Прибрати з подвір’я граблі
Співпало, одночасно в стрічці побачив допис Юрія Гудименка про потребу більшого громадянського контролю влади… допис Миколи Княжицького про демографічну кризу, що загрожує стати катастрофою… і пару натяків польських політиків, що коли Україна не зробить, як Польща хоче, то Варшава з Києвом говоритиме іншою мовою.
Здається, ці три, непов’язані одна з одною теми, мають один рецепт позитивної для нас розв’язки.
Якщо почати з кінця, Польща не приховує, що може ставити нам ультиматуми. Тема шантажу не важлива, – може, бо ми є слабкими і не можемо захищати “власну гру”, бо “нам же допомагають…”. От тільки крім видатків допомоги Польща “отримала” від України чимало плюсів: велика кількість релокованих і нових бізнесів (податки), чимало нових робочих рук (ніколи не зайві) та їхня конкуренція на ринку (ніколи не зле), цілком адаптовані білі християнські переселенці, що вписуються в звичну рамку. Чи може Київ чемно відповісти Варшаві? Авжеж, – створити умови для повернення українців додому. Зафіксуємо – “створити умови”.
Тема друга – депопуляція. Ми справді вимираємо. Мільйони вже виїхали; війна вбиває ненароджені покоління; в багатьох здають чи ще здадуть нерви, й вони ще виїдуть туди, де світло є, а ракет над головою немає; ідіоти (або осмислені шкідники) у владі лише стимулюють розчарування в українських інституціях. Чи можна бодай стабілізувати відтік людського ресурсу і почати виправляти біду з народжуваністю? Авжеж, – створити умови, для повернення українців додому. Природно, безпекові умови зараз не прогарантуєш ніяк, але решту – можливість є. Навіть під час війни. Отже знову – “створити умови”.
Тема перша – збільшити вплив небайдужого суспільства на владу. Тут Гудименку одразу закинули (до слова, в тому є зерно цинічної істини) – геть напівміри, треба не в наглядові ради цілитися, а йти у владу. Тобто по завершенню великої війни треба не бавитися в розтяжки компромісів, – хтось має йти у владу, а хтось її громадсько-експертно контролити. І туди, і туди. Тобто змучена війною притомна частина суспільства має по війні зважитися на те, щоб війну з московитами змінити на війну з власною паразит-системою.
Тут таки доведеться створювати політичні сили, розділяти їх за ідеологічними пріоритетами, доведеться рубати гордієві вузли і “рєзать не дожидаясь пєрітоніта”. Як? Творити умови. Точніше можливості.
Коли будь-який переселенець буде бачити, що відкрити і розвивати бізнес в Україні буде простіше, ніж в Польщі… Коли держава створить людям можливість реалізовувати себе, а не скубтиме гусей… Коли нова міграція побачить, що завоювати собі місце під сонцем ТАМ точно складніше, аніж відремонтувати ВЛАСНЕ подвір’я…
То раптом згадається, що в Україні багато цілком пристойних лікарів, і народжувати тут цілком спокійно. Раптом Варшава відчує, що шантажувати нічим, – Київ заробив вигіднішу пропозицію, і тепер не лише українці вирішать бізнесувати вдома, а й поляки (та й в принципі європейці) побачать, що країна в стані відбудови – це країна можливостей і шансів. Раптом виявиться, що людям, які могли вбивати ворога чи підперти власне військо, під силу RE:конструкція, пе: RE:завантаження, RE:формація і у фіналі – RE:несанс країни.
Просто треба, нарешті, наважитися не лише на наглядовість, а на ідейність, візійність, принциповість і політику.
А… і прибрати з подвір’я граблі.
P.S. … і ще не притягувати за вуха натяки, що без чужоземних робочих рук тут ради не дати. Спасибі, в Старому Світі вже натягалися зисків чужими руками, тепер удома, шо в гостях.
Ілюстрація: Valeriu Kurtu
