Ми пам’ятаємо. Ми сильні. Ми переможемо!
Ніколи не забудемо. Ніколи не вибачимо. Пам'ятаємо кожне загублене та ненароджене життя.
Gepostet von А що там у ПП am Samstag, 24. November 2018
Голодомор везде делался по одной кальке – в Казахстане, в Украине или в Поволжье. Уничтожался средний класс формата начала прошлого века – крепкие крестьяне со скотиной, земельными наделами и садами. Те, кому не нужно было идти в колхозы, потому что у них и так всё было – и им не сломали хребет ни Первая мировая, ни гражданская. Именно им помогли принять решение – на два метра под землю или в колхоз.
До начала Второй мировой, кстати, призыв в армию СССР формировался по округам. Так что и в Украине, и в Казахстане, и в Поволжье в Красной армии служили дети тех, кто умирал с голоду. Некоторым, судя по документам, давали дополнительные пайки чтобы не вызвать бунтов, некоторым – нет. Но и продразверстку, и натуральные штрафы, и недоимки в счет плана колхозов изымали такие же украинцы, и активистами были украинцы, начальниками ЦК и командирами отрядов, блокировавших регионы, терпящие бедствие, не были узбеки присланные из Москвы…
Голодомор – это многом. Для меня в первую очередь об организации. Те, у кого организация была – от белого движения и махновцев до первых сионистов и националистов, – сражались, эмигрировали, уехали в Париж, сотрудничали с европейскими спецслужбами, начали программу переселения в Палестину. Многие погибли в борьбе и попали в жернова войны. Но у них был шанс остаться теми, кем они были – хозяевами своей жизни. Те же, кто понадеялся, что как-то оно будет, – пухли с голоду и варили ремни.
Сегодня похожие люди, отдавшие свободу выбора в обмен за референдум и пенсии из России, за 5000 рублей и анусы в желе, из подвалов поддерживают снятие Плотницкого и новый курс Пушилина. Если Москве будут нужны не только распиленные заводы и плачущие на камеру дети для пополнения “корпусов”, не сомневайтесь, эти люди начнут голодать в ту же секунду…
Я не люблю внешнего символизма, но сегодня зажгу свечку. Чтобы кто-то из проходящих мимо моего окна вспомнил павших и сказал – “Больше никогда”. Чтобы я сам всегда помнил цену свободе.
С четырнадцатого года “они” все время говорят, как в Украине плохо.
Говорят, что в Украине голод, что в Украине скоро все умрут… и смеются.
Почему про голод?
Потому что “они” знают про Голодомор, потому что внуки комиссаров жаждут, как и тогда, уничтожения Украины, потому что “они” помнят, в подкорке зашито, что голод самая главная кара, самая страшная, и слова о голоде бьют в души и сердца украинцев.
Моя бабушка меняла на еду свои наряды. Да, это так называлось – не одежда, не платья, а Наряды!
Еда – это три-четыре (иногда пять) буханок хлеба через пятые руки из торгсина (за три-четыре платья из японского шелка, кольцо, серьги и кораллы).
Буханки, пока лежали дома (до следующего обмена на два больших мешка дерти), по ребрышку корочки, каждую буханку (вроде незаметно) обгрызал малюсенький сыночек (старшие братик и сестричка видели, плакали, но не ругали, не отбирали, сами не грызли, а им было по пять-шесть), а обгрызенные хлебушки было сложно обменять на два мешка дерти – давали только один, казали, що то миші погризли, а ніяка не дитина! А нести хлеб или мешок из Феодосии до Херсона и обратно на худеньких заплаканных плечах…
У меня нет, не было и, наверное, никогда не будет ни одной шмотки, которую можно было бы назвать Нарядом, но у меня есть запас муки и масла.
Ми травмовані назавжди.
Ми травмовані доки знаємо, що винні непокарані, нащадки винних не повинилися, не просили прощення, не усвідомили той жах.
Ми травмовані до того часу, поки “вони” не будуть знешкоджені.
Потім будемо просто пам’ятати. 🙁
Мама пережила два Голодомори. В 32-33-му їй було 2 роки, від голоду померла її мама, моя бабуся, і то швидше генетична пам’ять. Голод 46-47-го у нас теж був страшний, і мама його пам’ятає. З тих пір у мами завжди на зиму мішок муки, цукру, багато картоплі, круп і солі. На мої запитання неодмінно відповідає, – хай буде, хто його знає.
Тепер про винуватців. За тисячолітню (більш-менш знану) історію України ми ніде не знаходимо свідчень про голод. За 70 років правління комуністи-рускомірісти організували ТРИ великих Голодомори, і ще пара десятиліть прожито на межі голоду.
Пам’ятаймо…
Туга та біль..
Чергові роковини Голодомору.
Просто болить, бо тіні тих, кого вбила Росія, поруч з нами. Вони у родинних згадках, іноді – в світлинах, але усі вже за Межею.
Єдине, чого я щиро бажаю, щоб ми зробили висновки з власної Історії, бо іноді мені здається, що усі ти, кого вбила Росія, дивляться на мене, на нас, на тих, хто міг би бути поруч з їх ненародженими нащадками, з побоюванням, що ми знов станемо на ті ж граблі та знов усе змарнуємо через чвари, російські гроші та запаморочення розуму, і будемо тоді дивитися через 100 років на нову спробу вже не в 10 мільйонів пар очей, а в 20, бо Росія зжере, бо Геноцид та Росія – це синоніми…
Не вірите? Спитайте в мешканців Пскова 16-го сторіччя, чи в корінних народів Сибіру, чи в кримських татар, чеченців…
Ми ладні спинити цього монстра та не повторити помилок наших предків бодай що…
Туга та біль…
***
Тем русским, неясной национальности, которые потешаются по поводу Голодомора. Текст специально написан на русском, чтобы необразованное, злобное, бесправное, тупое стадо могло его понять.
Садись, мой маленький русский, я тебе сначала анекдот расскажу.
Умер студент и попал в ад. Черт его спрашивает:
– Ты в какой ад хочешь?
– О! А что, есть выбор?
– Да: обычный или студенческий?
– А можно посмотреть!
– Да пожалуйста!
Смотрит студент, в студенческом все бухают, гуляют и безобразия нарушают, а в обычном черт каждому ежедневно гвоздь-двухсотку в задницу молотком забивает.
– Давай в студенческий!
– Ок!
Студент год гуляет, пьянствует, радуется, а потом черт появляется с молотком и ведром гвоздей. Студент в шоке:
– А это что такое?!
– Сессия!
Вот так и с вами, мой маленький русский, вы сейчас, как в этом анекдоте, – у вас началась Сессия.
Сбили Боинг? Небо перестало принимать ваши самолёты, ракеты, спутники. Сколько их навернулось с 14-го года? 50? Больше?
Построили мост? Сколько у вас мостов упало за прошедшие месяцы? 20? Больше?
А ещё вы давите еду тракторами. И смеётесь над тем преступлением, которое совершили ваши деды: уморили голодом миллионы украинцев.
Как думаешь, мой маленький русский, что с вами Мироздание в Сессию сделает? 🙂
А когда вы, как в фильмах про зомби-апокалипсис, ордой пойдете в поисках жратвы, главное, нам успеть построить забор на границе, выкопать перед ним ров и запустить в него морозоустойчивых крокодилов, чтобы ты, мой маленький русский, сполна мог ощутить весь чудовищный смысл своего нынешнего веселья.
День памяти жертв Голодомора – это ж не только о свечке, горящей на окне. И даже не о голоде. Это о геноциде украинского народа. Это о последствиях геноцида. О том, что все, что нам сегодня мешает стать успешной европейской страной, – это последствия геноцида. Страх, раболепие, тяга к поиску царя-батюшки, который все решит, лень и леность. Это все оттуда.
Но самое главное. Это те, кто устроили геноцид. Это Россия. Это не один человек в лице Сталина или Путина.
Это отряды продразверстки, забирающие у крестьян и вывозящие последнее продовольствие.
Это красная сволочь, стоявшая в заграждениях и не дававшая людям уйти из умирающих сел.
Это те, кто убивали и расстреливали украинцев тысячами.
Это многовековой враг. Идейный и упоротый.
И когда в очередной раз начнут говорить, что враг не в кремле, или то, что мы же братья, просто вспомните эти слова. Геноцид украинского народа.
Голодомор 1932-1933 і багато інших страшних подій в Україні в 20-му столітті відбувалися з однієї причини – втрата Україною Незалежності півтора десятками років раніше.
І ті, хто здався в 1919-1920, бо дуже хотів отримати “землю народу”, “дешеві тарифи/пайки”, хотів в багатих відібрати та бідним поділити, змушений був через 14 років спостерігати за тим, як пухнуть від голоду його діти та онуки, бо в них “багатих” відбирають навіть 3 колоски.
Тому, всі ті, хто зараз розказує вам “нам нужен мір с ордой любой ценой”, всі ті, хто нав’язує нам, намагається нас переконати, що країні, яка стікає кров’ю потрібен президент-клоун-шавка олігарха, всі ті, хто продовжує задурювати неписемних українців пролетарськими гаслами, сьогодні вчиняють злочин не менший ніж вчиняли більшовики тоді.
В эти дни я вижу много материалов, посвященных Голодомору. Документальные малометражки, мультфильм, фотоколлажи, статистика, рассказы детей и внуков очевидцев.
Моей семье повезло. Нас потрепало революцией, репрессиями, но хотя бы этот ужас прошел стороной. Бабушка рассказывала о немцах, благодаря которым их село (старики, женщины и дети) выжило. И как они потом прятались от “наших”, уже оставлявших после себя выжженную землю.
Мать помнит только послевоенный голод. Прадед был предпринимателем. И даже репрессии не вынудили его жить бедно. Раскулачивали его 3 раза. И все равно даже его дети и внуки жили добротнее и лучше остальных. Потому что пахали. Бабушка привозила маму летом в село. И вот она помнит, как ей, трехлетнему ребенку, отрезали кусочек сала к хлебу. А этот кусочек тогда был слаще любой конфеты. И в прямом смысле на вес золота. Хотя о каких конфетах я тут… Она пожалела есть сало сразу и спрятала его возле кровати. Сало унюхал и украл кот. Это была большая трагедия для голодного ребенка. Она плакала – “Баба дали сала того з крисячу сраку, і то кит вкрав”.
Мама рассказывала это как шутку. Но мне не было смешно. Я начала понимать, откуда вот это стремление наполнить холодильник и кладовку запасами. Это подсознание человека, пережившего голод.
Никогда снова.
Просто хочу напомнить самоуверенным гражданам, которые считают, что в 21 веке, времени интернета и высоких технологий, от цивилизации до одичания – неделя. А интернет и связь с внешним миром выключается оккупантом одним движением рубильника. И соседи у нас всех не то что бы все такие, которые прикроют спину, а не сдадут вас за краюху хлеба и шмат колбасы.
Поэтому думаем головой, зажигаем свечу и чистим пулемет.
Не всеремось.
Честно говоря, мне особо нечего сказать о Голодоморе. Все и так уже было сказано тысячу раз. О том, что голод не был вызван неурожаем или засухой. О том, что большевики таким образом хотели сломать хребет украинскому крестьянству. О том, что это был целенаправленный, осмысленный геноцид.
Но мне есть что сказать о нашей памяти о нем. О том, почему, зачем мы должны помнить.
Там, чуть восточней, сейчас грохочет канонада. Там люди – мужчины и женщины – кладут свои жизни на алтарь нашей государственности. Они отдают самое ценное и хрупкое в мире – свою жизнь – для того, чтобы мы могли жить. Чтобы вновь не настал страшный 1918-й, а за ним не пришел ужасный 1932-й.
Некоторым нашим согражданам кажется, будто эта война бессмысленна. Будто ее ведут с целью наживы или для удержания власти. Однако, реальность намного страшнее: к нам в дом ломятся те, кто может и хочет “повторить”. Эти ребята рядятся в шинели НКВД и щеголяют в них на парадах. Они рядят детей в буденновки и шинели Красной Армии. Они стоят с плакатами “верните мне мой 37-й”, они мечтают безнаказанно грабить и убивать опять.
Их герои – палачи. На их иконах – убийцы. И они идут к нам, а некоторые по глупости зовут их сюда.
Наш выбор, в сущности, очень прост.
Мы можем продолжать вздыхать про тяжку кріпацьку долю. Пребывать в этом таком удобном, таком уютном и привычном состоянии непозбувної бентеги. Мы можем как всегда свернуться калачиком и лить слезы о том, что снова нас хотят поневолити. Мы можем и дальше рассказывать народу-чекисту, что мы – народ-хлібороб, пока нам будут рвать зубы и наматывать кишки на палку.
Или мы можем драться дальше. До нашей Победы. Мы можем переплавить свое горе в гнев. Мы можем, мы способны изменить ход нашей истории. И это будет лучшей данью памяти убитым.
Мій прадід, якого я ще застав живим, пережив Голодомор. Вже не важливо – як і завдяки чому. Пережив. Народився мій дід, народилася моя мама, народився я.
***
Я виріс у будинку за околицею села. Ну, не зовсім виріс, але кожне літо свого дитинства проводив там. Їздив велосипедом і фотографував першим своїм фотоапаратом заходи сонця у лузі, що починався одразу за дідовим сінокосом. У лузі, всіяному ледь помітними пагорбами – хатнищами, рештками зруйнованих людських жител.
Будинок мого прадіда, потім мого діда та ще кілька поруч – це все, що лишилось після 1934-го року від колись жвавої та людної сільської вулиці.
***
Тридцять чотири. В Національній книзі пам’яті жертв Голодомору я нарахував тридцять чотири людини з прізвищем мого діда, які померли в період 1933-1934 років у тому селі.
40, виснаження організму;
8, виснаження організму;
12, виснаження організму;
65, виснаження організму;
…
І ще, і ще.
…
1, виснаження організму;
26, виснаження організму;
47, виснаження організму
30, виснаження організму.
От і мені зараз тридцять.
Який ти був, Макар Іванович? Про що мріяв?
Не дізнаємось. Не збудеться.
***
Лиш один фрагмент колосальної ціни, сплаченої за власні помилки. В першу чергу, за невміння відчувати, де свій, а де чужий. За безвідповідальність, наївність, жадібність. За надмірні амбіції та недалекоглядність політиків, за довірливість і дурість людей. За невміння домовлятись і об’єднуватись.
Кривавий урок. Їх помилки. Вони сповна оплатили свій рахунок.
Лише від нас залежить – скористатись цим досвідом чи повторити його.
***
Раніше ми в цьому контексті не виходили за межі позиції жертви, тепер, бачу, ситуація змінилась. І це чудово.
Біжіть і ховайтесь, потвори. Ми пам’ятаємо. А для вас все тільки починається.
Цей пост — найкраще, що я сьогодні прочитала.
І фото як символ пам’яті та сили.
Ніколи знову.
Памятное.
У моей семьи есть свое “голодоморное” кладбище.
В маленьком красивом селе на Полтавщине есть 9 крестов, под которыми покоятся полтора десятка душ родственников, не переживших геноцид клятых коммуняк. Не было сил копать могилы, клали по два-три тела…, последним пополнил это кладбище дед, умерший от голода в 47-м, открылись фронтовые раны, и просто истек кровью на холодном ноябрьском поле, где он с кумой собирал мерзлую картоху…
Это не пафос, это суровая реальность, в которую нормальный, цивилизованный разум отказывается верить.
Но мы обязаны не просто верить, но и помнить. Помнить, чтобы не позволить им это повторить уже с нами и нашими детьми!
Я уже писав про це. Але буду повторювати знову. Бо щиро вважаю, що це потрібно обов’язково знати всім. Знати й передавати своїм дітям, щоб вони передавали своїм дітям, щоб ніколи не могла зникнути Пам’ять.
Пам’ять – дуже важлива річ. Без неї не може бути свідомості. На жаль, час спливає, носії Пам’яті відходять у вічність. Чим віддаленіше ті чи інші історичні події, тим менше лишається носіїв безпосередньої пам’яті про них. Тому так важливо передавати пам’ять про те, що ми бачили, наступним поколінням.
Коли мені було 16-17 років, тобто було це на початку другої половині 70-х, мій тато вперше розповів мені про Голодомор 1946-1947 років, безпосереднім свідком якого він був. Восени 1946 року йому щойно виповнилось 18. І його, студента-другокурсника, послали разом з його однокурсниками у колгосп, у тодішній Березанський район Київської області, збирати врожай.
Студентів поселили у бараку, що стояв поруч з селом та був збудований, напевно, такими ж студентами. Їх чимось годували, вони цілий день працювали, збирали картоплю. При цьому студентам категорично заборонялось спілкуватися з селянами та ділитись з ними їжею. Кожного дня у селі вмирали люди. Як дуже швидко мій батько зрозумів, вмирали від голоду. Переважно це були жінки, літні чоловіки та діти (працездатних чоловіків у селі було в принципі дуже мало, адже це був 1946 рік). Село було під наглядом чи то міліції, чи то чекістів, які слідкували за тим, щоб селяни не спілкувалися з студентами, та щоб студенти не ділилися з ними їжею. І кожного дня люди вмирали. Від голоду… Трохи більше ніж через рік після закінчення війни радянська влада чинила жахливі вбивства голодом…
Для мого тата, як він багато разів потім казав, ця поїздка у колгосп восени 1946 року була переломним моментом у житті. Бо він у свої 18 зрозумів, у якій країні живе, який жах коїться навколо…
Треба берегти Пам’ять. Розповідати дітям. Щоб вони розповідали своїм дітям. Тільки таким чином можна точно бути впевненими, що кожне наступне покоління буде безпомилково відрізняти Добро від зла.
Категорично рекомендовано до прочитання та поширення.
Знайдіть жменьку часу – вдумайтеся в цей текст. Роздивіться мапи. Перечитайте.
Це не зовсім про Голодомор. Не тільки про голод. Це про причиново-наслідкові зв’язки. Про глобальний посттравматичний синдром нації. Тут можна побачити причину та походження зрадофілії, євроблях, жаги халяви, падучі на популізм, дієвість гречкосійства.
Ми всі травмовані. Здолати травми Голодомору, чи зникнути?
Голодомор. Причина цієї трагедії для мене очевидна. Причина у двох мапах. Перша – мапа активності повстанців із загонів отаманів у 20-ї роки. Друга – мапа смертності від Голодомору 33-го. Кладете їх поруч, знаходите відрізнення… Точніше, не знаходите.
Більшовикам був потрібний хліб для індустріалізації, для подальшої військової експансії назовні згідно ідеям Світової Революції. І ще більшовикам треба було зламати багатомільйонний народ, який потенційно завжди міг повстати – останні повстанці ще переховувалися по селах.
Чому так сталося? Тому що повстанці програли війну більшовицькій державі, й інакше і бути не могло. Повстанці перемагають держави тільки за допомоги іншої держави, все інше – казочки.
А чому з державою більшовиків билися українські повстанці, а не українська кадрова армія? А тому що кадрова Дієва армія УНР програла війну. Згинула в «трикутнику смерті». Була роздавлена військами поляків, Денікіна і червоних.
А чому Дієва армія УНР програла? А тому, що з нападом більшовиків керівництво України (Директорія УНР) не проводило мобілізацію, не займалося забезпеченням війська та й взагалі вело переговори з «братами по класу» з Москви.
А могло би бути інакше. Могла б зустріти більшовиків кадрова армія в складі восьми армійських корпусів з опорою на залізничну мережу, з мобілізованим тилом та кадровими офіцерами в складі. А ще перший удар прийняв би «Особливий корпус» з офіцерів-імперців, яким би дали змогу героїчно померти за їхні ідеали, і виснажити ворога, перш ніж у бій би вступили повноцінні українські частини.
Все це було б. Якби гетьман Скоропадський як і планував, провів би мобілізацію і завершив формування армії. Але мобілізація мала початися 15 листопада 1918 р. А 14 листопада почалося протигетьманське повстання, яке владу гетьмана повалило геть і розчистило більшовикам дорогу на Київ. Все подальше – справа техніки.
«Життя у Катеринославі било ключем… Після радянської голодовки вражала нечувана дешевизна цін на харчові припаси та величезна кількість їх на ринках» – так професор Г. Ігренєв описав гетьманську Україну. А от інше: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». Це писав український консул з Москви.
Правда жахіття? Ну, скажіть, треба було валити от таку владу, аби в результаті потрапити під владу Москви, з якої за гетьмана тікали до України, а не навпаки? Згодні?
Результат відомий. Український культурний діяч, незадоволений недостатньою українізацією, здобув еміграцію, або ГУЛАГівську пайку і статтю за націоналізм. Підприємець, незадоволений податками, мусив тікати або був розстріляний як «буржуй». Робочий, незадоволений зарплатнею, отримав сталінський закон про заборону міняти роботу за власним бажанням і жебрацьке існування. Офіцер, який повстав проти гетьмана, сконав від тифу в холодному лазареті в оточенні біля Кам’янця. А селянин, незадоволений тим, що земельну реформу за гетьмана просто не встигли провести, здобув замість землі колгосп… і голод.
Зате ті «борці за правду і знедолених», які підняли українців на бунт проти гетьмана, потім у еміграції гарно писали про те, що українці «ще нездатні мати власну державу».
Дивлюся я на нинішніх «борців за правду і знедолених» і розумію – вони теж таке напишуть. В еміграції. Вони встигнуть на відміну від усіх нас.
Але жити тут нам. І саме нам пам’ятати, якщо зараз помилимося – знову потрапимо під Москву, і… Скажіть, Москві потрібні ми от такі? З Майданами за плечима… Здатні опиратися…
Голодомор. Робіть висновки.
Oleksandr Ivanov: «Створив мапу спогадів очевидців Голодомору…»
Постер © Facebook Нікіта Тітов
