Капремонт погляду на власне минуле
Трохи роздумів для читання. Про нас. Точніше, про пошуки «хто ми» і потребу пояснення цього цивілізаційному Заходу. Тематичне рекогностування, ака «вводні»:
1. Вже кілька днів в мережі йде дискусія щодо проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива» і підходу, який озвучив один із фронтменів ініціативи Тімоті Снайдер.
2. Допис Валерія Пекара про проблему «чого західні еліти носяться з образом Росії» (реально, як із писаною торбою).
3. Стаття на «Збручі» Віталія Портникова про те, що українці мають знайти самих себе (в сенсі усвідомити – хто ми є) без спотворень «сторонніх поглядів».
4. Версія, що спростить розкривання очей власних і сторонніх на нас самих в дописі Olexander Severyn.
Здається, зацикленість Заходу на «…а-а-а Росія» (як наслідок нерозуміння України) та неусвідомлення українцями «хто ми є» – проблеми, які треба вирішувати одночасно. Тобто це такий собі тягни-штовхай, – вирішення другого допомагає розв’язання першого. Тобто реконкіста реальної історії не лише земель, а й народу та пояснення відновленого (реального) «нашим партнерам по НАТО» призведе (може, має, мусить) до розвінчання міфу про Росію. Виправлення масштабів, наведення фокусу на причинно-наслідкових ланцюжках, відкриття реального лиця паразитуючої форми московської державності.
Тепер, як на мою думку, важливі цитати:
«Сьогодні вже зрозуміло, що саме стереотипи давно минулого імперіалізму є основною причиною непорозуміння між Заходом та Україною. Постімперські суспільства ( ред.Захід) не чують голоси постколоніальних країн (ред. Україна).
Західні інтелектуали постійно кажуть: ну що ви, українці, можете нам розповісти про Росію? У нас вже більше півстоліття тривають широко розгорнуті Russian studies, і ми знаємо про Росію все, а у вас що, хіба ви щось знаєте?» © Пекар.
Ремарка: от тут перезавантаження, самовідкриття українців перш за все має розкрити очі Заходу, що не все те «Росія», що на заході сприймається російським. І тут маємо шукати союзників серед інших постраждалих від московитського науково-культурно-територіального канібалізму.
«… спілкуючись із західними модерністами (що не здатні відрефлексувати свої ментальні установки), переконувати їх в тому, що українці є історичною нацією, бо доводять це наочно просто зараз» © Пекар.
Ремарка: саме розкривання очей собі і іншим, що ми є історичною нацією, Україна зможе зауважити «хвилиночку…». Демонтаж російських трактувань в історії тут просто першочергова задача, бо…
«Практично для всього світу, окрім нас самих (та й то не завжди), всі ті території, які сьогодні є частиною сучасної України – та й українські етнічні землі загалом – ніколи не сприймалися українськими. Сприймалися якими завгодно: польськими, османськими, насамперед російськими, але не українськими – точно! І цей наратив російські політики, історики й журналісти активно пропагували, й після проголошення незалежності України він продовжував сприйматися як норма – і не тільки у світі, а й у нас» © Портников.
Ремарка: саме тому вкрай важливо в процесі відновлення реальної картини минулого в подіях і територіях не забути про людей, які панували на територіях і творили події. А люди ці, давайте чесно, останні дві тисячі років були левовою часткою тутешні. І кожен наступний державницький росточок вишкрябувався і харчувався з культурно-економічно-військово-державного гумусу тутешніх попередників. Причому деякі спадки були настільки потужними, що прожили без змін із язичницьких часів – мінявся антураж, але зберігалася автентика.
Як же нам, віднаходячи наново себе, краще пояснити і собі, і цивілізаційному заходу, хто ми є (тим самим розжовуючи, що Росія, як сови в «Твін Пікс», – «не те, чим вона прикидається»)? Вже зараз розпочати з себе, тобто з наведення ладу в «хто ми». Якщо геть трохи напружитися, ми виявимо, що ми маємо офігєнно фактурне минуле. І про це сьогодні написав Олександр Северин:
«Якби я був грантодавцем або УКФ, я б оголосив конкурс і сказав приблизно так: Зробіть мені драму, трилер, детектив на базі Руси, Українського фронтиру. Я хочу сагу десь від Свидригайла і до Немирича. Всіх тих блискучих Гедиміновичів, барвисту сімейку Острозьких, волинських князів-наїзників на Москву. Бернарда Претвича і Остафія Дашковича – жахіття для ординських людоловів. З Вишневецьких великого авантурника Байду і фанатичного воїна Ієремію. І “з пекла родом” команду зарізяк Самійла Лаща. І лісовчиків також. Додайте хитрого і капець як недооціненого у нас Адама Киселя. Додайте буйних Гуляницьких і блискучого циніка Немирича.
А тоді додайте Хмельницького з козаччиною – всякою і різною, як і було…
І напишіть сагу. Бо дюни, гобіти і всякі вестероси там і близько не валялися. Бо у нас справді й у нас “яко в Україні”» © Северин.
Резюме: розкривати очі Заходу на реальну Росію можна лише з паралельним поясненням, що таке Україна і хто такі українці. Тобто де саме Росія не Росія, а Україна, і чим Україна не Росія (хм… ). Смерть московитського Кащєя – це правдива історія України, яку одного разу розкриє для себе світ.
Пекаря і Северина прочитайте у них на сторінках (коментарі також). Посилання на текст Портнікова на «Збручі» – вище. Хотілося б дати ще посилання очільників Мінкульту і Міносвіти з заданої теми, але…
Сергій Громенко: Чи можна примирити “глобальну ініціативу” з “українською історією”?
Презентація авторського колективу проекту “Українська історія: глобальна ініціатива” (UHGI) 11 вересня викликала дискусію. Одні впевнені, що майбутня праця радше зашкодить розумінню місця України у світі, інші переконані, що для поховального плачу ще рано. Я ж вважаю, що у справжній науці немає поганих результатів, і навіть з попелу можна зробити діаманти.
Локальна історія: Мультифронтир. Нова схема української історії
Відомий жарт “Історики, змінимо минуле на краще!” – аж ніяк не жарт. Бо якщо ми не в змозі переробити історію як таку, то змінити своє ставлення до неї нам цілком під силу. А переосмислення минулого полегшить нам і сьогоднішню боротьбу, і розбудову майбутнього.
Колаж: ms.detector.media
