Вони чекають на реванш

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Я абсолютно не здивований ситуацією, яка склалася біля Євробачення.

По-перше, шукати принциповість у попсі, на мою думку, – це те саме, що шукати художню цінність у порнофільмі. Принциповість в тій сфері – надто дороге задоволення. Виконавці, «яких треба не слухати, а дивитися», не вічне-розумне творять, вони гроші заробляють. Тому «всі прапори ласкаво просимо до нас».

По-друге, давайте не забувати, на Євробаченні голосували переважно наші з вами громадяни. І наші з вами громадяни обирали переможця – того, якого хотіли. І тим нагадали нам всім, що громадяни України – це не тільки учасники АТО, волонтери, ті, хто слав волонтерам гроші або хоча б співчував. Це ще й ті, хто проміж себе просторікують на тему: «Нащо та бійка з Росією – давно замиритися треба», плюючи на те, якою буде ціна замирення. Це ще й ті, хто на кухнях заявляє: «А я переконаний, пустили б до нас Путіна – було б краще. Краще чекісти, ніж наші бариги»…



Знайомо? Я з таким стикаюся регулярно. Я ніколи на забуду, як в серпні 14-го (як раз коли угрупування 79-ї, 72-ї та інших бригад виводили з Південного мішку, а 95-а здійснювала свій знаменитий рейд) ми з товаришем їхали на фронт, на позиції нашого загону на кордоні під Новоазовськом. І от у Полтаві ми сіли на поїзд…, ущент забитий громадянами України, які їхали відпочивати до Криму. Це було як відро холодної води на голову. Ми знали, що наших, там на кордоні, уже обстрілюють. Ми знали, що щомиті у війну може включитися кадрова армія РФ. Ми бачили волонтерів, які не сплять ночами, збираючи машини для бійців. А тут… Люди. З українськими паспортами. Яких цікавило виключно, чи вистачить грошей на океанаріум, і чи всі їхні документи сподобаються російським окупантам?

Та чого там? 24 серпня коли Москва, не криючись, обстріляла і захопила КПП «Новоазовськ» на кордоні, по трасі, повз залогу нашого загону, в напрямок Росії продовжували їхати цивільні машини. Те, що там стріляли, їх не турбувало. Одне авто навіть російський прапор вивісило…

А заробітчани, які продовжували їздити до Москви навіть в запеклі фази АТО? Тепер по київських маршрутках вони клянуть ветеранів, які їм заробітки зіпсували. Сам чув. Українською мовою просторікували, до речі.

Та хіба тільки це? Волонтери з Запоріжжя, Дніпра, Харкова можуть розповісти скільки разів їм доводилося стикатися з особами, які брали волонтерську допомогу, а на питання «Як там?» відповідали: «Та ваші нас обстрілюють» і «Та ви нам винні!» І хіба тільки це?

Ще були особи, які на продажі товарів волонтерам озолочувалися. Ще були ті, хто заявляв «Це не моя війна». Були ті, хто ДАП і Дебальцеве просидів по клубах та генделиках.

Ви гадаєте, всі ці люди десь поділися? Аж ніяк. Так, весною-літом 14-го вони, як трава під бурею, пригнулися та пережили. Так, вони панічно боялися висловлювати свою позицію відкрито. Але… Вони і зараз серед нас. І голосів у кожного з таких рівно стільки ж, скільки у заслуженого Кіборга або у бойового комбата – один. І чимало їх прийде на дільниці голосувати за те майбутнє, яке хочуть собі вони. За майбутнє, в якому Кремль – друг, а ми, які воювали, у кращому разі – жертви режиму, на кшталт «афганців». У гіршому – військові злочинці.

Але й не це кінець проблеми. Я нещодавно побачив картину, на яку й не сподівався. Знайомий майданівець, переконаний зрадофіл, і знайомий колорад, переконаний путінець, які між собою не спілкувалися чотири роки, раптом стали щирими друзяками. Чому? А в них з’явився спільний ворог і ще спільний кандидат, за якого обидва вони віддадуть голоси. Так-так, той самий, чиї блазні пропонували з побитих на Майдані «Беркутом» видобувати електрику.

У них у всіх різні мотиви. Одні реально мріють про прихід Путіна. Другі взагалі не цікавляться політикою, але війна і реформи псують їм життя. Треті мріють про чарівника, який «зробить для людей». Четверті сподівалися, що після Майдану у всіх заберіть у поділять, і продовжують сподіватися. П’яті хотіли самі стати владою на хвилі Майдану і не стали, а все ще хочуть. Шості відчули себе відомими волонтерами і рятівниками держави, а тепер сидять без грошей і воліють, аби казка повернулася. Сьомі…

Всі вони незадоволені. Всі вони хочуть реваншу. Чи вдасться їм це? Залежить в тому числі від нас. Від того, як ми проголосуємо. Від того, чи пояснимо ми тим, хто біля нас, чому ми голосуємо саме так.

Поділитися:
Share

Share