Нові обличчя. Частина перша
Щоразу, коли я чую мантри про необхідність зміни 100% парламенту та 100% чиновників, про нові обличчя і таке інше, мені стає сумно. Стає сумно тому, що уявляю, яким були б парламент і чиновницький апарат, якби вони на 100% склалися з тих людей, яких нам наполегливо пропонували як нові обличчя. Лещенки з Найємами, Сироїди з Заліщук, Гнапи з Шабуніними тощо.
Уявили? Хіба не лячно? Особисто мені — дуже.
Прикро вже те, що вони змогли потрапити до парламенту минулого разу. Потрапити завдяки тому, що пересічні громадяни майже нічого про них не знали окрім того, що було в медійній площині. А якщо й знали щось таке, що могло б зруйнувати медійний образ, — просто відкидали це як несуттєве. Бо існував (втім, і існує) цей величезний попит на нові обличчя.
На превеликий жаль, та сама ситуація повторюється й повторюється. Вона повторилася на президентських виборах і має всі шанси повторитися й на парламентських.
Чому? Та з тієї ж причини. Гарний піар і відсутність або приховування такої інформації про кандидата, яка дала б розуміння щодо його професійних навичок, історії його громадянської діяльності, моральних якостей тощо.
Погіршує ситуацію й сила сучасних інтернет-технологій, як ми бачили на прикладі Брекзіту та президентської кампанії у США. І це на додачу до того, що наша медіасфера й так окупована ЗМІ, для яких не існує ніяких стандартів, крім редакційних. Які з ранку до ночі готові гнати відверту «чорнуху», незважаючи на щоденне викриття їхньої брехні та маніпуляцій. Маховик пропаганди розкручений так, що будь-яке викриття не встигає набути резонансу, бо наступна брехня геть перекриває голос розуму.
Якщо поставити за мету уважно передивитись перебіг електоральних кампаній за останні 15 років, можна дійти дуже неприємного висновку. Майже всі кампанії були побудовані на двох китах. Перший — популізм. Тобто обіцянки едемського саду для всіх і кожного, без будь-якого бажання виконувати ці обіцянки. Ба більше, навіть не маючи можливості їх виконати. Другій — чорний піар, «чорнуха». Тобто просте поливання опонентів брудом. Але за останні роки ці кити набули нових ріс та озброїлись новими методами.
Про використання інтернет-технологій я вже казав. І тут треба було б поговорити більш змістовно, але в такому разі стаття ризикує перетворитися за обсягом на бульварний роман. Просто подивіться фільм «Брекзіт», якщо ви ще цього не робили. Або хоча б виступ британської журналістки Керол Кадволладер за мотивами розслідування щодо ролі соцмереж у Брекзіті.
Але це ще не все. Найстрашніші з нових метод, на мій погляд, – це «пінг-понг» або віддзеркалення, коли той, кого спіймали на брехні або маніпуляціях, не спростовує звинувачення, а відповідає черговою брехнею або неправдивими звинуваченнями на адресу опонента, таким чином не даючи людям встигнути розібратися в питанні.
Наприклад:
– Пані ХХХ, ось тут і тут ви поширюєте неправдиву інформацію.
А у відповідь звучить щось на кшталт:
– Та ви подивіться на нього, він же посіпака януковича!
І все. Вже нікого не цікавить суть питання. Всі обговорюють персоналії.
І друга, яку найширше використовували «Узеленського» — один нескінченний потік «чорнухи». Але не просто чорнухи, а у ключі «ось вони — …, а ми їх…» При цьому без будь-якої конкретики — а що ж ми їм? Жодних конкретних обіцянок, жодної конкретної програми, жодних конкретних цілей, окрім «за все добре і проти всього поганого». Просто гра на протипоставленні себе абстрактним «вони». І під цім соусом — чітке таргетування меседжів для різних прошарків електорату.
Як казала Керол Кадволладер, вони поламали всі діючі закони. (Ліберальна) демократія фактично перестала працювати. Це новий виклик світовому суспільству.
І це — виклик і для нашого суспільства також. І ми повинні подолати його хоча б заради нашого виживання на політичній мапі світу.
