Ми вижили в концтаборі, то що нам той цирк?

Тамара Горіха Зерня
Тамара Горіха Зерня

Колись у бабиному селі розстріляли чоловіка, який написав листа Сталіну. У листі не було нічого такого, просто скарги на місцеве начальство і міркування про недоліки життя у колгоспі. Це не була анонімка, звичайний лист. Автора розстріляли, чим на три покоління вперед відучили жителів села писати петиції.

Коли я чую нарікання на вчинки українського народу, у мене падає планка. Тому що я без лапок і застережень знаю, що наш народ є мудрим. Тому що українці вижили в умовах найбільш жорстокого концтабору на території Європи.

Сімдесят років – це дуже багато. Це життя людини, від народження і до смерті. Це життя в умовах, коли четверта частина населення була винищена відразу – так, саме ті сакральні 25%. Причому винищена не огульно, а прицільно, коли з суспільства висмикнули інтелігенцію, лікарів, вчителів, інженерів, державних службовців, поетів і письменників, акторів, журналістів, агрономів. Агрономів, уявляєте? Вони розгромили систему підготовки спеціалістів для сільського господарства в аграрній країні.



Як за таких умов вдалося зберегти ідентичність, культуру, мову? Територію, в кінці кінців? Територію, по якій крім більшовицького і сталінського терору двічі пройшлася війна – туди і назад, і з якої після війни висмоктувалися всі соки на відбудову Криму і допомогу «братським» азійським та кавказьким республікам? Як ми взагалі збереглися, будучи у статусі постійного донора, дійної корови – як тільки щось знаходилося вартісне, його тут же вивозили «на Москву», від кавунів до молодших наукових співробітників?

Правильно, людям довелося адаптуватися. Тих, хто гарячий, хто рвав на собі сорочку і хапався за вила, скосили ще у двадцятих, заполірували тридцятими. Тому «Не какай на вигоні, – вчила баба внуків у 33-му. – Щоб ніхто не побачив пшона у гімні». Не говори з чужими, нікому не розказуй, не висовуйся. Особливо – не висовуйся, не привертай уваги. Єдина виграшна стратегія на той час.

У тому самому татовому селі працював геніальний вчитель. Під його керівництвом мій тато, дитя колгоспників із неелектрифікованого хутора, переміг на республіканській олімпіаді з математики. Під його керівництвом виросла ціла плеяда студентів, які закінчили ВНЗ у Києві та Москві та внесли лепту у формування нової української наукової, технічної, військової еліти. «Тату, – питала я колись. – А як він взагалі у вас опинився? Це ж рівень не села і не району, і навіть не області. Це ж талант, золота сторінка в історії педагогіки». А от так і опинився, і це теж була стратегія, забитися у найдальшу нору без надії на реабілітацію. З єдиною вірою, що зерно, яке ти закладаєш у дітей, колись проклюнеться і дасть свій урожай.

То якщо зуміли вони, ці недобитки шістдесятих, тихі подвижники, які вперто записували старі пісні, створювали маленькі шкільні музеї, берегли на горищах стародруки та писані на дошках ікони, закопували у залізних бідонах фотографії та архіви, маючи тільки надію, що колись, і точно не при їхньому житті, це знадобиться і допоможе відродити оновлену Україну. То невже не зможемо ми? Нас же мільйони насправді, і нам є на що опертися. Бо у нас є досвід виснажливої столітньої боротьби, з якої Україна вийшла переможцем.

Просто зіставте у своїй уяві масштаб. Просто порівняйте теперішніх із тими, колишніми, справжніми ворогами України. Українці розвалили комуністичний концтабір. То що, не дадуть собі ради із цирком?

 

На фото українська витинанка © Микола Теліженко (Черкаси)

Поділитися:
Share

Share