30-річчя Будапештського меморандуму
Дмитро Шурхало / Радіо Свобода
30 років тому, 5 грудня 1994 року, був підписаний сумнозвісний Будапештський меморандум чи то Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цей документ підписали глави України, Росії, Великої Британії і Сполучених Штатів Америки. Окремі заяви з цього приводу зробили Китай і Франція.
Україна підписувала цей документ як без’ядерна держава, хоча на той момент володіла третім за потужністю ядерним потенціалом. Інші підписанти зобов’язувалися поважати незалежність, суверенітет і кордони України, утриматися від погроз силою, зокрема не погрожувати ядерною зброєю. Але на двадцятому році після підписання Росія, абсолютно проігнорувавши факт підписання Будапештського меморандуму, окупувала український Крим. Інші підписанти висловили занепокоєння і підтримку Україні, але дієвих заходів щодо реалізації гарантій безпеки не було жодних.
«Будапештський меморандум не зміг запобігти агресії Російської Федерації як держави, що володіє ядерною зброєю, проти України як держави, яка від свого ядерного арсеналу відмовилася; не були проведені навіть передбачені документом консультації, які Україна неодноразово намагалася ініціювати», – йдеться в заяві МЗС України з нагоди 30-річчя з часу підписання цього документа. Там вважають, що «сьогодні Будапештський меморандум є пам’ятником недалекоглядності в ухваленні стратегічних безпекових рішень».
Про історію ядерного роззброєння України та про сучасну загрозу застосування ядерної зброї, яка набуває цілком реальних обрисів, «Історична Свобода» говорила з Юрієм Костенком, міністром охорони довкілля та ядерної безпеки у 1992–1998 роках і безпосереднім учасником переговорів щодо ядерного роззброєння. Також Юрій Костенко автор ґрунтовного дослідження «Історія ядерного роззброєння України».
– У нас із вами та іншими поважним експертом із питань ядерної безпеки була розмова, де між вами був консенсус в тому плані, що Україна хоча й володіла третім за потужністю ядерним потенціалом збройним, але повністю його не контролювала. Це була власність України, але контроль був у Москві, і все це було дуже дорого обслуговувати. Загалом, це радше створювало проблеми для безпеки, тому в України був єдиний реальний шлях – позбутися ядерного потенціалу. Але чи можна було отримати дієві гарантії безпеки, а не такі, як у Будапешті, які, як виявилося, нічого не варті?
– Дійсно, ми не контролювали запуск стратегічних ракет, які перебували на 176 пускових установках у шахтах. Ці ракети могла запустити лише Росія, так звана «ядерна кнопка» була на їхній території.
Дійсно, ми не могли самотужки обслуговувати ядерні боєголовки далі, ніж 7-10 років, коли виходили їхні гарантійні терміни. На початку 1990-х це могла робити лише Росія.
Але була повна взаємозалежність щодо стратегічного потенціалу колишнього СРСР між Україною і Російською Федерацією щодо обслуговування.
Так на озброєнні Росії були носії, які виготовляв «Південмаш». І без нашого гарантійного обслуговування ці носії ставали небезпечними.
Те саме можна казати про обслуговування ядерних боєголовок російськими підприємствами. Саме в цьому полягав попервах переговорний процес між Україною і Росією.
Я тоді був першим головою української державної делегації на цих переговорах. І коли росіяни сказали, що ви повинні нам негайно всі боєголовки відправити, тому що ми припинимо обслуговувати, то я відповів, що якщо ми припинимо обслуговувати носії, які націлені на США, то може статися несанкціонований запуск. І знаєте, яка істерика сталася в російської делегації! Вони терміново зателефонували президенту Єльцину, щоб той телефонував президенту Кравчуку, аби Костенко перестав лякати ядерною війною.
Ядерна зброя – це була українська державна власність. І стратегія поетапного ядерного роззброєння, яку розробила спеціальна робоча комісія Верховної Ради, яку я очолював, полягала в тому, що Україна буде рухатися до без’ядерного статусу, але за умови надання їй фінансової допомоги, технічної допомоги, надання їй всього, що потрібно для утилізації ядерної зброї. Адже рішення парламенту 1992 року забороняло вивезення ядерних боєголовок і передачу їх будь-кому!
І саме головне, що вимагала наша стратегія, то це після знищення ядерної зброї гарантії безпеки, які були скеровані на членство в НАТО, а не, перепрошую, у вигляді якихось папірців, як називають Будапештський меморандум. Ось яка була стратегія.
Питання: чому вона не була реалізована?
Чому закони, які ухвалювала Верховна Рада щодо ядерного роззброєння, виконавча влада на чолі з Кравчуком не виконувала, а керувалася настановами з Кремля?
Це питання, яке повинна була давним-давно розглянути спеціальна парламентська комісія на основі всіх тих фактів, які викладені, до речі, у моїй книзі, і нарешті дати чітку відповідь: що ж не так відбулося з ядерним роззброєнням України?
Енергетична залежність України від Росії – 100% ядерне паливо і 80% нафти і газу – ось у чому тоді полягала проблема і чому виконавча влада так покірно виконувала забаганки Кремля щодо ядерного роззброєння і не тільки.
– Ви згадали Кравчука. Але, даруйте, Будапештський меморандум підписував Леонід Кучма, а не Леонід Кравчук.
– У грудні 1992 року Державний департамент передав через українського посла у Вашингтоні спеціальне послання президенту Леоніду Кравчуку щодо безпеки Україні після того, як вона стане без’ядерною державою. Там чітко було записано: ми вам пропонуємо членство в системі колективної безпеки, тобто у НАТО, і готові супроводжувати Україну щодо повноправного набуття нею членства в Альянсі. Грудень 1992 року! Але в січні 1993 року українське МЗС відряджає делегацію у Вашингтон, де українська делегація вимагає не членства в НАТО, а якісь письмові запевнення з боку США щодо гарантій безпеки без’ядерної України.
– Але тоді Верховна Рада не була ніяк налаштована на членство в НАТО.
– Ми поки говоримо, звідки взявся Будапештський меморандум, а потім давайте говорити, чи були готові.
В 1993 році в Держдепартаменті здивувалися, що Україні потрібні не гарантії безпеки, а якісь папірці для того, щоб, як говорили члени української делегації, переконати депутатів проголосувати за Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Ось так пояснювали, чому потрібно замість членства в НАТО отримати паперові гарантії. Саме з цього починався так званий Будапештський меморандум.
Щодо того, хто відповідає за цю політику – президент Кравчук чи президент Леонід Кучма – хочу відповідально заявити, що Будапештський меморандум повністю був написаний ще наприкінці 1993 року, коли Україна відмовилася від співпраці зі США щодо руху до без’ядерного статусу.
У липні 1993 року мене звільнили з посади голови української урядової делегації за те, що я не погоджувався підписувати угоду щодо передачі Росії усіх ядерних боєголовок. Натомість поставили Валерія Шмарова, який парафував цей договір. Коли Москва заявила, що всі питання з передачі ядерної зброї вирішила з Україною, то у Вашингтоні сказали: раз ви не хочете йти з нами у співпраці до НАТО, то робіть свою політику разом із Росією. От звідки Будапештський меморандум і звідки сьогодні агресія Росії проти України!
– У вашому дослідженні йдеться, що вивіз з України ядерних компонентів був розрахований на 7 років, а відбувся за півтора роки! Могли вивезти і швидше, але в Росії не були підготовані відповідні за стандартами безпеки сховища. Причому, як у вас йдеться, це зробили значною мірою на догоду США, де тоді якраз були президентські вибори. США та інші ядерні держави щодо України мали спільну позицію? Чи були між ними якісь протиріччя, на яких Україна могла би зіграти?
– Протиріччя були. Базові протиріччя.
Росія вимагала негайно і все віддати їй. США у липні 1993 року запропонували Кравчуку програму співпраці з Україною щодо руху до без’ядерного статусу. Вони обіцяли створити міжнародний фонд фінансування ядерного роззброєння, обіцяли забезпечити нам енергетичну безпеку. І саме головне – США акцентували, що для них неважливий кінцевий термін позбавлення ядерних озброєнь – важливо, щоб Україна рухалися до без’ядерного статусу, а кінцевою метою стало членство в НАТО.
Тому коли ви зазначаєте, що на початку 1990-х років український народ не був готовий до членства в НАТО, то так, це правда. Тому що ніхто не чув про НАТО, крім того, що це найбільший ворог СРСР. Але у нас був період, коли можна було спокійно, як Польща чи Балтійські держави, проводити роз’яснювальну роботу, що ми рухаємося до членства в НАТО, знищуючи свій ядерний потенціал.
Цю стратегію повністю заблокувала Росія. У вересні 1993 року в Ялті були підписані на рівні урядів договори про те, що Україна віддає Росії ядерні боєголовки. До речі, в цю угоду не попадали ні стратегічні носії, ні крилаті ракети. Ваші «Схеми» дослідили, як в 1999 році передали фактично всі стратегічні носії із крилатими ракетами. Це погашення так званих «енергетичних боргів».
Отже, США були відкриті до співпраці з Україною доти, доки українська влада не відмовилася від цієї співпраці. І тоді США сказали: ну, тоді ви з Росією продовжуйте співпрацювати у ваших традиційних відносинах.
– Основну відповідальність ви покладаєте на Кравчука. А в Кучми лишалося поле для маневру?
– Кравчук підписав 14 січня 1994 року, він ще був президентом, так звану Тристоронню угоду між Росією, США і Україною щодо передачі Росії усіх ядерних боєголовок. Натомість Україна отримувала ядерне паливо. Причому вартість виробництва високозбагаченого урану і плутонію в українських боєголовках експерти оцінювали приблизно в сто мільярдів доларів. А ядерного палива для своїх АЕС Україна натомість отримала на суму 980 мільйонів доларів. А Кучмі залишалися стратегічна авіація і крилаті ракети.
– Передача стратегічних бомбардувальників і ракет відбувалася в руслі підписання Великого договору про стратегічне партнерство між Україною та Росією.
– Ні. Була ратифікація договору СТАРТ-1 про скорочення стратегічних ракет шахтного базування.
Ми виконали і перевиконали цей план.
Щодо авіації, то жодного рішення парламенту на цю тему не було! Це юридично неправомірне рішення українського уряду. Це державна зрада, якщо називати речі своїми іменами.
Тому ми маємо сьогодні на своїй території таку страшну війну, яка невідомо чим може закінчитися. Тому що виконавча влада керувалася не національними інтересами і не законами України, а настановами Кремля, до яких вона звикла.
– В 1997–1999 роках у парламенті ніхто так рішуче не заявляв. Здається, і ви таких рішучих заяв не робили.
– Я не заявами працював, коли мав повноваження голови делегації і голови спеціальної робочої комісії, а рішеннями українського парламенту, які мали силу закону. Це і постанови 1992 року, і ратифікаційна постанова.
До речі, коли ратифікували Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, як без’ядерна країна, то в останньому пункті було записано, що вивезення стратегічних боєголовок з України починається лише тоді, коли Україна отримає юридично зобов’язуючі гарантії своєї безпеки. Будапештський меморандум – це, як ви знаєте, не юридично зобов’язуючий документ. Це провина, якщо говорити про юридичну частину Будапештського меморандуму, МЗС України, яке візувало цей меморандум про гарантії безпеки, розуміючи, що це не юридично зобов’язуючий документ.
Будапештський меморандум – це політичний, а не юридичний документ.
– З огляду на останні події – по Дніпру прилетіла ракета, Росія внесла зміни в свою ядерну доктрину – наскільки зросла загроза застосування ядерної зброї? Як проти України, так і в глобальному масштабі?
Скажімо, у порівнянні з Карибською кризою 1962 року, коли США і СРСР впритул наблизилися до застосування ядерної зброї – тоді була більша загроза чи зараз?
– Бряцання Путіним ядерною бувалою щодо удару по Україні – це страшилки.
Якими Путін намагається зупинити Захід у наданні нам широкомасштабної військової допомоги. Але на цю тему вже сказали Китай та Індія, найближчі союзники Росії, що неприпустимо використання ядерної зброї у війні проти України.
А от якщо втягнеться світ вже у третю світову війну!.. А він це може зробити, бо зараз відбувається черговий геополітичний перерозподіл впливів. Після розпаду СРСР, фактично США стали одноосібним, найбільш потужним військовим і економічним потенціалом, який повинен був відповідати за безпеку світу. Цього не відбулося, як ми бачимо. Тому зараз на арену вийшов Китай. Він створює свій блок диктатур. І саме в цьому контексті відбуваються геополітичні змагання. Знову повернення до біполярного світу – умовний «західний блок» проти «блоку диктатур».
І от у цьому процесі може виникнути ситуація, коли світ втягнеться у конфлікт – спочатку без ядерної складової, а потім, можливо, з ядерною. І тут ніхто не може спрогнозувати, як це поки що мирне перетягування «геополітичного канату» може закінчитися. Тут повна невизначеність.
Зараз світ перебуває на порозі третьої світової війни. Тут я з висновками експертів і, до речі, ексголовнокомандувача Валерія Залужного погоджуюся. Ми все більше повторюємо той шлях, який проходив світ, коли починалася Друга світова війна. А вона ж також не раптово почалася.
– Наостанок повернуся до нашої розмови 8 років тому. Тоді у відповідь на питання «Чи може Україна відновити свій ядерний потенціал?», ви сказали: «Ні, не може. Так говорять тільки політичні провокатори або невігласи». Тепер, з огляду на всі події, ваша точка зору з цього приводу змінилася чи ні?
– Ні. Ба більше.
Я ще категоричніше наполягаю на тому, що зараз піднімати тему повернення України до ядерного статусу, як на мене, політично безглуздо.
Тому що ми сьогодні не можемо виготовляти в достатній кількості ні снарядів, ні патронів. А для виробництва ядерної боєголовки потрібно створювати цикл збагачення урану, виготовлення плутонію, а для цього потрібні мільярди, яких немає в українському бюджеті.
Потрібні місця, де розташувати й убезпечити ці виробництва. А ви можете сьогодні назвати бодай квадратний метр нашої території, який Росія не може обстріляти, у тому числі із застосуванням ядерної зброї, якщо Україна приступить до своєї ядерної програми? Я такого не знаю.
А ви маєте на території України місце, де можна випробувати цей ядерний вибуховий пристрій, навіть не ядерну зброю?..
Зрештою, ви знаєте, скільки часу потрібно, щоби від ідеї до реалізації пройти цей шлях? Це мінімум 10 років за найкращих умов. Тому сьогодні ті, хто говорять, що ми ледь не через тиждень будемо мати ядерну боєголовку – це, ще раз кажу, або російські спецслужби, або ІПСО, яке Росія розганяє через наших невігласів.
– Варто зазначити, що в 1992 році з України вивели тактичну ядерну зброю. Причому вивели так, що українське керівництво ніби як проґавило цей момент. Але це тема для окремої розмови, яка має бути в одному з найближчих випусків «Історичної Свободи».
«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»
Фото на заставці: Президент Росії Борис Єльцин (ліворуч), президент США Білл Клінтон (в центрі), президент України Леонід Кучма і прем’єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор (праворуч) на церемонії підписання Україною Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Будапешт, 5 грудня 1994 року
