Аналіз подій у Керченській протоці та їх наслідків
Можу коротко проаналізувати події. Спробую структурувати їх за темами.
Що відбулося, які реально існують загрози?
Напад на наші військові кораблі поблизу Керченської протоки – це не просто інцидент чи провокація, а згідно міжнародного права – воєнна агресія, тобто це фактично війна. Поки зарано прогнозувати, чи ця бойова операція московських фашистів матиме продовження чи послужить певним іншим цілям. Але це вперше, коли РФія відкрито й неприховано напала на Україну, не використовуючи маски та гібридні механізми. Навіть при захопленні Криму вони ховалися за знеособлені образи та хтиво заявляли про якусь місцеву самооборону Криму. Визнання участі російських кадрових військових відбулося пізніше і постфактум. Так само й у час Іловайської битви вони ховалися за “відпускниками”, “шахтарями” тощо.
Ми ще не знаємо стратегічних планів Кремля, заради яких він пішов на відкрите застосування сили саме під власними прапорами, а також санкціонував викладення в інтернеті першого епізоду з тараном нашого буксира, який уже сам по собі є міжнародним злочином агресії. Однак, саме входження кількох невеликих кораблів у Азовське море не несло для Москви військової загрози. Наша безпека на Азовському морі гарантується береговими артилерійськими батареями та іншими сухопутними засобами відбиття нападу. Флот – лише один із елементів тактичної протидії. Тому атака в протоці носила ширший характер – щось розігрувалося або ще розігрується значно ширше. Не виключаю, що путіну раптом захотілося отримати повний контроль за всім узбережжям Азовського моря та отримати сухопутний вихід до Криму (через нестійкість мосту). Простим наскоком це реалізувати сьогодні вже неможливо. Але наростання прямого воєнного протистояння на морі, наростання провокацій, посилення блокади наших портів, особливо Маріуполя, та формування там відповідних настроїв може стати першим кроком для реалізації мрій кремлівського карлика. Тому ситуація дійсно потребувала особливого реагування.
Гібридна агресія завжди є особливо підлою, а неоголошена війна розцінюється, як ще більший міжнародний злочин, ніж відкрита агресія. Однак, гібридні механізми жорстко обмежують військово-тактичні можливості агресора – йому доводиться все ж якось маскуватися. Саме завдяки цьому в небі нема російських бомбардувальників, а застосування ракетних комплексів та установок залпового вогню під тиском світу зійшло до мінімуму. За таких гібридних правил наші військові можуть ефективно стримувати ворога з мінімальними втратами. У випадку скидання масок і переходу до відкритих бойових дій уже самої рашистської армії ситуація значно погіршується, а втрати, відповідно, різко зростають з обох сторін. І головне – у такому випадку, перейшовши межу, кремлівський фюрер уже не матиме стримуючих факторів у вигляді дипломатичного та санкційного тиску, точніше, він уже переступить і через них.
Тому такими важливими є упереджуючі заходи як дипломатичного, так і військово-безпекового характеру. До цього часу західні партнери жорстко стримували Порошенка від введення воєнного стану, але прямий акт агресії без масок знімає ряд застережень. Механізм воєнного стану надає додаткові безпекові та військові механізми владі на випадок початку масованих наступальних операцій або активізації диверсійної діяльності в тилу. Зараз такі можливості вкрай обмежені.
І ще одне. Ви ж розумієте, що воєнний стан вводиться не через цей один напад. Розвідка зафіксувала зростання активності російсько-фашистських військ на різних ділянках поблизу наших кордонів. Воєнний кабінет при Президентові розглядав саме ці загрози, як особливо небезпечні. На відкритому засіданні РНБО цього не обговорювали, хоча натяки прозвучали. Але саме ці особливі загрози активізації сухопутної операції, відкриття нових точок нестабільності на кордонах та диверсійної діяльності в тилу спонукали до рішення про введення воєнного стану. Тільки тут якраз треба погасити панічні настрої. Саме превентивні заходи воєнного стану мінімалізують, а часто й унеможливлюють агресивні дії. Тому завдяки швидкому рішенню імовірність реалізації рашистських планів стає малоймовірною. Крім того занадто серйозно це повідомлення розбурхало західний світ. Оголошення в країні воєнного стану аж надто чітко сигналізує, що це вже не забавки, й треба реагувати не лише “хронічною стурбованістю”.
Воєнний стан – що це в даному конкретному випадку?
Продовжу тему, розпочату в попередній частині. Там я виклав бачення загроз, особливості вчорашньої агресії в протоці та важливість у зв’язку з цим введення воєнного стану. Тут трошки зупинюся на особливостях його реалізації.
Режим воєнного стану та процедура його введення і потенційні наслідки відображені в Конституції, відповідному законі “Про правовий режим воєнного стану” та ряді інших актів законодавства. Закон легко знайти, зараз усі видання публікують посилання на нього й уривки з тексту, тому не буду вдаватися до переліку потенційних дій, які влада може, але не мусить і, найімовірніше, не буде застосовувати. Попри це, відсутність практики та впевненість у тому, що таких обставин не виникне ніколи, сприяли тому, що не всі деталі достатньо чітко виписані, зокрема й стосовно виборів. Але спробуємо трошки в цьому розібратися без надмірної деталізації.
Найперше, воєнний стан вводить Президент, а не Рада. Парламент лише затверджує рішення голови держави. Тому дискусійно, коли настають дії виписані законом про воєнний стан. Я переконаний, що всі права, з ним пов’язані, у Головнокомандуючого виникають з моменту видання Указу, а як превентивні дії – уже після засідання воєнного кабінету. Але це у випадку оперативної необхідності, коли йдуть реальні потужні бої, і нема часу чекати, коли збереться Рада (або й взагалі не зможе зібратися). А саме рішення ВРУ підтверджує або скасовує уже діючий Указ Президента. Але це тема дискусійна. Для сьогоднішньої ситуації, коли ми маємо в своєму розпорядженні ці золоті кільканадцять годин від рішення РНБО до голосування в Раді, дане питання не є жорстко актуальним. Воно стане визначальним, якщо Рада через саботаж різнорідної погані не зуміє зібратися. Але не думаю, що аж так усе відбудеться. Не посміють. Гавкати будуть, брехати, жовчю порскати, але таки зійдуться та необхідну кількість голосів дадуть навіть ті, кому цього дуже не хочеться.
У даному випадку маємо застосування механізмів воєнного стану з превентивною метою, тобто для запобігання загрозам. Така ситуація передбачає, що у Президента в руках опиняються всі перелічені законом про режим воєнного стану механізми, але він не зобов’язаний і, найімовірніше, без крайньої потреби не буде їх застосовувати. Саме про це Петро Порошенко більш ніж прозоро сказав на засіданні РНБО: жодних обмежень для громадянських прав і свобод, жодних кардинальних змін у роботі економіки та банківської системи; політичні партії, громадські організації, ЗМІ тощо не припиняють своєї діяльності; реквізування майна громадян та юридичних осіб і інше не здійснюється.
Однак є пункти, щодо яких усе ж зміни відбудуться, але вони не стосуються добропорядних і законослухняних українських громадян та організацій і підприємств. Звичайна людина зможе про це дізнатися лише з випуску новин. Наприклад, положення про обмеження доступу в країну та права перебування в Україні іноземних громадян буде вибірково застосовуватися. Думаю, що на вихід без зайвого розголосу попросять ряд російських громадян із пропагандистсько-журналістського пулу, а також деякі інші категорії російських підданих, чия діяльність уже раніше цікавила СБУ. Але це не стосується наших громадян.
Той же Нацбанк, як запевнив Яків Смолій, у повному обсязі збереже всі функції банківської системи, – не треба поспіхом знімати гроші, міняти їх тощо – тільки втратите на цій істериці. Зате якщо якась банківська установа чи фірма постарається вивести з країни обсяги коштів неспіврозмірні з її зовнішньоекономічною діяльністю чи робити несподівані операції з особливо великими сумами, то це викличе прискіпливу увагу й, можливо, замороження трансакції з метою збереження стабільності банківської системи. Ви ж не маєте звички після обіду знімати кошти в розмірах десятків мільйонів гривень? Тоді ці обмеження не для вас. Щось подібне буде й у інших сферах.
І лише у випадку раптового загострення ситуації можливе розширення кола заходів, які будуть застосовані. Нікому у владі не потрібно викликати проти себе шквал критики, застосовуючи репресивні заходи. Хоча, відверто кажучи, мені б дуже цього хотілося. Адже режим воєнного стану надає право оперативно розібратися з тими ж євробляхерами, які зараз при потуранні поліції блокують міжнародні переходи. А їхні авто згідно закону про режим воєнного стану могли б спокійно бути реквізовані й відправлені для потреб фронту. Але цього точно не відбудеться. Як, на жаль, і заборони деяких залежних (явно чи приховано) від Москви партій і організацій та різного роду сумнівних активістів, які так радо беруть гроші від суб’єктів із країни-агресора. А ще, якби Президентом був я, забезпечив би нове місце перебування деяким кремлівським зозулям, за якими плаче Качанівська (і не тільки) колонія. Але я не Президент, а Петро Порошенко на такі кроки не піде.
Тому у випадку, якщо превентивна дія Указу Президента про введення воєнного стану принесе бажані результати та зупинить ескалацію конфлікту, то прості громадяни взагалі на собі нічого не відчують. Окрім хіба тих індивідуумів, які піддадуться провокативним панічним заявам і самі собі нашкодять.
Вибори. Що буде з ними?
Це пряме продовження попередніх двох частин про обставини, пов’язані з можливим введенням воєнного стану. Тут про тему, на якій нині будуть особливо активно спекулювати всякі жулько-боти та інша нечисть. Про ситуацію з виборами.
Під час дії воєнного стану вибори не проводяться. Але механізм перенесення виборів не виписаний. Навіть не зрозуміло, чи можна їх проводити, якщо воєнний стан вводиться не на всій території країни, а лише на якійсь її частині. Також із Конституції і законів не випливає, чи так само заборонені й інші процедури виборчого циклу: ухвалення Радою постанови про старт виборчого процесу, висунення кандидатів тощо. Здорова логіка говорить, що всі процедури в цей період неможливі. І цим уже скористалися всякі авантюрні сили й персонажі.
Так Нацкорпус вимагає: воєнний стан вводити, а вибори не переносити. Якщо все ж не переносити не можна, то чи не слід це трактувати, як приховану спробу педалювати на неможливості введення воєнного стану взагалі? Ну Нацкорпус – це ще та авантюра, але за ними бовваніє постать Авакова, а він, як керівник силового міністерства, зараз стає вельми значимою фігурою. І особливо противно стало, коли сьогодні зранку його медійний рот Антон Геращенко викинув купу заяв, де окрім різних інсинуацій та запаленої жовчі були прозорі натяки на небажаність введення воєнного стану, бо це, мовляв, зашкодить виборам. Але ж свого кандидата на ці вибори Народний Фронт не має, а патріотична більшість у фракції активно підтримає голосування. От тільки Аваков зі своїм компаньйоном усе більше дрейфує в бік Тимошенко, залежність якої від Путіна мало в кого викликає сумнів що в нас, що на Росії. Я, до речі, ні в ночі, ні зранку не чув ще позицій Зозулі та її адептів. Може вони вже десь були, але я до третьої години ночі був у ефірі, а зі студії видзвонювали різних політиків. Додзвонилися до членів БПП, НФ та одного радикала Мусійчука, а з “Родіной” звязку не встановили. Тому явно, що на цій темі спробують розкрутити політичну істерику.
Але проблем ніяких насправді нема. Конституція дійсно чітко визначає дату виборів Президента, а також говорить, коли ці вибори не можна проводити. Тому крім дострокових так само логічно будуть і перетерміновані вибори саме з конституційних причин. Чіткіше про це сказано в розділі Конституції про вибори й терміни повноважень Верховної Ради, проте аналогія більш, ніж прозора.
А тепер вернемося до термінів і ймовірного їх перенесення. Ухвалення постанови ВРУ має відбутися не пізніше 21 грудня, а старт виборчого процесу припадає на 31 грудня, самі ж вибори повинні відбутися 31 березня. Введення воєнного стану на 60 днів зміщує ці терміни рівно на один місяць. І все. Автоматично пролонгація воєнного стану не відбувається. Рівно через два місяці дія Указу про введення воєнного стану завершується, й уся наша популістська, злодійкувата та промосковська братія зможе активно в ті самі терміни продовжити засівати зрадофілію. Так ніби вони під час дії воєнного стану цим не будуть займатися, отримавши додатковий час на свою агітацію.
До речі. У законі виписано, що Президент вводить воєнний стан та підтверджує його рішенням Верховної Ради. Але є там і згадка, що він самостійно може його припинити достроково. І якщо вдасться мобілізувати комплекс міжнародних заходів для тиску на Росію та для підтримки України достатній, щоб особлива загроза відійшла, то цілком імовірно (і я цього аж ніяк не виключаю), що Петро Порошенко скасує свій Указ ще в грудні, й тоді вибори взагалі відбудуться в свій визначений час.
І лише у випадку, якщо нинішні загрози не лише підтвердяться, але й наберуть форм активних бойових наступальних операцій російсько-фашистських окупантів, можливе продовження воєнного стану. Але тоді вся процедура має повторитися в повному обсязі: воєнний кабінет – РНБО – Указ Президента – голосування в Раді. Повірте, якщо таких критичних обставин не буде, ніхто не ризикне відкладати вибори через подовження воєнного стану. Тут не лише внутрішній фактор, але й зовнішнього пресингу добавиться. Тому вибори просто будуть проведені не 31 березня, а 31 квітня, що, до речі, дуже вигідно саме опозиції, оскільки в тепліший період у неї зростає кількість механізмів агітації, що для влади менш знаково. Але якщо обставини для продовження воєнного стану будуть наявні, тобто активна стадія вже не гібридної, а відкритої війни, то кожну наволоч, яка тоді заїкнеться про вибори, вартувало б повісити на першому ж стовпі (ну це фігурально, певна річ).
Сьогоднішнє голосування, а основне – виступи, які це будуть супроводжувати, багато що розкриють у суті наших політиків і політиканів. Адже проголосувати доведеться й багатьом із тих, кому такий розвиток подій – немов кістка поперек горла. Поки про свій бойкот голосування заявили лише в Опоблоці. А хтось від них чогось іншого сподівався? Ну, правда, доки не виявилося, що до ахметовського крила увійшли Добкін і Новінський, я ще стосовно них якісь несмілі сподівання вибудовував, але зараз уже навряд. Усім цим Жулькам, Ляшкам, Самонемочам, вочевидь, таки голосувати доведеться, хоча я вже нічому не здивуюся. Але важливо те, якими заявами й емоційним зарядом вони це будуть супроводжувати.
Чому воєнний стан не був введений раніше?
Тут уже не про те, що відбувається, а про те, що говорять. Пройдуся по заявах, які вже домінують у висловлюваннях деяких опозиціонерів, які до цього часу встигли подати свій голос. Ці всі інсинуації за нинішніх драматичних обставин – не більше, ніж струшування повітря та розбризкування жовчі, але таке питання стоїть і для багатьох нормальних людей, тому про нього не слід забувати.
Уже вночі ті нечисленні представники опозиції, які відважилися коментувати ситуацію, робили на цьому акцент. А справжній апофеоз ненависті й злоби в цю тему зранку вклав дехто Антон Геращенко. Найперше, нагадаю, що на відміну від попередніх етапів, коли війна була побудована загалом, як гібридна, нині в бій вступили російські військові вже відкрито під своїми прапорами. Так само раптом загрози сухопутних операцій теж уже виглядають як прямі, а не гібридні. Тобто навіть для найхиткіших факт прямої зовнішньої агресії підтверджується. Але цей аспект аж ніяк не є достатнім. Тому зосереджуся на важливіших причинах. Критики Президента переважно згадують про початок анексії Криму та час боїв під Іловайськом. Хоча той же Геращенко приліпив ще купу епізодів з різного часу. Але давайте глянемо саме на ці дві події
Чи була підстава вводити воєнний стан на засіданні РНБО 28 лютого 2014-го, як і в березні того ж року, коли почалася повзуча окупація Донбасу? Так, безумовно. Правда, тоді Порошенко ще не був ні Президентом, ні кандидатом, ні якимось урядовцем чи фракційним лідером. Але тоді відбулася одна дуже знакова подія. Нагадати вам про стенограму засідання РНБО від 28 лютого? Там тільки Турчинов не надто впевнено, але все ж наполягав на введенні воєнного стану, але, припускаю, він побоявся взяти на себе персональну відповідальність (хоча мав для цього повноваження) і хотів її розмити колективним рішенням. А що вийшло в результаті?
Присутні поділилися на три нерівні групи:
- ті, хто наклали в штани від страху й прямо про це дали зрозуміти. Серед них усі силовики, включно зі свободівськими міністром оборони й генпрокурором (це щоб зараз націоналісти не були надто “героїчними”);
- ті, хто так само від страху наклали в штани, але скористалися тим, що їхню думку напряму не запитували, а тому просто змовчали. Оскільки повного переліку учасників того розширеного засідання не було опубліковано, то знаємо лише, що до цієї групи належав той же Тягнибок;
- колаборантська, представлена однією особою – Тимошенко. Саме вона, хоча не була членом РНБО, не змовчала й постійно втручалася та переконувала всіх присутніх, щоб нічого не вводити, нічогісінького не робити, ніяких заходів з оборони не застосовувати. А головне, коли вже безуспішно закінчили розгляд питання про введення воєнного стану в Криму й перейшли до теми необхідності перекидування мотивованих і злагоджених військових частин із заходу України на схід, де вже почалися небезпечні тенденції та замаячіла інтервенція, Тимошенко істерично вибухнула своєю знаменитою фразою, що ні один танк, ні один БТР не має покинути свої ангари, бо це ж така паніка почнеться, а ще це проти нас можуть використати. А ми ж маємо стати наймирнішою в світі країною…
Але є й інша обставина, яка дійсно ставила під сумнів доцільність формально вводити воєнний стан. Вона, щоправда, не виправдовує переполоханість силовиків та колаборанство Тимошенко, бо якраз про неї тоді ніхто й не згадав. І навіть врахувавши цю обставину, можна було виконувати перекидання військ із заходу. Це тема легітимізації влади на позачергових виборах Президента. Тоді ж у нас був лише один легітимний орган влади – парламент, у якому половину становили регіонали та комуністи. А коли б у них прямий наказ із Кремля пересилив відчуття страху перед розплатою за скоєне, одному Богу відомо. Тому вкрай треба було якнайскорше обрати дійсно легітимного Президента, бо з Турчиновим через його невизначений статус не надто охоче спілкувалися навіть наші союзники. Тоді вибори були одним із чинників порятунку країни, а не звичним етапом демократичних процедур, як нині.
Тепер про серпень 2014-го. Навіть дехто з затятих критиків влади вже сьогодні заявив, що тоді ми не могли вводити воєнний стан, оскільки це б лише погіршило ситуацію з обороною. Маю на увазі Сергія Мельничука, першого комбата Айдару. Про його відносини з чинною владою, думаю, говорити зайве. Я з ним цієї ночі був у спільному ефірі, де він сказав, що в серпні ми не могли самостійно протистояти прямому (хоча й замаскованому) рашистському вторгненню. Нам конче потрібна була передишка, щоб переформувати війська, фактично почати створювати армію, бо добровольчі батальйони зазнали колосальних втрат ще під Іловайськом і могли бути знищені цілковито за лічені тижні або й дні. А тоді, нагадаю, ситуація з нашими нинішніми партнерами була далеко не така, як зараз. Вони жорстко тиснули на Порошенка, щоб він не вводив воєнний стан, не посилював воєнну компоненту в протистоянні, не називав війну війною. Чи хтось забув тодішню позицію Обами, Меркель, Оланда? Певна лояльність до їхніх вимог була розміняна на фактор більш-менш реального тиску на Кремль, що сприяло зупинці наступальних операцій, хоча остаточно це сталося лише після завершення кривавих боїв під Дебальцевом.
А ще в той час уже зовсім явно почала назрівати колосальна внутрішня загроза у Верховній Раді. Регіонали й комуністи очухалися, зрозуміли, що ніякої розправи не буде, й почали відверто нагліти. Вони вже слухняно не голосували за необхідні для захисту країни закони, включили політику відвертого саботажу. За останні пару місяців осінньої сесії законодавча робота практично припинилася. А перед нами стояли два головні завдання: забезпечити оборонку й соціальний статус наших захисників – тут усе практично зупинилося; та почати реалізовувати законодавче забезпечення євроінтеграції – тут і не починалося. Чи можна було тоді, отримавши, врешті, не найстрашнішими поступками, дуже умовне перемир’я, нехтувати такою внутрішньою загрозою?
Був ще один період, коли введення воєнного стану виглядало б доречним – це період боїв під Дебальцевом. Але тоді вдалося поєднати два фактори: створено боєздатну армію, яка змогла на рівних битися проти рашистських регулярних військ, і втягнути наших боязких і непевних партнерів у важкий, але плідний переговорний процес. Нагадаю, що спроба дебальцевського котла розкручувалася путлєром та була Україною недопущена відразу після Мінська-2 й стала наслідком гидотного компромісу наших партнерів із путіним. Тоді вони, попри протести Порошенка, таки погодили час введення сякого-такого перемир’я з відтермінуванням. Саме в ті пару днів ввести воєнний стан означало скасування результатів. Ми тоді вистояли, а далі все пішло вже не за кремлівським сценарієм, який передбачав спершу “народне повстання проти хунти в новоросії”, а потім щось на зразок бліцкригу. Дебальцево було останньою реальною наступальною операцією фашистської Раші. Просто декому, хто так вільно розкидається гучними фразами, вартувало б оглянутися на зовсім недавню історію.
Тому аргументів, чому тоді не було введено воєнний стан, більше ніж достатньо. Виходячи з дуже обмеженої інформації про суть нинішніх загроз, ми можемо недооцінювати потребу введення його сьогодні, думаю, що незабаром взнаємо значно більше. Але спекулювати на таких недавніх драматичних подіях – таки не гідно.
