Чи створила Україна щось подібне за 30+ років?
З нагоди приходу пана Марка Рютте в крісло генсека НАТО – вечірня оповідка про втрачені можливості, системність, політику пам’яті, військово-патріотичне виховання і рекрутинг.
Передмова. Сьогодні так сталося, що в ефірі Телеканалу “Прямий” ми з Валерієм Прозапасом згадували ініціативу наділити військові частини повноваженнями рекрутингу. Ясна річ, наголосили, що для повноцінного механізму залучення людей слід мати такий же механізм демобілізації, гарантоване потрапляння туди, куди рекрут зголосився йти, і ще ряд факторів, із якими проблема. А ще довелось згадати, що здоровий рекрутинг є лише кінцевою ланкою якісного військово-патріотичного виховання (ВПВ), чого у нас ніколи не було. А ВПВ прошивається в багатьох площинах: тісна комунікація військових і цивільних (я про це писав кілька дописів назад), побудова в суспільстві культу професійної військової служби, в самих ЗСУ кардинально якісно інший підхід до виховання офіцера і сержанта (тут багато військових посміхнуться), додаємо відповідну побудову ряду шкільних предметів, позашкільного дозвілля, кіно і музейна справа…
Ви спитаєте – до чого тут Рютте? Досі була довгенька приказка, а тепер буде коротенька казочка.
Казочка. В одній невеличкій країні на півночі затишної пряничної Європи, біля холодного моря, посеред тюльпанів, вітряків й інших стереотипних образів є… музей. Військовий музей. Навіть так – Національний військовий музей. Подивіться уважно на світлини нижче… Просто хлопчаче задзеркалля – за вуха не відтягнеш. Комфортно, інформативно, натурально…
А тепер пригадайте, чи створила Україна щось подібне за 30+ років?
Національний Військовий Музей є структурною (!) одиницею (!) Міністерства оборони. Чи варто нагадувати, що МО країни та її збройні сили є безпосередніми вигодонабувачами від такого музею? Не в сенсі грошей, а в сенсі виховання. Бо без ефектної ілюстрації мілітарного минулого нації як пояснити сучасникам (і нащадкам), що вони мають захищати країну своєї нації?
До чого ж Рютте? Ну, музей відкрився в 2014 році. На той час Марк Рютте був прем’єром вже 4 роки. А раніше він працював Державним секретарем із вищої освіти і науки, освіти, культури та науки. Музей вочевидь – це і освіта, і культура, і наука. І ідеологія. І пропаганда (перестаньте смикатися, це нормальний термін). У Нідерландах була суспільна дискусія: чи варто витрачати багато грошей на збройні сили. Музей був покликаний довести – варто. Припускаю, свою роль він зіграв.
Усвідомлення важливості фінансування музеїв взагалі й військових музеїв зокрема – маркер притомності влад. Фінансуєш, розвиваєш – інвестуєш у національно- та військово-патріотичне виховання = в свій захист. Не фінансуєш? Ну, буде як в Україні. Так, Нідерланди мають яскраву мілітарну історію, але чи в України вона менша?
Ясна річ, музей в Нідерландах не єдиний такий в старому світі. Є в Італії, активно розвивають тему в Польщі. Тут і Василь Павлов може підкинути прикладів “красиве + змістовне”.
До слова, в Національному військовому музеї Нідерландів буквально цими днями відкривається експозиція, що присвячена нинішній російсько-українській війні. Anastasiia Haidukevych, сподіваюся, повернеться і розповість соцмережам, як це було.
На хвіст. Останнім часом мене цікавить тема мілітарної естетики та її просування в цивільний світ. Як повідомлення світові про тих, ким ми пишаємося, як елемент промоції красивої української мілітарної айдентики, символів, образів. Останнє фото в галереї: крамничка тематичного мерчу МУЗЕЮ! Музею, Карл! Як Ви розумієте, попит там є, а запитань “накой воно треба” немає. На цьому казочці кінець.
Тихої усім ночі. За можливості.
