Кто убил украинскую журналистику
Коротко про медіаблядєй…
Gepostet von Ігор Чернобаєв am Sonntag, 16. Dezember 2018
«Очень низкий уровень журналистики», «Страна меняется, общество меняется, журналистика как была дерьмом, так и осталась», «Да они деградируют!», «Стадо баранов и тролль Порох», «Столько перемен за три года, но неизменно одно – журналисты выше плинтуса подняться себе не позволяют» – пестрят мнения о вчерашней пресс-конференции. Бывают и надежды, что раз общество меняется, то рано или поздно этот процесс коснется и журналистов. Не коснется.
Боюсь, что эволюционным путем с нынешней “украинской” “журналистикой” сделать ничего нельзя. Проблема в том, что подрастающая журналистика в нашей стране убита крайне преждевременной декриминализацией клеветы. И другими мерами, установленными Законом об информации, сделавшим из несозревшей журналистики священную корову.
Свободная журналистика – это не вещь в себе, установленная голосованием законотворцев. Это институт гражданского общества, вырастающий и созревающий вместе с обществом. И права получающий по мере созревания готовности нести ответственность. Спички детям не игрушка потому, что спички для детей опасны и могут нанести большой вред вплоть до несовместимого с жизнью. Именно это и произошло с украинской журналистикой.
Абсолютная свобода была дана сегменту общества – журналистам и общественным активистам, не готовым к ответственности. Не созревшим до понимания важности своей роли, не готовым играть эту роль. Как в анекдоте с нищим, у которого спросили: «Что ты сделаешь, если станешь царем?» – «Украду 100 рублей и убегу». Это и произошло. Журналистам дали свободу и власть, а они смекнули, что 20 долларов – это всегда 20 долларов. И принялись этой свободой слова торговать. Недорогеньки – это их выбор. И выбор этот от непонимания, какое сокровище попало в руки, и что с ним делать. От глупости и незрелости.
Это, конечно, ужасно. Но еще ужаснее то, что сделать с этим ничего нельзя. Как констатировала Христина Бондаренко «медіа ринок витравлений, і прожити без заказух, навіть дрібних, не зможе». Даже если захочет – не сможет. И это наша огромная проблема. Больше чем коррупция. Потому что здоровая журналистика – это в том числе лекарство от коррупции. А больная журналистика – это витамины для коррупции.
Нет, действительно, это так и работает. И идеале как: власть делает хорошо – ее хвалят, власть делает плохо – ее ругают. В испорченном состоянии так: власть делает хорошо – одни СМИ хвалят, другие ругают, власть отбрехивается от последних результатами; власть делает плохо – ее ругают. А у нас сейчас стадия, когда уже неважно, что и как делает власть. СМИ лгут, никак не сверяясь с реальностью: Вопросы по Томосу? – Нет вопросов. По самой горячей теме вопросов вообще нет – не заказано. Так зачем тогда власти стараться, если такая ситуация? Делай, что хочешь, СМИ все равно будут строчить свою заказуху.
И сама собой такая проблема не рассосется. А вариантов разрешения ее всего два: либо она нас похоронит, либо мы ее.
З 2014 року Москва створювала у нас гібридну інформаційну реальність, в якій співпрацювати з владою начебто соромно, з повагою відноситись до Президента начебто є зашкваром, будь-який клоун начебто кращий за Порошенка. Частина населення, слабка духом та інтелектом, піддалася, але в цілому – не спрацювало. Бо nothing succeeds like success, ніщо так не сприяє успіху як успіх. Цілеспрямованість, наполегливість, працелюбність і, як результат, успіх – це переконує краще за будь-яку пропаганду, треба тільки мати очі та мозок.
Але подібно до того, як російські пропагандисти повірили власним істерикам і власним фейкам про розп’ятих хлопчиків і живуть тепер в цьому маренні, генеруючи нові істерики, так само наші журналісти повірили в ту картину, в ту сумну реальність, які створили самі під керуванням московських диригентів. Вони не можуть радіти разом з українцями з приводу створення Єдиної помісної православної церкви, бо це руйнує картину зради. Вони не можуть визнати успіхи країни та гаранта – а раптом запишуть у порохоботи, “как можно-с?”.
Вони не можуть відповісти на вітання “Героям слава!”, бо… бо… а біс їх знає, чому.
Кожному по вірі. Вони самі створили для себе той морок, де вони і живуть окремо від українського народу.
Про очевидні речі…
А уявіть собі, що в другому турі виборів Президента України змагається Порошенко з путіним…
Уявили?
А тепер дайте відповідь самому собі: за кого будуть агітувати та проти кого гвалтуватимуть так звані українські так звані журналісти?
Задачка-то не тяжка, насправді.
А чому?
Та тому, що наші медіаглисти ненавидять не Порошенка, вони ненавидять ту частину українського народу, яку представляє Порошенко, вони ненавидять ті зміни, які уособлює Порошенко. І в даному випадку прізвище для них не грає ніякої ролі. Так само вони кидались на В. Чорновола, так само вони гавкали на В. Ющенка, так само вони б накинулись на І. Геращенко чи А. Тетерука.
Чи справді вони ненавидять чи роблять це тільки за гроші?
Вони так довго продавались, що втратили орієнтацію свій/чужий. Вони нас, українців, і Україну вже ненавидять безкоштовно, але при цьому від оплати не відмовляються.
На цьому тему української “журналістики” вважаю для себе вичерпаною.
Масса добрых и нежных слов уже сказана в отношении нашей журналистики и наших журналистов. Добавлю только одно соображение.
Вот слышу временами, что подобное поведение может и неправильное и т.д., но все равно помогает контролировать власть. На мой взгляд, это полная ерунда. Помогает контролировать власть обратная связь. Тотальная же оппозиция критикой не является точно так же, как не является тотальное обожание. Потому что если отклик системы не зависит от действий системы, то обратной связи нет.
Таким образом, вчерашний стиль поведения укрсучмедиа можно понимать как войну с властью в лице Порошенко, еще как-то иначе. Но контролем власти и обратной связью общества и власти это поведение не является точно.
Восени я попав на ефір “Право на владу”, де сидів між Антоном Геращенко та Юрієм Бутусовим.
Йшлося про диверсію в Ічні.
Вони несли еталонну зраду про “всьонєтак”, “всєхвотставку” та “за год можно построить 40 нових складов”.
Журналіст задавала питання одному з мерів “чи довіряєте ви українському війську?”, а та відповідала “ми боімся, вот раньше, когда здесь била часть стратєгічєской авіації…”.
І всі виносили за скобки головну причину наших випробувань – гібридну війну, яку веде РФ проти України.
Тоді я сказав: “Що заважає критикам піти до військкомату та на ділі показати, як треба організовувати охорону складів від диверсій і будувати нові? Контракт офіцера рік, солдата півроку, є всі можливості проявити себе”.
Воїнственні опоненти заялозили задами, заблищали окулярами та відводили очі.
Ну і звичайно швиденько затерли питання черговими гаслами.
І так у всьому.
“Руководіть” та некомпетентно розповідати “как нада” в нас бажаючих багато, а стати до реальної справи та до бою – мало.
“Говорящіє голови” стали реальною загрозою національній безпеці, вчора ми вчергове в цьому переконались.
Учора під час пресконференції Президента пропустив один епізод на початку. Там, як зараз уже стало відомо, на вітання Петра Порошенка “Слава Україні!” частина журналістів демонстративно промовчала. Ну то й лихо з ними. Це вітання є зобов’язуючим для військових, а цивільні у нас і на “Христос Воскрес!” можуть запросто відповідати “Здрастьє” – їхнє право, усе залежить від власного патріотизму й внутрішньої культури.
Так би й залишилося це непоміченим епізодом, якби не почалися в середовищі журнашлюшок (не плутати з журналістами – це абсолютно різні професії: перші десь ближче до найдревнішої), що, бач, вони не захотіли підігрувати Президенту та грати в його гру.
Так от, “гра Президента” – це ще багато інших ідеологем і символів, таких як визнання РФії ворогом та агресором. Звернули увагу, для скількох представників преси, експертного середовища та політикуму ця позиція не є однозначною. Бо вони ж “не хочуть підігрувати Порошенку”…
Не можу все-таки обійти увагою, чому наші (?) журналісти проігнорували гасло від Президента на пресконференції “Слава Україні!” і не відповіли “Героям Слава!”. Чому саме так.
На мою думку причин декілька, причому вони частково базуються на власних спостереженнях соцмереж і не тільки.
- Неповага до голови держави (як мінімум).
- Ставлення до цього гасла – як “піар”, або – це ж для “наріду”, “бидла”, а ми ж – “каста”.
- Деякі їхні хазяї ЗМІ або спонсори , від яких вони були присутні та залежні, скептично ставляться не тільки до самого поняття “український патріотизм”, справжній, а не штучний , а навіть зневажливо ставляться до всього того, що ми вважаємо “українством” та “українською нацією”.
- Зневага до всього того, що ми називаємо “держава”. Чув неодноразово таку думку, що “ця держава” та “країна” – різні поняття, і боротися треба саме за країну, а держава може й зникнути. А “президент” та “уряд” – це ж ознаки саме держави, а не країни, тому і таке ставлення до її символів.
Ну і останнє, ваше ж “гасло” на хліб не намажеш.
P.S. Доречі, я жодного разу не чув цього вітання від тих, кого вважають зараз “найрейтинговішими кандидатами”, які теж кричать про ЄС і НАТО та клянуться в патріотизмі електорату, може і це ще одна з причин такого ставлення представників медіаспільноти до цього, якщо я не помиляюсь.
