На вітчизняну конвенційну журналістику поринула злива обурення

Tetyana Kohanovska
Тетяна Кохановська

На вітчизняну конвенційну журналістику поринула злива обурення. Так, спровокована поведінкою медіа-спільноти під час останньої президентської прес-конференції. Але вочевидь, що незадоволення накопичувалося роками, а ця ситуація слугувала лише спусковим гачком – ну ото коли наші журналісти не лише на жодне змістовне питання не спромоглися, навіть відповісти на президентське “Слава Україні!” виявилися нездатні.

Може видатися трохи дивним, чому це терпець урвався саме на цьому. Адже вони роками лайномітали нам на голови, брехали, наганяли істерики, невротизували суспільство, розсівали ворожнечу та не виконували головну функцію медіа – не забезпечували суспільну рефлексію подій. І на це все ми лише бурчали, щоправда з наростаючим роздратуванням, а гнівом вибухнули ото зараз, через таку незначну начебто деталь. А між тим, це ж не дрібниця, це дуже символічно й значуще. Слова мають силу, а деякі слова – особливу силу. І “Слава Україні – Героям слава” – це девіз, який живив силою нашу країну всі ці складні роки, це замовляння-оберіг у хвилини граничної небезпеки, це гордість і радість в хвилини перемог, це втілена в словах звитяжність. А головне – це код для розпізнання своїх і символ єдності.

І коли президентське “Слава Україні!” повисло в порожнечі мовчанки, сучукржури фактично розписалися в тому, що не є частиною України, українства як дискурса, та й суспільства в цілому. Манали вони нас, наші сподівання й надії, наші радості й наш біль. Вони не лише не бажають бути важливою суспільною інституцією, як мали б, вони взагалі не бажають бути частиною суспільства, а хочуть бути закритою корпорацією на кшталт суддівського корпусу.



От тому й вибухнули гнівом мстиві українці. Хтось обурюється доста пафосно, хтось вдався до вбивчої іронії, ба навіть сарказму. Хтось пішов далі й почав розмірковувати, чим в житті країни можна замінити це смердюче куб… ну ок, неефективну інституцію. Пишуть про блогінг та народну журналістику…

Ну таке, попри всю повагу до позиції “сам собі журналіст” (зрештою, я й сама воно і є  😉 ), думаю, що це може слугувати лишень паліативним рішенням, а нагальної потреби в реформуванні медіа-поля все одно не відміняє. Бо якісно зроблене ЗМІ влаштоване складніше, ніж блогова колумністика, й функціонал має ширший. Воно є і ситом для просіювання інформації, і линзою, що фокусує увагу на значущому, вони у сукупності є майданчиком для суспільної дискусії і зрештою укладення та зміцнення суспільного договору. Але то якісні – а не отето, що в нас.

Тож все ж таки вкрай бажано привести до тями конвенційні ЗМІ. Як? Ну не знаю. Я проробила в ЗМІ років зо двадцять, половину з цього терміну – головредом доста популярного галузевого ЗМІ, яке створювала з нуля. Тобто я не те щоби нуляча в темі, перебачте каламбур. І я вам кажу щиро – НЕ ЗНАЮ.

Але з чогось то треба почати, правда? Пропоную замислитися ось над яким аспектом. Чому вони такі? Ну все ж таки не через природну зіпсутість, мабуть.  🙂 Думаю, тому що “де скарб твій, там буде й серце твоє” ©. Розумієте? Вони не вважають нас джерелом своїх статків, не вважають наймачем. Причинки такого стану речей, мабуть, – засилля олігархічних ЗМІ, спотворена модель фінансування галузі. Коли не мають значення ані наші крихітні гроші за примірник друкованого ЗМІ, ані помітніші гроші за рекламу, яка теж насправді продає рекламодавцеві нашу з вами увагу… А має значення тільки “папік дав гроші”. А “папік” (олігарх, а чи то пак і просто рашка через проксі) має своє ЗМІ не за комерційний проект (я не кажу вже про “соціально відповідальний бізнес”), а просто за ресурс електорального впливу. І ця ситуація скрізь, по всьому спектру. Від великих “електоральних” телеканалів до гламурного лайфстайлу з галузевими ЗМІ включно. Абсолютна неповага до кінцевого споживача. Хто завгодно цікавить журналіста – власник, рекламодавець, замовник джинси – тільки не читач\глядач\слухач.

При чому от що сумно. Коли на місце папіка приходить грантодавець з начебто шляхетною метою створити суспільно корисний проект, получається та сама шняга – див. хробацьке.

А то й сумніший кейс Суспільного. Ну це вже напевне мав би бути проект в інтересах суспільства. Зрештою, вони ж за наші гроші з податків, так? Але нічого подібного. Так саме сцуть в очі цілому суспільству.

Політичні оглядачі в той час, як наша армія стікає кров’ю на захисті кордонів, розповідають, що не можна писати “наша армія”. Суспільний мовник ігнорує події, що хвилюють суспільство, тому що йому фізіономії у владі, бачте, не подобаються. Гламурасти, які по ідеї тільки з продажу квалітету\ексклюзиву й живуть, обурюються, коли їх ловлять на халтурі й плагіаті замість якісної роботи… Провина різної ваги, але ж явища по суті тотожні, ланки одного ланцюжка.

Чому так? А то, думаю, вже через інерційність мислення самих медійників. Вони в упор не бачать свого кінцевого споживача. Не розуміють того, що насправді вся їхня діяльність будована довкола нас. Що вони своїм роботодавцям здійснюють сервіс з привертання нашої уваги. І коли вони ігнорують потреби суспільства, вони просто не виконують своєї роботи ні для кого. Включно з тими, кого вони (помилково) вважають споживачами їхніх сервісів.

Ну так от. Я не знаю, чи піддатні виправленню та врозумлінню поточні кадри професійних медіа. Але точно знаю інше – цей ідіотизм буде відтворюватися раз у раз зі зміною поколінь в професії, якщо ми не віднайдемо прозорий механізм прямого фінансування ЗМІ саме таких, як ми хочемо бачити. Такий прозорий, щоби в слабких мізках сучукржурів встановився прямий зв’язок між їхньою працею та запитами суспільства, тобто між оплатою їхньої праці й задоволенням кінцевого споживача – НАС З ВАМИ.

Ось куди треба думати. Як суспільство має фінансувати медіа-поле. А як вже там буде – очистяться професійні ЗМІ, чи доросте до рівня повноформатних ЗМІ блог- та влог-журналістика, – не так і важливо.

До речі. Коли я кажу “фінансувати” – це не обов’язково крауд-фандінг і т.п. Це й практики бойкотування, остракізм і таке інше. Не лише пряники, кнутики теж. І ще до речі, як показав кейс Суспільного мовника, за посередництва держави та зусиллями виключно держави це не запрацювало. Мав собі в носі Суспільний мовник суспільство, так само, як олігархічні ЗМІ.

Думаємо далі.

Поділитися:
Share

Share