Україна – це ми
Україна – це працівниці АТБ, які на перекурі слухають радіо, де говорять про українські дрони і їхні можливості. З помадою, з зачісками, з нігтями, 50-річні переважно жінки слухають про дрони, час від часу киваючи почутому й струшуючи попіл в бік. Вони працюють, платять податки й військовий збір, у відключення вони власноруч заводять генератор.
Україна – це два пенсіонери у напрасованих штанях з діалогом: “А 25 ж листопада вибори, розумієш. Напруга буде тільки рости…”.
Україна – це різношерстні рибаки на березі. Вони говорять про “щось слабкувато клює сьогодні”, посуху, складну для озимих, і Торопєц. Один витягає рибу, кладе її на кам’яний парапет. Риба, стрибаючи й вигинаючись, пробує виправити ситуацію, риба не знає, що стрибни вона на 10 см лівіше, вона втрапить у довгоочікувану річку. Рибалки дають їй шанс, не кладуть у відро. Риба стрибає, вигинається й таки робить шубовсть у воду. Це така українська філософія – поважати того, хто бореться.
Україна – це футбольна команда 8-річок, яка позує на фоні води. У своїй жовтій формі вони більш схожі на курчат. У декого таки розв’язані шнурки на бутсах, не порядок. Зав’язують. Тренер, збиваючи всіх у рядок, вигукує “для гарного фото не чіііііз, а чумакиииии”. Пацани регочуть, батьки фотографують. Діти в нас вогонь, скажу я вам.
Україна – це десь у наших сільських хащах почути з місцевого кафе під гітару “Дівчинко моя, ти далеко від мене напевно спиш. Казка кожному своя – мені Лондон, тобі Париж…”. Нам такий Лондон дістався, що стійте, не падайте. Тож і стоїмо.
Україна – це Сили Оборони, які тримають все це купи. А в нас усіх всі розмови про одне. Чи гуляєш ти з собачкою. Чи тягнеш якусь навантажену тачку. Чи сидиш на батьківських зборах. Чи працюєш свою роботу. Всі розмови про одне і вертають вони до одного – як там міжнародні справи, як там наші дрони, дозволи на далекобійні ракети, як там ЗСУ, щоб ми тут, в Україні, усі разом вижили.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
