Телебачення України – до нас не треба

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Представник Тристоронньої контактної групи Ірина Геращенко повідомила, що нова українська система блокування російських телеканалів і радіохвиль «Серпанок» покриває близько 180 населених пунктів уздовж лінії зіткнення. Але. Толку великого від того не буде – антиукраїнську пропаганду, недодану терористами ДиРи та Москвою, зі статком надолужать канали українські. «Місцеві жителі і, особливо, військові задавали нам жорсткі запитання про так звані українські медіа, які несуть справжню антиукраїнську отруту в ефірі, руйнуючи країну зсередини… Й дійсно, коли наша армія захищає наші кордони, то військові мають право задати запитання, чому люди, які називають себе журналістами чи експертами, ведуть відверту антидержавну пропаганду, й на то немає ради і реакції?»

Чи правду каже пані Ірина? Відповідь – абсолютну правду. Приклади? Та будь ласка.

Приклад раз. Зима 14-15 р.р. Прикордонна база неподалік від нуля. Я дивлюся по телевізору програму, у якій журналісти вміло й зі смаком розповідають, як чиновники в тилу розкрадають мільйони на одному, другому, третьому… Передачу було зроблено настільки майстерно, що я ще годину тинявся по периметру бази і сам себе катував питаннями: «Що я тут роблю? Якого лиха я мушу вмирати, якщо там!…» Досвід роботи у журналістиці, досвід спілкування з російськими ботами – все посипалося.



Розумієте, на війні страшно. Неймовірно страшно. Страх подекуди людину нищить і гнобить. Страх штовхає людину до пляшки і плодить аватарів. Страх з нормальної притомної людини робить подекуди боягуза, а відтак, підлоту. Не всі знаходять в собі сили долати страх. А тепер уявіть, що відчуває людина, яка й так постійно живе біля смерті, побачивши ТАКЕ?! Мені досі цікаво, чи не сталося так, що в тих підрозділах, які чкурнули з передка, перед тим невчасно телевізор включили?

І що робити? Не говорити про корупцію, запитаєте ви? Хай, мовляв, крадій гуляє в безпеці? Я сам би був проти такого підходу, якби не одна деталь – більшість таких передач закінчуються нічим. Бо пред’явити фігурантам у підсумку нічого. Бо часто-густо така передача – або маніпуляція, або чиєсь замовлення, частіше одне й друге зразу. А в результаті передача не тільки виливає на когось бруд, вона ще й солдата на передку демотивує. І це солдати, у них зброя, вони принаймні можуть себе захистити і приходять/уходять зі своїми частинами разом. А що відчувають переглядаючи таке місцеві мешканці, для яких перспектива опинитися під терористами – реальність? Особливо, проукраїнські? Їм куди подітися?

Приклад другий. У іншій частині хлопці самі повимикали всі українські канали й залишили собі «сепар-ТБ». Логіку своїх дій пояснили просто: «З сепар-ТБ хоча б поржати можна, а наші як подивишся, так і жити не хочеться». І я з ними повністю згоден. В частині, де українські канали працювали, я по десятку разів на день бачив з екрана нардепа Сірожу Лещенка, який питав, чому, мовляв, Саакашвілі громадянства позбавили, а Няшу-Поклонську – ні?! Той факт що Няшу-Поклонську не можна позбавляти українського громадянства, бо це те саме, що визнати її депутатом Держдуми, а судити її треба саме як нашу громадянку – зрадницю і колабораціоністку, лишався за кадром. В кадрі лише про злочинну владу.

А тепер уявіть собі, що відчували при цьому українські солдати, дивлячись і чуючи таке? А місцеві мешканці? А наші громадяни по той бік фронту? Як на них діють українські новини після заколисуюче-заспокоюючих новин ДиРи і Росії? Що вони думають? Приваблюють їх такі новини назад до України чи навпаки примушують замислитися, чи не взяти зброю самому, допоки ЦЕ не прийшло до них? Як ви гадаєте?

Віщую заперечення, заколисуюче-заспокоюючі новини були в СРСР, для нього це погано завершилося. Заперечу, совок згубили не заколисуючі новини, а надмірно стерильні новини, позбавлені існуючої зараз долі «бруду і полунички», так жаданої багатьма громадянами. Додавши на свої екрани відповідну приправу у вигляді мордобою, тупеньких шоу та елементів порно, російське телебачення працювати може десятиріччями, що й демонструє.

Є й ще одна проблема. Самі канали не можуть працювати інакше. Я неодноразово обговорював цю ситуацію зі знайомими, що працюють на ТБ, і мені розповідали про випадки, коли канали самі впроваджували собі квоти на «позитивні новини». Знаєте що ставалося далі? В таких каналів різко падали рейтинги. Бо глядач ХОЧЕ бруду та негативу про корупцію і злочинну владу, позитив його не приваблює. Один відомий журналіст мені сказав взагалі категорично: «Забудь. Телебачення вже – розважалка для бидла. Розумні люди там уже не ходять, в кращому разі пасуться на «Дискавері». А переважно в інтернеті».

Що з цим робити? Впроваджувати цензуру? Щиро раджу подивитися американський фільм «Боулінг для Колумбіни». Там серед іншого порівнюють американське телебачення з сусіднім канадським і доходять висновку, що в Канаді телебачення подає будь-які новини за стандартами ВВС (тобто розглядає з різних боків), в той час як у США намагається подати сенсацію й відтак почасти нагнітає страх і агресію. І це в них проблема. Але за кадром фільму лишається інше питання, чому в Канаді телебачення працює саме так?

А тому, що воно живе в умовах багатьох обмежень з боку держави. Тому, що в Канаді реальна загроза сепаратизму франкомовного Квебека, і загострювати цю тему заборонено. Тому, що такий стиль журналістики в Канаду занесли ще британці, у яких теж преса під серйозним контролем держави через їхні складні стосунки між Англією, Шотландією, Ірландією та Уельсом. Стандарти ВВС звіди. Тощо й тощо.

Здається, пора впроваджувати щось подібне і нам, – примушувати канали подавати інформацію об’єктивну та різнобічну. Бо розумієте, для ватників і обдурених ними людей ми всі однакові. Це для себе ми ділимося на прибічників Тимошенко, Гриценка, Порошенка, Яроша, тощо. Наш бруд вилитий одне на одного вони радісно підхоплюють як доказ того, який у нас бардак, як страшно в нас жити, і яка ми недодержава. Доводи «це вони такі, а ми інші» на ватників не діють, для них ми всі – однакові українці. Мені траплявся не один десяток російських блогерів, які доводили тезу неспроможності України як держави, ґрунтуючись на статтях з «Української правди» та «Дзеркала тижня». Тож коли українські журналісти запитують, хто винний в провальній інформаційній політиці в східних областях країни та в Криму, – далеко шукати не треба. Достатньо їм у дзеркало поглянути.

Із цим щось робити доведеться. Саме державі робити, преса сама перелаштуватися нездатна. Інакше не треба дивуватися тому, що на окупованих теренах про нас знають один лише бруд, і від нас сахаються як від чумних.

#а_что_там_у_ПАПы

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії