективність війни, висвітлювала темні її сторони. Які, без сумніву, були. Але от побічний ефект був такий, що, читаючи це все, колишні солдати завдавали собі питання – то що ж я там взагалі робив, заради чого те все було? І, не знаходячи відповіді, зводили рахунки з життям.
Парадоксально – прагнучи врятувати життя, преса критикою війни призвела до знецінення її жертв і тим самим – до втрат життів серед тих, хто пройшов війну.

Демотивація у людей, які мають бойовий досвід, які не раз ризикували життям, які хоронили товаришів, дуже швидко змінюється люттю. Глибокою, впертою, нутряною люттю і скаженою мотивацією показати смаленого вовка тим, хто зневажив їхню кров і зусилля.
Бо вони такі є.
Бо без того вони б не були настільки круті.
Тоді усі наші “пацифісти” (у лапках, бо насправді вони не за мир, а за збереження власного комфорту, і просто боягузи з постколоніальними комплексами) отримають проти себе людей з бойовим досвідом, для яких Україна – це не абстрактна червона калина і рушники, а цілком реальні роки власного життя у герці зі смертю та загиблі товариші, і в яких чудові горизонтальні зв’язки.

Трохи історії.

… У 1920 році група колишніх офіцерів армії УНР засновує організацію, яка дуже швидко стає відомою, як Українська Військова Організація. У 1929 році на її базі постає значно краще всім відома ОУН. Каральна система СРСР не могал дати ради ОУНівському підпіллю і створеній ним УПА мало не 15 років (якщо рахувати від 1939 року, хоч можна і раніше).

Початок 1920-х років. Польща у стані глибокої кризи, триває “міністерська чехарда”, 1922 року вбивця-одинак вбиває законно обраного президента. За цим всім спостерігає Юзеф Пілсудський – людина, яка у 1918-1921 роках фактично витягла Польщу “за вуха” в незалежність. За ним – колишні “стшельци” і авторитет в армії. 1926 року Пілсудський бере справи в свої руки. Попереду – диктатура. До 1939 року.

Інколи все не так конструктивно. Після того, як Франція пішла з Алжиру, серед  французьких ветеранів Алжиру сформувалася така цікава структура як ОАС. Вона об’єднала всіх, хто вважав несправедливими Евіанські угоди. Так, вони страждали на “веймарський синдром”, так, вони були прихильниками імперськості і так далі. Але величезну роль у їхній логіці дій грало відчуття несправедливості — так за що ж ми воювали, якщо Алжир усе одно здали?

У нашій ситуації все ще більш гостро. На відміну від Франції, де йшлося про втримання контролю над однією з колоній, у нас ідеться про незалежність.

І хто у парадигмі “примирення” ті, хто оборонявся і гинув усі ці 5 років?

Радикали? Мілітаристи? Ті, кому дома не сидиться? “Дорослі діти”, які “у війну” не набавилися?

І що, виходить, правильно було втікати від призову і взагалі “сидіти тихо”?

Чи осягає хоч хтось, ЩО ми робимо з нашими захисниками логікою компромісу у такій редакції?

Чи розуміємо, що наступного разу нас просто можуть не захотіти захищати?  Або не обмежаться захистом, а просто візьмуть усе під свій контроль? Тобто у найкращому разі провокується справжній путч. Або ще — тепер добре видно, що краще сепара застрелити, ніж тягнути його на свій бік. Не боїтеся сплеску насилля з переходом у “війну всіх проти всіх”? Що це таке — спитайте старожилів з Західної України, які пам’ятають польсько-українське протистояння.

Такою може бути ціна бажання “просто закінчити війну”.

Поділитися:
Share

Share