Хто програє інформаційну війну?
Знаєте, мене вже порядно дістали просторікування про те, що Україна ніби повсякчас програє інформаційну війну. З дуже простої причини – в протистоянні демократичної країни з авторитарною за однакових економік демократична країна інформаційну війну програє за визначенням. Приклад – в нацистській Німеччині за прослуховування британського радіо садили у концтабір. У демократичні Британії за прослуховування передач лорда Хау-Хау (з Німеччини) не робили нічого. Пересічний британець слухати міг кого хотів – і цим активно користувалася радянська розвідка, яка регулярно закидала в інформпростір Заходу різноманітні фейки, збільшуючи масу «корисних ідіотів». І де тепер Британія, а де совок?
Давайте розберемося. Що таке «перемога в інформаційній війні»? Перше, що малює нам свідомість – ситуація коли в ефірі звучать лише «правильні» новини, і лише їх чує пересічний громадянин, а будь-яка новина «неправильна» зразу здобуває рішуче спростування. Так? Тоді вітаю – я вже жив у такій країні, де всі новини були виключно «правильні», а «неправильні» почути можна було лише з іноземного радіо. СРСР країна та називалася – повернення в неї я чомусь не хочу категорично. Віщую заперечення «ні, мовляв, в совку інакомислення давилося наглухо, а можна ж так аби альтернативні думки висловлювали, але «правильної» інформації було більше». Так? Знову таки вітаю, прямо через кордон від нас на схід існує країна де живе саме такий ідеал – Росія називається. Там крім «КисельовТБ» теж існують «Дождь» та «Ехо Москви». Здається, саме аби не стати РФ, ми зараз на Донбасі воюємо.
«То що ж, – запитаєте ви, – лишати все як зараз?» Так шановні. Отак все й лишати.
Якщо ви всерйоз хочете задавити інформацією російські новини, грошей на своє ТБ, радіо та видання треба витрачати, мінімум, не менше за них, а грошей стільки наша держава не має. У нас ЗМІ – приватні підприємства, які мають своїх власників. І підприємства ті далеко не прибуткові, бо новини наші читачі та глядачі вже звикли отримувати на шару, платити вони за них не хочуть. А на шару вони отримують те, за що платить власник видання. Примусити власника видання подавати правильні новини в умовах демократії нереально – він відіб’ється від держави по суду. І нарешті, саме існування цих ЗМІ, що належать різним власникам, – головна запорука того, що у нас досі крива-коса, але демократія, і що ми не знаємо до останнього результатів виборів. Бо українська політика – це змагання політичних груп, на відміну від Росії, де політичні групи існують всередині одної партії – путінської «Єдиної Росії».
Вибір небагатий. Або терпіти стан речей такий, як ми маємо, або вертатися до совка і сучасної РФ. Третього не дано.
До цього. Як на мене, пересічна особа сильно переоцінює вплив ЗМІ на маси людей. Часто доводиться чути думку «сепаратисти на Донбасі та в Криму з’явилися тому, що ці регіони перебували під впливом російських ЗМІ». Я з цією тезою не згоден категорично. Я виріс на Сході України у вщент зросійщеному місті. Я жив поруч з прото-колорадами, читав ті самі книжки, чув ті самі доводи. Питання – чому колорадом за таких умов не став я? А ті 2000 запорожців, які в 14-му прийшли показати їхнє місце під міськвиконкомом 200 ватанам? А ті хлопці та дівчата з Дніпра, Харкова, Одеси, а зрештою – з Донецька та Криму, які служать у ЗСУ та волонтерять? На нас на всіх російське ТБ чомусь не діє. Чому? Бо, очевидно, крім преси, існують ще батьківське виховання, спілкування з родичами та друзями, тощо – і вони формують світогляд людини не менше ніж ЗМІ. Сепари стали такими не тому, що наслухалися російського ТБ, а тому, що вони виросли в сім’ях і в колі людей, для яких Росія – велика країна, Третій Рим і далі по тексту колорадських агіток.
На моїх очах в одній частині на фронті хлопці телевізор переключили з рідних «плюсів» та «24-го» на сепарське ТБ – боєздатність частини від того тільки підросла. Чому? Дослівно «З сепар-ТБ поржати можна, а наші канали подивишся, то жити не хочеться».
Звісно, інформаційну політику проводити треба, і чим більше, тим краще. Але й кидати бюджет країни на одні лише гарні новини про Україну – марно. Швидше навпаки, нинішній стан речей привчає людей критично сприймати будь-яку інформацію і абсолютно не вірити нічому. І це одна з причин, чому у 14-му українці масово російській пропаганді (і відвертій, і прихованій) не повірили.
І до речі, почитайте російських публіцистів – вони як раз вважають, що це ми ведемо успішну інформаційну війну, а вони її постійно програють. Чому? Бо люди, які колись були громадянами СРСР, нині жити з росіянами в одній країні категорично не хочуть. Бо чимало українців розірвали стосунки з російськими родичами, але лишилися вірні Україні. Бо, нарешті, фронт проходить не по околицях Львова, а по околицях Донецька.
