Війна за вікном

Дмитро Вовнянко
Дмитро Вовнянко

Війна далеко? Війна до нас не дійшла? Стріляють десь там?

За нашими передвиборчими баталіями практично непомітною пройшла новина, у Голосіївському районі Києва вибухнув автомобіль «Шевроле Авео», що належить офіцерові українських спецслужб, який брав активну участь в Операції об’єднаних сил. Вибухнув уночі – офіцер не постраждав. Диверсант спробував встановити саморобну міну під машину, але та спрацювала і диверсант зазнав серйозних поранень – йому відірвало руку. Диверсант був госпіталізований, але помер за кілька годин. Якби вибухівка не здетонувала непередбачувано – зараз напевно ми говорили б про загиблого українського офіцера…

Проти волі пригадав такого самого підривника, затриманого СБУ у метро Харкова, і те як на мережах противники чинної влади реготали – «подстава СБУ перед виборами»… Там удалося запобігти шаленій біді – завдяки «безпеці». Ага – тій самій, розігнати яку уже обіцяє команда Зеленського.



На жаль – «безпека» відслідкувати може не всіх. Дуже важко відслідкувати приховану групу терористів-ватників, які діють автономно, зв’язуючись зі своїми кураторами через інтернет. У даній ситуації низкоякісна вибухівка свідчить, що полювали не профі. А те, що полювали на офіцера спецслужб, говорить про те, що діяла група.

Все це – у нас за вікном. Далеко ходити не треба. Налякати вас ще? У Києві – десятки волонтерських організацій і сотні патріотичних журналістів і блогерів. Чимало відомих учасників АТО/ООС. Диверсія проти кожного з них, для палких шанувальників «Рускава міра» — це «подвиг антифашиста» і «покарання клятого бандерівця». Гіпотетично під загрозою – кожен.

«Припинити стріляти» – кажуть нам? А ті припинять стріляти? Чи скориставшись колапсом СБУ через нашу інфантильність, вони подарують нам повноцінний терор? Ми вже забули як у 2014-му на фронті постійно носили балаклави – аби не стати жертвами агресивних колорадів і не підставити своїх родичів у тилу. Забули, як дивилися про теракти в Росії і Бога молили, що у нас такого нема.

Після новини про теракт у Києві (а це був теракт – не сумнівайтеся), я знову пригадав те гнітюче відчуття – коли знаєш, що по околицях гуляє ДРГ, а ти вночі у караулі. Коли кожні 5 хвилин заглядаєш у теплік – бо там може крастися снайпер або мінер. Коли вслухуєшся в тишу…

Війна триває. Продовжують гинути наші громадяни. Всього за чотири дні квітня ми вже втратили двох – позивну «Відьму» і позивного «Дєд», обоє – бат «Донбас-Україна». Протягом березня – ще 13 військовослужбовців і добровольців, які загинули від ворожої зброї і про обставини смерті яких невідомо точно.

«Це треба зупинити!» «З нинішньою владою ви продовжуватимете воювати ще 5 років!» — заявили мені противники чинної влади протягом останніх кількох днів. І я мучаюся від думки, що не можу їм пояснити їм істину, відому кожному військовому або історіографу. Щоб закінчити війну, існує лише два шляхи – перемога і поразка. Перемоги зараз ми досягнути не можемо, просто тому, що платити доведеться сотнями тисяч громадян, як Афганістану у війні проти СРСР. Або як у Іловайську – через авантюру тих, завдяки кому на одній ділянці фронту опинилися зразу кілька загонів МВС – які не виходили, а заходили в Іловайск навіть тоді, коли про оточення волала вся країна (крім «Азова», він вийшов – і без наслідків).

Я не маю питань до колорадів і ватників – їхня позиція мені відома давно. Я не можу збагнути, що собі думають ті противники чинної влади, які називають себе патріотами? Для кого поразка неприйнятна так само, як і для мене. Вони всерйоз гадають, що війну можна виграти, довіривши країну дилетанту? Дивно. Ізраїль живе в режимі перманентної війни вже не один десяток років. Чому там у владу обирають професійних політиків, юристів дипломатів, військових? Чому не шоуменів? Відповідь – очевидна, насправді.

Страшно все це. Страшно через невизначеність, коли в керівники країни тягнуть особу, яка не те що збройними силами – адміністрацією району не керувала. Страшно від того, якими наслідками все це може завершитися.

Страшно, тому що війна – поруч. За вікном.

Поділитися:
Share