Про вміння використовувати чужу біду на свою користь
Немає нічого величного у вмінні використовувати ситуацію чужої біди на свою користь, як це постійно демонструє Ігор Коломойський.
Коли Коломойському було вигідно, він виштовхував на сцену Майдана “просту людину” Парасюка.
Коли почалася війна, Коломойський для захисту своєї власності відправляв повз військомати ледь обучені та пагано озброєні підрозділи під російські гради та на їхній крові формував образ “народних героїв” типу Сєменчєнко-Грішина, а у їхніх кривавих помилках через “експертів”-бутусових звинувачував українських військових.
На патріотичному підйомі народу Коломойський підсадив в парламент своїх представників типу Купрія та вкладався в інший непотріб з “Укропу” та “Самопомочі” – і під цим прикриттям одночасно виводив з “ПриватБанку” та “Укрнафти” мільярдні кошти через фіктивні структури.
Підсилення держави не було вигідно Коломойському, бо його структури усувалися від доступу до національних активів, тому він разом зі своїми ручними “ЗМІ” приєднався до олігархічної кампанії з дискредитації абсолютно всіх здобутків Президента Порошенка. Зокрема розвиток ЗСУ через “скандал в Укроборонпромі” імені Бугуса став “зароблянням на крові”. Державотворчий процес, в тому числі завдяки журналістам “1+1”, перетворився на “Томос на хліб не намажеш” та “мовою людей не нагодуєш”.
Коли надскладне протистояння з Кремлем призвело до відкату патріотичних настроїв, Коломойський прийняв позицію латентної капітуляції, заявивши, що “на Донбасє Путіна нєт, ми воюєм самі с собой” ©, і продовжує демонструвати лояльність до РФ через свої інтерв’ю федеральним каналам.
Виник парадокс – Кремлю не потрібна українська держава, Коломойському не потрібна українська держава, частині української “еліти” не потрібна українська держава, і, як виявилося, частині українського населення теж не потрібна українська держава.
Тому так став у пригоді нав’язуваний роками віртуальний образ універсального “слугі народа”, а одночасно давній фінансовий партнер Коломойського, якого вдалося проштовхнути в крісло президента українського населення – без національної свідомості, без ідеології, без чіткої дорожньої карти розвитку країни, заточений лише на деструктив.
Висновку не буде.
Передбачити наслідки приходу до влади безпринципних космополітичних квазібільшовиків неможливо.
