Прийшли. Побачили. Врятували
Влітку 14-го мені якось хороший товариш написав, що потрібна допомога людини з навичками слюсарної роботи. Наступного дня я приїхав за вказаною адресою і застав ціле виробництво: хлопці обшивали джип саморобною «бронею» – два листи 4 мм і шар куточків на 15. Попит був шалений, – батальйони ЗСУ на такі от саморобні «броньовики» у черзі стояли. Чого тоді тільки не кріпили на такі броньовики – ПКМ, ДШК, навіть ПТРК. І воювали!
Це лише один з проявів волонтерського руху, який влітку 14-го прийняв просто таки масовий характер.
Почалося все до вторгнення Москви в Крим – волонтери забезпечували ще самооборону Майдану. Саме тоді почали закуповувати берці, бронежилети, каски, – проти екіпірованих «Беркутів» самооборона Майдану встала практично гола-боса. Далі на плечах волонтерів виїхав батальйон Кульчицького – із забезпеченням там на початку була повна біда. Бюрократія МВС плюс саботаж окремих службовців, які ще нещодавно гнобили хлопців з Майдану, що прийшли до батальйону, – невідомо, чим би це закінчилося. Але за справу взялися волонтери.
А далі – війна. І от тут я просто не знаю, що нам світило б якби не волонтерський рух.
У війну ми вступили, якщо хтось забув, з армією, забезпеченою за речовим атестатом часів міністра оборони Анатолія Гриценка – того самого, який в 14-му не поїхав на фронт, бо «йому Турчинов заборонив учитися батальйоном командувати». Форма «дубок-скляха», берці «тисячакроків», бронежилети часів Афганської війни, каски часів Сталінградської битви, магазини по кишенях, бо розгрузок не було, харчі… Фронту бракувало автотранспорту, аптечок, біноклів, систем зв’язку, – щирий привіт Юлії Тимошенко, яка в часи прем’єрства розпродала цього майна на мільйони доларів.
«Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…» – Тарас Григорович справді умів передбачати майбутнє. Так і сталося. До війни Україна не була готова як таке.
Але чекати не було коли. Ворог наступав. Ворог захоплював одне місто за другим. Ворог чудово знав, у якому ми становищі.
Здавалося, Україна приречена. Але. Нація стала опиратися. Вся. Від бабусі, що сама заносила волонтерам 50 грн з пенсії, до бізнес-компаній, які фінансували закупівлю комплектуючих для волонтерських виробництв. Люди дізналися назву «АрміяСОС» – планшети, системи звукорозвідки, БПЛА… Люди взнали назви «Крила Фенікса», «Народний тил», тощо й тощо.
Форма, берці, броніки, кевларові каски, рюкзаки, аптечки, приціли, біноклі, мобільники, активні навушники, коліматорні приціли, колеса до БТР, двигуни до БМП… А ще – харчі, консерви, борщові набори, овочі… Тоді ходив анекдот, що коли буде треба, волонтери в ЗСУ і ядерну бомбу завезуть. А ще була допомога дитячим будинкам в зоні бойових дій, місцевим мешканцям, біженцям. Всього не перелічиш.
Тоді ми вистояли. Війна виявилася набагато довшою, ніж ми сподівалися у 14-му. Держава нарешті сама розчохлилася і стала забезпечувати армію всім необхідним для життя та бою. Але…
Як то кажуть, цінна ложка до обіду. Помилки та злочини політиків, зроблені ще до Майдану, виправляти прийшлося по ходу справ. Волонтерам.
Так, серед волонтерів траплялися люди різні. Так, далеко не все там було ідеально. Так, чимало колишніх партнерів по волонтерському рухові одне одного тепер ненавидять, з багатьох причин. Але в історії так було завжди. Минуть роки. Погане забудеться. Залишиться головне – сама суть.
І коли через багато років буде написана детальна історія тої війни, волонтери там займуть гідне місце разом із десантниками, танкістами та розвідниками. Бо без перебільшення.
Тоді волонтери Україну врятували. І продовжують діяти досі.
