Не страждальці

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Трапився мені на просторах мережі текст про підприємця, який, мовляв, під час Майдану був сповнений надій і сподівань, а зараз розпродає свій бізнес і має намір поїхати з України, бо вважає, що боротися за краще тут безглуздо, Україна приречена стати знелюдненою через масовий виїзд громадян до Європи, на краще тут нічого не зміниться, і взагалі Україна – країна вічно зелених помідорів.

Посилання на текст я не даю, гадаю, ви самі можете за бажання знайти таких з десяток. В тому числі на сайтах колорадів, теза «українці виїжджають з України» для них – одна з найулюбленіших.

Чому я звернув увагу на цю тему, і що конкретно мене вибішує? Ні, я цілком нормально ставлюся до того, що люди виїздять до Європи. Так, я знаю, Україна не може забезпечити своїм громадянам той рівень безпеки та комфорту як у Європі. Я відаю, в Україні важко з роботою, а з високооплачуваною роботою й поготів. Так, в Україні треба виживати, а не комфортно жити, як це можна дозволити собі в країнах Заходу. І так, проблеми України не в конкретній команді при владі, а в системі цінностей та традицій, якими живе пересічний українець. В подвійній моралі, від ситуацій, коли дружину зраджувати не можна, але подружні зради квітнуть, до знайомого «хочу, аби не було корупції, і аби кум міг все порішати».

Я чудово розумію, що не всі люди готові далі жити в умовах щоденної боротьби за право існування – з установами, з грубіянством і лінощами співгромадян, з Москвою, тощо. Що таке життя багатьох просто дістає. Зрештою, бажати заробляти більше – це нормально. Бажати жити в умовах кращих ніж наявні – так само нормально. Це за совка кордон був на замку, нині наш громадянин має повну свободу жити там, де він хоче.

І ще. Я дуже гарно знаю, скільки грошей передала українська діаспора волонтерам – за статистикою АрміїСОС. За це я українській діаспорі кланятимуся до кінця своїх днів.

Але. Мене дістає, коли людина, яка хоче змінити не надто передбачуване та в чомусь екстремальне життя в Україні на спокійне та розмірене на Заході, подає це як форму протесту проти аспектів українського життя – від влади до наявних традицій. Мовляв, «тут все хреново, я задовбався тут боротися, тому я виїжджаю!»

Так, хреново – не заперечую. І ще довго буде хреново. І простою зміною влади ситуацію не виправити, аби в Україні було «як у Європі» треба ламати етичний код нації, в якої бляхер – герой, а людина яка платить податки – раб, лох і дурень. В якої власні (почасти перебільшені) претензії до влади – достатня підстава для порушення законів. Такі злами етичних кодів робляться або великою кров’ю, або довгими-довгими роками – доведено всією світовою історією.

Задовбало боротися? Буває. А мене от не задовбало. І ще мільйони українців не задовбало. Значить, залишаться сильніші – ті, хто у нинішніх умовах уміє виживати та міняти свою країну на краще. Розумієте, колись у Запорізькій області було повно німецьких сіл, – коли Москва освоювала козацькі землі, на них натовпами їхали німці з Німеччини, де вільної землі не було. Нині німці у тих краях рідкість – більшість з них виїхали до Німеччини. А знаєте чому виїхали? Тому що ті німці, які залишилися вдома, створили ту Німеччину до якої тікають, а не з якої. Нам, тим, хто залишилися, теж доведеться це робити. Тут, в Україні.

Я чудово знаю, що кров українців буде розчинена кров’ю росіян, арабів і китайців, які приїдуть до нас через те, що нинішня Україна для них, як для нас Європа. На українській землі житимуть ті, кому Україна потрібна. Це нормально.

А тому не треба займати поз і подавати власну еміграцію як форму протесту та мучеництва. Навіть за логікою самих емігрантів, не я мушу їм співчувати, а вони мені. Ну вони ж виїхали, аби жити краще ніж живу я, я нічого не плутаю? То перепрошую, де тут страждання та мучеництво?

Страждальці – це українські вояки на Донбасі, які щодня ходять біля смерті.
Страждальці – це волонтери, які багато років шукають кошти, аби забезпечити армію ще чимось, чим не встигла забезпечити держава.
Страждальці – це активісти (не ті, що гранти відпрацьовують, а справжні), які повільно, але неухильно примушують чиновників згадувати про людей. Які шалено ризикують – згадаймо про Гандзюк.

Люди, які змінили поточні умови життя на кращі шляхом переїзду, в цей перелік не потрапляють, ну хоч убийте мене.

А отже, займати позу страждальця недоречно.

Автори