Про реванш в надії пробудити інстинкт самозбереження

Як би то висловитися, щоб нікого не образити…
Ні, напевне, все ж таки висловлюся так, як думаю.

Бої та війни виграють ті, хто виходить на поле бою і б’ється за перемогу, хто вірить в перемогу.
І чим складніший бій, чим сильніший суперник, тим солодшою є перемога, тим важче просрати те, що далося такими зусиллями.

Ті, хто здався ще до бою, бо йому хтось розказав, що ворог дуже сильний і треба втікати, ті, хто ще до бою розказує про реванш і з надією зменшити свою участь в ньому здається на милість ворогу, – приречені бути рабами, і нічого, і ніхто не зменшить їхньої участі раба.

І я теж розказую про реванш. Розказую з двох причин: а) бо він все ж таки є ймовірним, б) щоб достукатися хоча б до когось в його дурну макітру, щоб зрозуміла ця людина, що не буває щастя в колонії і не буде можливості в колонії, в тюрмі і в гулагу боротися проти нафантазованого зубожіння і нафантазованої всеохоплюючої корупції. І не свинарчуків ти будеш згадувати в сибірський концтаборах, а те, яким дебілом ти був.

Я розказую про реванш в надії та сподіваннях пробудити інстинкт самозбереження.

Тому я не приємлю поведінку іпаних дєвочєк з бородами, які розтирають шмарклі по обличчю і програли ще до бою.
Особливо коли вони себе вважають блогірами. Хочеться тобі, бадилю, посцятися, йди поплач в подушку, залізь мамке під фартушок, попроси щоб сльози втерла. Але розвозити шмарклі по монітору не потрібно.

Україна переможе!
Всупереч, незважаючи на будь-що.