Параноя на параді. Про джерела нинішнього ультраконсерватизму в США
Паростки штурму Капітолію 6 січня 2021 року можна простежити ще на початку XX століття, коли промисловці, стурбовані руйнуванням свого багатства і влади, намагалися контролювати валюту й обмежити державні видатки. Тексти.org пропонують переклад статті із The Washington Spectator про джерела ультраконсервативного руху в США, яка була опублікована два роки тому, але актуальна й досі.
Переклад: Володимир Литвинов
Стаття довга, і в ній згадується багато невідомих широкому загалу прізвищ та організацій, але якщо ви серйозно цікавитеся американською політикою та історією, то це саме те, що потрібно.
Ці самі еліти, їхні похідні, а також каста енергетичних і технологічних підприємців та політичних екстремістів не раз збиралися протягом наступних 100 років у спільних спробах підірвати авторитет американського уряду і виступити проти соціал-демократії та демократизації американського життя.
Президентство Рузвельта розпочалося з низки потрясінь, які заскочили зненацька навіть його прихильників. Лише через 36 годин після вступу на посаду, о 1-й годині ночі 6 березня 1933 року, Рузвельт негайно призупинив усі банківські операції. Він оприлюднив надзвичайну заяву, яка закрила банки країни на цілий тиждень (зокрема, щоб запобігти накопиченню золота та срібла). А через місяць, 5 квітня 1933 року, видав указ, що зобов’язував здати все золото федеральному уряду, оголосивши приватні запаси поза законом.
Ці дві події шокували заможних промисловців, які очікували, що Рузвельт буде “своїм” і вирішуватиме проблеми, спричинені Великою депресією, у спосіб, який так чи інакше задовольнятиме їхні інтереси. Гірке почуття зради стало очевидним, коли Рузвельт спробував заплатити за свої програми “Нового курсу”, відірвавши країну від священного золотого стандарту.
Золотий стандарт, практика прив’язки вартості долара до фіксованої кількості золота, був предметом політичних дебатів протягом десятиліть. Його прихильники стверджували, що він робить уряд чесним і обмежує витрати. Суворе дотримання золотого стандарту утримує політиків від провадження дорогої політики і війн, просто стримує їх від витрачання грошей, яких вони не мають. У 1933 році долари можна було обміняти на золото за ціною $20,67 за унцію (близько 23 грамів), і уряд був зобов’язаний випускати його на першу вимогу. Але в резерві не було достатньо золота для обміну всіх доларів, тим більше після того, як Федеральний резерв санкціонував борг, необхідний для фінансування “Нового курсу”.
Заможні промисловці вважали, що золотий стандарт допомагає їм тримати уряд під контролем.
Відмова Рузвельта від нього безпосередньо зазіхнула на їхнє багатство й владу. Вони відчували, що їх просять оплачувати з власної кишені програми для знедолених і неблагополучних.
Ветерани і великий бізнес
Ветерани Першої світової також почувалися зрадженими. У 1932 році, отримавши обіцяні пільги, які так і не будуть виплачені до 1945-го, занепокоєні інфляцією, вони організували у Вашингтоні демонстрацію “Бонусна армія” з наметовими містечками.
Зрештою тодішній президент США Герберт Гувер переконав генерала Дуґласа Макартура прогнати їх, вбивши і поранивши багатьох учасників демонстрації. Обурені зневагою Гувера до їхньої служби, ветерани пообіцяли підтримати Рузвельта.
Ветерани були неабияк здивовані та розлючені, коли 20 березня 1933 року Рузвельт підписав закон про економіку, який різко зменшив їхні пільги задля спроби збалансувати федеральний бюджет.
Але Рузвельт усе ж таки запровадив “Новий курс”. Рішуче і без зволікань. І цей “великий вибух” привів у рух цілий спектр узгоджених антирузвельтівських сил, які об’єдналися навколо кількох ключових груп та осіб.
Американський легіон і Ветерани іноземних воєн
Американський легіон був заснований у 1919 році. Частково цю ветеранську організацію фінансував банкір Ґрейсон Мерфі. Хоча Легіон нібито був створений для захисту інтересів ветеранів, він також відігравав другорядну роль як угрупування, що руйнувало профспілки. Його членам видавали бейсбольні біти й заохочували використовувати їх, якщо вони бачили ознаки профспілкової активності на своїх робочих місцях. Американський легіон, що налічував близько мільйона учасників, був затьмарений меншою організацією під назвою Ветерани іноземних воєн (VFW), що налічувала 150 000 членів, більше переймався інтересами великого бізнесу і мав консервативне, фінансово забезпечене керівництво.
Генерал-майор Смедлі Батлер, відомий герой війни, привертав увагу великої аудиторії, виступаючи на заходах Ветеранів іноземних воєн на підтримку пільг для ветеранів. За словами Батлера, до нього звернувся бізнесмен Джеральд Макґвайр від імені Ґрейсона Мерфі з проханням виступити за повернення до золотого стандарту на з’їзді Американського легіону восени 1933 року. Батлер, підозрюючи наявність зв’язків Легіону з великим бізнесом, відхилив запрошення і значну грошову винагороду. Він також розлючено стверджував, що промисловці, пов’язані з Мерфі й Макґвайром, мають намір залучити ветеранів у спробі повалити Рузвельта задля відновлення золотого стандарту.
Американська ліга свободи
Ґрейсон Мерфі допоміг заснувати іншу споріднену організацію — Американську лігу свободи, ставши її скарбничим. Ліга, до якої входили різні заможні промисловці, стверджувала, що виступає від імені “простої людини” у своїй опозиції до “Нового курсу”. Організація, яку сьогодні вважали б різновидом астротурфінгової групи, обстоювала ідею, що підхід Рузвельта був набагато ближчим до комунізму, який практикувався в Радянському Союзі, й що натомість потрібен “третій шлях”.
Цей “третій шлях” нагадував італійський фашизм, розроблений Беніто Муссоліні, який ставив інтереси приватного капіталу на перше місце. І Ліга запозичила ідею Муссоліні про “класову співпрацю”, щоб заручитися підтримкою як ветеранів Легіону, так і звичайних громадян у своїй боротьбі за збереження золотого стандарту.
Мерфі відправив свого соратника Джеральда Макґвайра в подорож до Європи, щоб вивчити події в Італії, Німеччині та Франції. Макґвайр, очевидно, знайшов у фашистському та нацистському режимах багато того, що викликало його захоплення. Але саме французька ветеранська організація “Вогняний хрест”, на його думку, була найбільш придатною для американської ситуації. Макґвайр вважав, що французька організація може слугувати зразком для активізації найелітніших членів Американського легіону в боротьбі проти програми Рузвельта.
Національна асоціація промисловців
Національна асоціація промисловців, інша споріднена група, була створена в 1895 році для забезпечення підтримки промисловими й нафтовими колами президентської кампанії Вільяма Маккінлі. Маккінлі, переконаний прихильник золотого стандарту, змагався з Вільямом Дженнінґсом Браяном, який підтримував “біметалізм” (використання як срібла, так і золота як основи для валюти). Прихильники золотого стандарту вважали, що це призведе до інфляції і загрожуватиме статкам найбагатших американців.
Ця взаємопов’язана мережа, що складалася з Американського легіону, Ліги свободи та Національної асоціації промисловців, стала початком того, що згодом стало міцним фундаментом опозиції лідерів великого бізнесу й заможних верств населення до “Нового курсу” та його сучасних похідних.
Ліга свободи зробила потужну спробу скинути Рузвельта у 1936 році, але виявила, що її заклик до фашистської класової колаборації був фактично мертвонародженим. Людям подобалося те, що “Новий курс” робив для країни, і вони не були налаштовані рухатися назад, приймаючи позиції, запропоновані великим бізнесом, які багато хто вважав застарілими.
До чого тут європейський фашизм?
Організація “Я Єсмь”
Там, де Лізі свободи не вдалося заручитися підтримкою популістів, інша група досягла шаленого успіху. У 1932 році Ґай Баллард разом із дружиною заснували “Я Єсмь”, культову релігійну групу, що обстоювала теософські ідеї, запозичені у фашистської групи Вільяма Дадлі Пеллі “Срібний легіон” (або “Срібні сорочки”).
Спираючись на теми, популяризовані в підробленому дезінформаційному памфлеті 1903 року “Протоколи сіонських мудреців”, а також на вищість білої раси та антисемітизм, ці групи вихваляли нацистські та фашистські режими Гітлера й Муссоліні.
Ілюстрація титульної сторінки книжки Сергія Нілуса “Велике в малому” 1911 року видання, що містить “Протоколи сіонських мудреців” |
Подружжя Баллардів
|
Ґай Баллард, який також писав під ім’ям Ґодфрі Рей Кінґ, стверджував, що вчення “Я Єсмь” відкрив йому Сен-Жермен, квазіісторичний персонаж, відомий студентам езотеричних духовних практик, на горі Шаста, штат Каліфорнія. Він стверджував, що Сен-Жермен реінкарнувався в образі Джорджа Вашинґтона і що сам Баллард є реінкарнацією Вашинґтона. Една Баллард, також відома як Лотос Рей Кінґ, за інформацією з деяких джерел, була реінкарнацією Жанни д’Арк та Ісуса Христа. Ґай був одержимий золотом. Він започаткував кілька попередніх невдалих і шахрайських золотодобувних проєктів, один із яких привів його на гору Шаста.
Синкретичне поєднання протопатріотизму батьків-засновників із вченням окультного теософського процвітання виявилося надзвичайно популярним. До 1938 року група стверджувала, що мала до мільйона прихильників. Подорожуючи містами, Балларди та їхній син проводили зібрання “Я Єсмь”, на які приходили тисячі людей. Натовп доводили до шаленства різноманітні декрети, один із яких звучав так: “Франклін і Елеонора Рузвельт… Вибух! Вибух! Вибух! Їхні туші із землі назавжди!”. Група також мала на меті повалити уряд США, таким чином “урятувавши” його від подальших підривних дій євреїв. Кажуть, що агент розвідки “Я Єсмь”, відомий як “К-17”, мав приховані контакти в уряді США.
Балларди переїхали до Лос-Анджелеса й запустили успішну радіопрограму, яку можна було почути в найбідніших районах міста. Те, що Мерфі та Лізі свободи не вдалося посіяти в низовій класовій співпраці, групи “Я Єсмь” та “Срібні сорочки” створили самостійно — кожна зі своєю фірмовою та химерною формою антисемітизму, антикомунізму та гностичних духовних практик.
Радіоведучий Роберт Лефевр і його поплічники
Чоловік на ім’я Роберт Лефевр співпрацював із Баллардами, допомагаючи популяризувати рух “Я Єсмь”, і був лідером групи. Після смерті Ґая Балларда в 1939 році організація зіткнулася з деякими проблемами, а через рік Една Баллард, Лефевр і ще кілька осіб були звинувачені за 18 пунктами поштового шахрайства в Каліфорнії. Една Баллард і її син були засуджені в січні 1942 року. Роберт Лефевр був виправданий. Пізніше Верховний суд виправдав обвинувачених “Я Єсмь” після апеляції.
Лефевр, колишній радіоведучий із лібертаріанськими поглядами, був повністю переконаний у згубності прогресизму Рузвельта і до своєї участі в культі “Я Єсмь” зробив кар’єру пропагандиста анти-“Нового курсу”. За іронією долі, саме завдяки найбільшій програмі працевлаштування “Нового курсу” — Адміністрації робітничого прогресу — Лефевр знайшов роботу на радіостанції WHRM у Міннеаполісі.
Після роботи в спецслужбах під час війни Лефевр оголосив про банкрутство, але йому вдалося зберегти право власності на недорогий готель у Сан-Франциско, який він використав через свої зв’язки в “Я Єсмь”, щоб здобути контроль над особняком актора Рудольфа Валентино “Соколине лігво” в Беверлі-Хіллз. Газети рясніли заголовками, звинувачуючи групу у використанні будинку як бази для сексуального культу й проведенні спіритичних сеансів, які завершувалися оргіями. У цей час Лефевр подорожував країною, виступаючи в “Соколиному лігві” з промовами про небезпеку “стрілецької війни з Росією” і подвійну загрозу соціалізму та розділеної, розгубленої Америки.
Лефевр, “розчарований” авантюрою із “Соколиним лігвом”, продовжив співпрацю з Джозефом Маккарті та ФБР у викоріненні комуністів, зокрема в химерній антикомуністичній кампанії проти дівчат-скаутів. У 1953 році Лефевра найняв відомий правий заперечувач Голокосту Мервін Гарт на посаду віцепрезидента Національної економічної ради — групи, яка переважно представляла ті самі промислові та нафтові інтереси, пов’язані з Американською лігою свободи та Національною асоціацією промисловців.
У 1955 році Лефевр разом із Гартом і Віллісом Карто організував у Сан-Франциско зустріч так званого Конгресу свободи — парасолькової групи, яка об’єднувала провідні праві антикомуністичні групи того часу. Зустріч мала на меті залякати Організацію Об’єднаних Націй, яка запланувала засідання на той самий час. Їхній план спрацював, і ООН скасувала своє засідання. Карто згодом заснує Інститут історичного огляду, присвячений ідеям Френсіса Паркера Йокі, іншого фашистського теоретика, спічрайтера Джозефа Маккарті. Окрім пропаганди заперечення Голокосту Йокі закликав до союзу крайніх лівих із крайніми правими, “червоно-коричневого альянсу” комуністичних і фашистських фракцій, щоб врешті-решт повалити панівний ліберальний порядок.
У 1956 році Реймонд Гойлс, видавець екстремістських консервативних газет, запросив Лефевра приїхати до Колорадо й писати для його мережі газет Freedom Newspapers. Вони об’єдналися, щоб створити Школу свободи — приватний неакредитований коледж, студенти якого вивчали соціал-дарвіністську філософію Герберта Спенсера, а також школу австрійської економіки, засновану Карлом Менґером.
Товариство Джона Берча
Роберт Велч, виробник цукерок у штаті Массачусетс, був ще одним затятим антикомуністом, стурбованим напрямом розвитку країни. Він був переконаний, що навіть президент Двайт Айзенгавер таємно був комуністом, який займався повільним переворотом із метою поглинання США єдиним світовим урядом, керованим ООН. У 1958 році Велч працював із наставником Лефевра Мервіном Гартом над розробкою проєкту для групи, відомої як Товариство Джона Берча, названої на честь солдата спецназу армії США, вбитого китайськими комуністами після завершення Другої світової війни.
До складу правління групи увійшли Велч, який був президентом Національної асоціації виробників, а також кілька інших колишніх президентів і лідерів НАМ, зокрема Фред Кох із компанії Rock Island Oil and Refinery Company (пізніше відомої як Koch Industries) і Ревіло Олівер, глибоко антисемітськи налаштований професор класики в Університеті штату Іллінойс.
Баррі Ґолдуотер, прямолінійний сенатор від Аризони, захопив уяву антикомуністичних правих у 1964 році, коли балотувався проти Ліндона Джонсона і заручився підтримкою Товариства Джона Берча, а також Говарда П’ю, нафтового магната і колишнього засновника Американської ліги свободи (яка припинила своє існування в 1940 році). Але кандидатура Ґолдуотера зазнала поразки, і це стало початком кінця спроб радикальних правих здобути традиційну перемогу на виборах, спираючись на прямі лібертаріанські цінності.
Чарльз Кох, син засновника Товариства Джона Берча Фреда Коха, відвідав двотижневу навчальну сесію в Школі свободи Лефевра в Колорадо в 1964 році. Коха так надихнув навчальний процес, що він приєднався до опікунської ради школи і був обраний віцепрезидентом. У 1965-му New York Times у своїй статті про Школу свободи описала її як “філію Товариства Джона Берча” і як глибоко сегреговану: “Досі всі [майже 1000] студенти були білими. Абітурієнти зобов’язані вказувати свою расу та релігію в анкетах”. За словами Лефевра, темношкірі подавали заявки, але поки що не були зараховані. Вони будуть зараховані, якщо пройдуть кваліфікацію, сказав він, хоча це може створити проблему з житлом, оскільки деякі з його студентів є сегрегаціоністами.
Подібно до того як Американська ліга свободи припинила свою діяльність у 1940 році через явну відсутність інтересу з боку громадськості, поразка Ґолдуотера в 1964-му стала сигналом того, що громадськість знову не купилася на те, що продавали лібертаріанці. Стали з’являтися й інші тріщини.
Фред Кох помер у 1967 році. Його сини Чарльз і Девід несподівано стали відповідальними за численні бізнес-інтереси компанії. Чарльз вийшов зі Школи свободи Лефевра і з Товариства Джона Берча й зосередився не лише на виробництві численних промислових товарів компанії, а й на просуванні культурних та ідеологічних поглядів родини.
Наприкінці 1960-х здавалося, що для того, щоб антиновітній лібертаріанський запал, соціал-дарвінізм і волюнтаризм охопили молоде покоління, потрібні нові рішення, які відповідали б культурному ландшафту, що швидко змінювався. Мрія про повернення до золотого стандарту й давня одержимість Ліги свободи здавалася далеким спогадом, якщо не “програною справою”. “Новий курс” (і “Справедливий курс” президента Трумена) став частиною американської культури. А Друга світова війна, війна в Кореї та наростаючий конфлікт у В’єтнамі відкинули будь-яку можливість повернутися до так званих надійних грошей.
Бреттон-Вудські угоди 1944 року, що заснували Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, встановили своєрідний рудиментарний механізм золотого стандарту для врегулювання боргів між країнами, але й він почав давати збій, оскільки європейські країни накопичували долари і вимагали золото взамін — золото, якого дедалі більше бракувало.
Тому в серпні 1971 року Річард Ніксон спробував вирішити цю дилему, припинивши конвертацію доларів у золото. Хоча це й вирішило короткострокову проблему Ніксона (на чому він наполягав як на тимчасовому рішенні), цей крок активізував нове покоління консервативних “золотих жуків” і викликав нову параною в тих, хто пам’ятав початкові образи Рузвельта 1933 року. На їхню думку, Ніксон ходив по тонкому льоду, прагнучи зближення з комуністичним Китаєм, і тепер, після остаточної відмови від золотого стандарту, настав час діяти.
Хто такі “золоті жуки”
У цьому матеріал доволі часто трапляється економічний термін “золоті жуки”. Так називають (деколи зневажливо) інвесторів, які грають на здорожчання золота.
Трохи більш як через тиждень, 23 серпня 1971 року, корпоративний юрист із Вірджинії Льюїс Павелл опублікував меморандум, у якому представив план корпоративного поглинання американської демократії, зокрема як зробити уряд більш “дружнім до бізнесу”. На практиці це означало корпоративні інвестиції та участь у кожному аспекті політичної системи, і це заклало основу для появи в майбутньому Фонду “Спадщина” (аналітичний центр), Інституту Катона (політичний аналітичний центр), Американської законодавчої ради (ALEC) (займається розробкою законопроєктів, лобіюванням та обміном досвідом), а також для підвищеної активності Американської торговельної палати. Брати Кох разом із Полом Вейріхом відіграватимуть ключову роль у реалізації багатьох основних елементів меморандуму Павелла. Ніксон висунув кандидатуру Павелла на посаду судді Верховного суду в жовтні 1971-го; його затвердили в грудні того самого року.
Міфічне філіппінське золото
У 1972–1973 роках інфляція коливалася в широких межах 3–9%. На початку 1974-го Нельсон Банкер Хант, спадкоємець нафтового магната (і засновника Товариства Джона Берча), переконаний, що його статкам загрожує дедалі більша інфляція, розпочав спробу “загнати в кут” ринок срібла з кількох причин:
- Володіти золотом все ще було дуже складно через указ Рузвельта 1933 року.
- Щороку використовувалося більше срібла, ніж видобувалося.
- Маючи достатній пакет акцій на ринку, він міг би спробувати контролювати його ціну.
Також на початку 1974 року гірничий інженер зі Спаркса (штат Невада) Боб Кертіс оголосив, що розробив запатентовану і високоефективну технологію фрезерування для вилучення золота і платини з наявної руди. Кілька бірчерів (члени чи прихильники правоконсервативного Товариства Джона Бірча) пов’язаних зі срібною клікою Ханта, зокрема конгресмен від штату Джорджія Ларрі Макдональд, полковник Герберт Бухгольц, Джеррі Адамс, Флойд Пакстон, Семюел Джей Аґню і сам Роберт Велч, звернулися до Кертіса, щоб дізнатися більше про цю технологію.
Інфляція в 1974-му становила 11,1%, що більш ніж утричі перевищувало показник 1973-го і, здавалося б, підтверджувало гіпотезу Ханта, але до кінця року ціна на срібло впала приблизно на 27%. Проте Хант наполягав на своєму, залучивши до дебюту свого брата Ламара, їхнього батька та чоловіка з Атланти на ім’я Джеррі Адамс із Великої американської срібної компанії.
Через кілька місяців, коли інженер Кертіс уже добре знав про пристрасть берчерів до дорогоцінних металів, йому зателефонував від імені президента Філіппін Фердинанда Маркоса чоловік на ім’я Норман Кірст. Наприкінці Другої світової війни ходили чутки, що на Філіппінах японці зберігали величезний запас золота. Скарб, названий “золото Ямасіти” (на честь японського генерала), — золоті злитки, коштовності та навіть статуї Будди з чистого золота, — нібито був розкиданий по всій території Філіппін у печерах, похованнях і навіть на затонулих кораблях.
Президент Маркос розповів Кірсту, що він знайшов кілька значних запасів цього скарбу й потребує допомоги в його переплавці для легального продажу на світовому ринку. Для цього потрібно зробити так, щоб усе мало такий вигляд, ніби золото було нещодавно видобуте й оброблене на Філіппінах. Саме тут і міг допомогти інженер Кертіс із його досвідом у виплавці золота. Кертіс разом з екстрасенсом на ім’я Улоф Йонссон, якого Маркос залучив до команди, приїхав на зустріч із президентом і його оточенням у березні 1975 року і погодився допомогти Маркосу з будівництвом плавильних і “пральних” потужностей.
Щоб продовжити, інженерові Кертісу потрібен був оборотний капітал. Він зв’язався зі своїми однодумцями-бірчерами, щоб поділитися новинами, але був здивований, дізнавшись, що вони вже знали про золотий сховок Маркоса. Полковник Герберт Бухгольц служив із полковником Лоуренсом Банкером, членом-засновником Товариства Джона Берча, який входив до особистого штабу генерала Дуґласа Макартура і який сам стверджував, що був причетний до повернення частини філіппінського золота. Бірчери сконтактували Кертіса із Семюелем Джеєм Аґню, який входив до національної ради Товариства, і той погодився надати Кертісу три позики на загальну суму 375 000 доларів. В обмін на це вони вимагали 22,2% його частки в проєкті відновлення і 10% акцій нафтопереробного заводу, який мали відкрити в Батаані. Ці кошти Товариство Джона Берча використало б для досягнення своєї внутрішньої мети — створення приватної розвідувальної служби за підтримки приватних військових формувань.
Ханти продовжували свою стратегію, намагаючись захопити ринок срібла, яка сягнула апогею на початку 1980 року, коли ціна на срібло злетіла до понад 132 долари за унцію 85 (проти 25 доларів у січні 1974-го), що забезпечило Хантам дуже вигідну позицію.
Ажіотаж привернув увагу багатьох інших, хто прагнув отримати прибуток, спонукаючи покупців купувати срібло за позичені кошти. Навіть компанія Tiffany’s врешті-решт не витримала і розмістила рекламу на цілу сторінку в The New York Times, засуджуючи маніпуляції на ринку срібла як недобросовісні. Журнал Time процитував Нельсона Ханта, який сказав: “Дорогоцінні метали були хорошим геджуванням проти паперових грошей”. Через день після того, як Tiffany’s розмістила свою рекламу (день, відомий як “срібний четвер”), ціна на срібло різко впала, оскільки товарна біржа прийняла Сьоме срібне правило, яке забороняло купувати срібло з використанням кредитного плеча. Це різко сповільнило нові закупівлі срібла, і Ханти втратили мільярди. Вони навіть звернулися по державну підтримку, щоб стабілізувати свої різні активи.
Золотодобувна діяльність бірчерів на Філіппінах ускладнювалася жадібністю Маркоса. Він намагався вбити Кертіса після того, як той виявив деякі місця скарбів. Однак Кертісу вдалося втекти, оскільки він стверджував, що сховав деякі карти скарбів. Маркос і бірчери спробували зруйнувати життя Кертіса в Неваді, подавши на нього в 1978 році до суду як цивільні, так і кримінальні позови. Кертіс залишився без засобів для існування і передав усі свої плівки та записи в цій справі сенаторові від Невади Полу Лаксалту, який тоді очолював Комітет Сенату з питань розвідки.
Національна спілка платників податків
Національна спілка платників податків, інша споріднена мережа, виникла в 1970-х. Створена в 1969 році Джеймсом Дейлом Девідсоном група мала на меті обмежити або скасувати податки, де це можливо. Серед перших членів правління були відомий професор лінгвістики Массачусетського технологічного інституту та антивоєнний прихильник Ноам Хомський і видавець правого таблоїду Human Event Роберт Кефарт. Група залучила активну фракцію “податкового бунту”, присутню в Товаристві Джона Берча.
Вільям Боннер був виконавчим директором у 1977 році, а Гровер Норквіст змінив його у 1978-му. Боннер заснував видавництво Agora Publishing, що випускає фінансові бюлетені, присвячені золоту, а Норквіст став відомим завдяки своїй цитаті 2001 року:
“Я не хочу скасовувати уряд. Я просто хочу зменшити його до таких розмірів, щоб я міг затягнути його у ванну і втопити”.
Пізніше, у 1985 році, Норквіст заснував споріднену групу “Американці за податкову реформу” за наполяганням президента Рейгана.
“Золоті жуки” не дуже добре почуваються в роки Рейгана
До 1980 року кандидатура Рональда Рейгана на посаду президента об’єднала кілька важливих груп: антикомуністичне Товариство Джона Берча, традиціоналістичну мережу противників поправки про рівні права, сформовану Філліс Шлафлі, мережу Національного союзу платників податків, різні лібертаріанські групи, пов’язані з братами Кох, а також низку християнських євангелістських і католицьких фракцій. Це була потужна комбінація; кожна група відіграла свою роль у розгортанні власних мереж, і Рейган здобув переконливу перемогу.
Сам Рейган підтримував повернення до золотого стандарту і розглядав кілька різних пропозицій. У 1980 році він навіть записав передвиборчий ролик, у якому вихваляв переваги золотого стандарту, але економічні радники переконали його відмовитися від нього. Утім, Інститут Катона підготував кілька можливих варіантів політики. Один із них, запропонований Аланом Ґрінспеном, передбачав запровадження дворівневої доларової системи, у якій райдужні долари, конвертовані в золото, змішувалися б зі стандартними фіатними доларами.
Що таке райдужна та фіатна валюта?
Райдужні гроші — це валюта, забезпечена різними коштовними металами та активами, такими як золото, срібло, платина тощо. У сучасному контексті часто вживається для опису криптовалют.
Фіатні гроші — це валюта, яка не має внутрішньої цінності й не забезпечена фізичними товарами, такими як золото або срібло. Їх вартість визначається лише довірою до уряду, який їх випускає, і законом, що зобов’язує приймати їх як засіб платежу.
Цей план так і не був прийнятий частково через те, що команда казначейства Рейгана нібито не змогла переконати Фердинанда Маркоса позичити Сполученим Штатам золото, яке було потрібне для реалізації цього плану.
У 1981 році, коли коаліція Рейгана набрала сили й було створено Раду з національної політики (РНП), яка мала втілити в життя її цілі. Засновником групи був Тім Лахей (прихильник Товариства Джона Берча, євангельський пастор, автор бестселерів, а потім очільник релігійно-політичної організації “Моральна більшість”) і кілька інших людей з оточення Берча, зокрема Нельсон Банкер Хант, який, як кажуть, фінансував більшу частину організації. Пол Вейріх і Річард Віґері, які брали активну участь у виконанні рекомендацій меморандуму Павелла, також забезпечили Раді з національної політики глибокі зв’язки з мережами Коха. РНП була задумана як консервативна противага Раді з міжнародних відносин, яку вони довгий час вважали всюдисущою, мерзенною і такою, що просуває цілі комунізму. Членство в РНП було таємним, публічних звітів про свою діяльність вона не публікувала. Однак у книжці журналістки та письменниці Енн Нельсон “Тіньова мережа”, виданій у 2019 році, дуже детально задокументовано її заснування і внутрішню роботу.
У грудні 1981 року Рейган видав указ, який дозволив розвідувальному співтовариству США передавати розвідувальну діяльність приватним розвідувальним агентствам і військовим підрядчикам. Це дозволило ЦРУ, зокрема, перевести свої суперечливі завдання в приватний сектор, який був недоступний для Конгресу після реформи Комітету Черча 1975 року. Цей указ мав на меті також дозволити приватний збір коштів на антикомуністичні цілі ЦРУ, а Рада з національної політики слугувала плацдармом для справи “Іран-контрас”.
Віддані антикомуністи, такі як генерал-майор Джон К. “Джек” Сінґлауб і підполковник Олівер Норт, збирали кошти від членів РНП для незаконного фінансування діяльності праворадикальної організації “борців за свободу” контрас у Нікарагуа. ЦРУ називало свій “неофіційний” реєстр інвентаризації літаків “Золотою книгою”.
Сінґлауб, нагороджений і глибоко шанований солдат, допоміг створити Управління стратегічних служб і ЦРУ, а також заснував американський відділ Всесвітньої антикомуністичної ліги в 1967 році. Протягом десятиліть він був тісно пов’язаний з антикомуністичними мережами в Азії.
У 1977 році президент Джиммі Картер відкликав Сінґлауба з Південної Кореї, де він був начальником штабу США, що викликало в того неприязнь і до Картера, і до демократів у Конгресі. Його постійна антикомуністична діяльність, яку підтримував приватний сектор, частково була реакцією на те, що він сприймав як повзучий комунізм в уряді США. Сінґлауб і Норт відкрито збирали кошти для контрас на щорічних зборах РНП у 1984-му.
У 1979 році Сінґлауб і Ларрі Макдональд заснували приватну розвідувальну компанію під назвою Western Goals Foundation за фінансової підтримки Нельсона Банкера Ханта. Група, до складу правління якої входив соратник Маккарті (а пізніше Трампа) Рой Кон, спочатку зосередилася на знищенні файлів таких організацій, як Департамент поліції Лос-Анджелеса, якому в межах реформ Комітету Черча було наказано не збирати і не зберігати інформацію про приватних громадян, яку він вважав підривною. Western Goals придбала дорогу комп’ютерну систему й швидко оцифрувала файли з поліції Лос-Анджелеса та інших джерел. За 150 доларів США компанія надавала досьє на чотирьох осіб, якщо вони надавали номери свого соціального страхування.
Макдональд був пасажиром рейсу 007 Корейських авіаліній і загинув унаслідок збиття літака Радянським Союзом 1 вересня 1983 року. Western Goals була ліквідована до 1986-го. Пізніше комісія Тауера встановила, що Сінґлауб і Норт також використовували Western Goals для відмивання грошей для операції “Іран-контрас”.
Злиття розвідувальної діяльності з приватним сектором пришвидшило важливий зсув. Якщо раніше промисловці “золотого віку” 1930-х років виступали проти Рузвельта і “Нового курсу” на тій підставі, що вони підривали владу еліти, то дедалі більша залежність від приватного сектору в розвідувальних операціях дала змогу з’явитися новим підприємцям із міцними зв’язками з розвідувальним співтовариством. У певному сенсі вони могли бути задіяні в антикомуністичному, прозолотому порядку денному, одночасно накопичуючи як владу, так і багатство. Якщо раніше промисловці вважали, що їхні інтереси протилежні інтересам держави, то посилення співпраці уряду з потужними приватними підрядчиками сигналізувало, так би мовити, про підкорення держави приватним інтересам.
Роки Рейгана були важкими для “золотих жуків”. Обидва терміни президента позначилися рекордними дефіцитними видатками, які багато хто розглядав як ефективний спосіб перевитратити кошти і таким чином спровокувати розпад Радянського Союзу, що було головною метою президентської адміністрації. Але, схоже, остання все ще сподівалася пришвидшити цей процес за допомогою філіппінського золота.
На початку 1986 року директор ЦРУ Вільям Кейсі та міністр фінансів Дональд Ріґан прилетіли до Маніли і поставили Маркосу ультиматум: або він передає 73 000 метричних тонн золота (в обмін на 80% боргових зобов’язань США і 20% готівки), або його буде усунуто від влади. Маркос відмовився.
А 25 лютого 1986 року Маркос із дружиною Імельдою втік на Гаваї, де він комфортно прожив до самої смерті в 1989-му.
Сінґлауб, однак, чув про філіппінське золото від своїх друзів з ЦРУ і подумав, що його можна використати для просування своїх антикомуністичних пошуків. Він створив компанію під назвою Nippon Star ще в 1985 році й отримав дозвіл від Маркоса розпочати пошуки золота. Пізніше отримав додаткові дозволи від особливо дружнього до США президента Корасон Акіно.
Звісно, Сінґлауб із його інтелектом і військовим минулим міг досягти успіху там, де інші зазнали поразки. На початку 1987 року він залучив Боба Кертіса, екстрасенса Улофа Йонссона, Семюеля Аґню, молодого чоловіка на ім’я Алан Форінґер та його близького соратника Джона Восса. Кертіс був залучений до операції, не знаючи, що в ній будуть задіяні Аґню і його соратники, які мало не зруйнували її. Але було вже надто пізно: Кертіс був відданий справі видобутку золота разом із Сінґлаубом, якого він і “любив”, і вважав “божевільним”.
Перші спроби Сінґлауба з пошуку золота були невдалими. За словами Кертіса, Сінґлауба обдурили недобросовісні шукачі скарбів, які змусили його витратити мільйони доларів на копання ям у безглуздих місцях, де так нічого і не знайшли. Кертіс мав карти і вивчав їх, тому знав, що зусилля Сінґлауба будуть безрезультатними, і запропонував інші місця. Але їх перехопив і заблокував уряд Акіно, як тільки стало зрозуміло, що там закопані скарби.
Історики досі не дійшли згоди щодо того, чи існував філіппінський золотий скарб, і якщо так, то в якому обсязі, але для цієї історії то неважливо.
Кертіс, Сінґлауб разом із соратниками вважали, що він існував — історичні дані про нього кришталево чисті. Наприклад, у 1987 році Форінґер написав листа, у якому запропонував використати філіппінське золото для фінансування організації під назвою “Західний оборонний фонд”, який міг би допомогти фінансувати Стратегічну оборонну ініціативу (“Зоряні війни”), бомбардувальник B-1, ракету MX та інші космічні програми, а також “побудувати новий військово-промисловий комплекс, контрольований «нами»”.
Наполеглива віра в можливість того, що “знайдений” золотий скарб допоможе фінансувати ініціативи, які Конгрес не підтримає, стала постійною рисою антикомуністичного середовища і сприяла формуванню в правих уявлення про те, що ліві не лише політично обструкціоністські, а й фактично є частиною повзучого комунізму в самій Америці. Для РНП та антикомуністичних правих лише золото та позазаконні обходи Конгресу (і верховенства права) могли врятувати Америку.
Політичні наслідки справи “Іран-контрас” і млява економіка створили можливість для Демократичної партії в 1992 році й, зокрема, для Білла Клінтона, який вийшов із суперечливого сезону первинних виборів із чітким імпульсом. Його обрання в листопаді знову відправило “золотих жуків” у вигнання без чіткого шляху назад. Поки ідеологи Конгресу, такі як Ньют Ґінґріч, організовували національну опозицію режиму Клінтона (яка також включала опозицію до участі Гілларі Клінтон у розробці пропозицій щодо охорони здоров’я), формувався новий блок, який вважав і Білла, і Гілларі Клінтон особисто злими та одіозними, що нагадувало культ “Я Єсмь”, який демонізував Франкліна та Елеонору Рузвельт.
Крістофер Радді, репортер газети New York Post, опублікував у 1997 році книжку, у якій припустив, що Білл і Гілларі Клінтон якимось чином відповідальні за смерть їхнього друга і помічника Вінса Фостера.
Зрозумівши, що ця історія викликала резонанс, і побачивши, який вплив чинять сайти-розслідувачі, такі як The Drudge Report, Радді разом із Джеймсом Дейлом Девідсоном (засновником Національного союзу платників податків) і Вільямом Ріс-Моґґом (редактором лондонської газети The Times і батьком прихильника “жорсткого” виходу Великої Британії з ЄС Джейкоба Ріс-Моґґа) створив сайт Newsmax. Проєкт частково фінансувався зі спадщини колишнього директора ЦРУ Вільяма Кейсі. Кейсі був куратором Сінґлауба в OSS.
Девідсон і Ріс-Моґґ працювали разом багато років, причому Ріс-Моґґ редагував один із кількох фінансових бюлетенів Девідсона, які видавала балтиморська компанія Agora Publishing, заснована Девідсоном і випускником Національного союзу платників податків Вільямом Боннером у 1978 році для просування лібертаріанських економічних поглядів і надання фінансових порад на дуже вигідній передплатній основі. Девідсон і Ріс-Моґґ написали разом кілька книжок, серед яких “Кров на вулицях” 1987 року. Це апокаліптична книжка, у якій описана низка жахливих наслідків, які виникнуть після відмови Америки від золотого стандарту, зокрема й інфляція.
Ще одна спільна книжка Девідсона та Ріс-Моґґа 1997 року “Суверенний індивід” виявилася більш значущою. У ній змальовано футуристичний пейзаж XXI століття, населений не кріпаками, підвладним національним державам та їхнім свавільним і примхливим законам, нав’язаним їм застарілими демократіями та їхніми правилами, а цілком новий світ, де вільні духом підприємці, розкуті завдяки силі “інформаційної економіки”, могли б жити і працювати всюди, де їм заманеться. І, звичайно, вони обирали країни з найнижчими податками і максимальною “економічною свободою”. Це була лібертаріанська індивідуалістична фантазія, що стала цифровою, і все це живилося б новим видом “цифрової готівки”, звільнивши людей від тиранії центральних банків та фіатної валюти раз і назавжди.
“Суверенний індивід” був лише переробкою стереотипів, які вже давно циркулювали в спільноті “золотих жуків”. У 1977 році Ентоні Саттон, давній друг Ріс-Моґґа, писав у книжці “Війна із золотом”: “Справді, індивідуальний суверенітет, який надає володіння золотом, має бути усунутий як важлива передумова авторитарного режиму. Золото надає суверенітет. В умовах диктатури всі залишки суверенітету мають бути зосереджені в руках правлячої еліти”. Єдиним оригінальним внеском Девідсона і Ріс-Моґґа було поняття “цифрової готівки”.
Молоді технологічні підприємці та цифрові валюти
Пітер Тіль, молодий інвестор і затятий лібертаріанець, був під величезним враженням від книжки “Суверенний індивід”, вона глибоко вплинула на його бачення PayPal і переконала інвестувати в отримання громадянства Нової Зеландії, побудувавши там будинок-бункер. У 2020 році він навіть написав нову передмову до книжки. Інша улюблена книжка Тіля “Три нові угоди” Вольфґанґа Шивельбуша порівнює способи, якими Муссоліні, Гітлер і Рузвельт реагували на економічні виклики, причому, на думку Тіля, підхід Муссоліні оцінюється позитивно.
Ще одна важлива книжка для Тіля “Забута людина” Аміті Шлаєс, написана в часи, коли Шлаєс працювала в Американському інституті підприємництва, значною мірою повторювала тези з памфлетів Американської ліги свободи, виданих між 1934 і 1936 роками, й припускала, що “Новий курс” фактично пролонгував Велику депресію. Сам Американський інститут підприємництва, заснований у 1938-му, був створений тією самою мережею інтересів, пов’язаних з Американською лігою свободи та Національною асоціацією промисловців.
Коли Тіль сказав у 2009 році на заході, організованому Інститутом Катона:
“Я більше не вірю, що свобода і демократія сумісні”,
він спирався на той самий штамп фашистської, реакційної думки, який спочатку надихнув Американську лігу свободи.
Пітер Тіль, Макс Левчин, Род Д. Мартін і Рід Гоффман об’єднали зусилля з Ілоном Маском та іншими для створення PayPal, який спочатку мав на меті реалізувати бачення “цифрової готівки”, запропоноване в книжці “Суверенна особа”.
У 1930-х роках дідусь Маска Джошуа Голдеман очолював осередок руху “технократії” в Західній Канаді. Після початку війни організація була оголошена нелегальною через її прагнення повалити уряд. Голдеман був заарештований за участь в організації у 1941 році, а згодом відрікся від неї.
Завдяки тогочасним технологіям PayPal зміг реалізувати лише невелику, але важливу частину задуму засновників: дозволити людям здійснювати особисті платежі в інтернеті. “Застосунком-вбивцею” для PayPal став eBay, який запропонував простий спосіб платити (і отримувати гроші) за онлайн-аукціони. Меґ Вітмен, генеральна директорка eBay, придбала PayPal у 2002 році за 1,5 мільярда доларів, що зробило членів так званої мафії PayPal (колишніх працівників та співзасновників компанії) неймовірно багатими. Але бачення “цифрової готівки” так і залишилося значною мірою нереалізованим.
Однак вони наштовхнулися на одну важливу інновацію: щоб змусити PayPal працювати, потрібно було знайти спосіб виявляти шахрайські транзакції. З часом вони знайшли методи виявлення шахрайства, шукаючи сигнали у величезному потоці даних, до якого мали доступ. Тіль зрозумів, що може узагальнити їхній підхід для широкого кола розвідувальних завдань, і створив компанію під назвою Palantir. Назва, взята з “Володаря перснів” Толкіна, відсилає до незламної кришталевої кулі. ЦРУ стало одним із перших інвесторів Palantir, вважаючи підхід компанії, а також дані, які вона збирала, корисними.
Ці симбіотичні зв’язки допомогли Тілю стати надзвичайно багатим, що, своєю чергою, дало змогу профінансувати інші його інвестиції та політичну діяльність. Указ Рейгана від 1981 року став предметом нового занепокоєння в останні роки, оскільки він використовувався для виправдання збору даних про американців приватними компаніями на кшталт Palantir. Указ створював лазівку, яка давала змогу збирати дані про американців на іноземній території, що наражало мільйони американців на приховане стеження, якщо будь-яка частина їхніх комунікацій потрапляла в поле зору за межами США.
Род Мартін, член “мафії PayPal” і довірена особа Тіля, став активним членом Ради з національної політики і входив до складу іншої спорідненої організації — Арлінгтонської групи. У 2006 році, побачивши успіх MoveOn.org, Мартін та деякі інші “випускники” PayPal заснували консервативну онлайн-організацію під назвою The Vanguard Group. Група була створена з метою принести онлайн-активізм у консервативний світ, але їй було важко здобути підтримку.
Загалом адміністрації Клінтона, Джорджа Буша й Обами були “часом у пустелі” для прихильників золотого стандарту. Але фінансова криза 2008 року дала деякі тріщини, якими можна було скористатися. Кандидат у президенти 2008 року Рон Пол, який балотувався на ідеологічно чистій лібертаріанській платформі та з повною підтримкою золотого стандарту, забезпечив багатий список виборців-однодумців, які могли б підживлювати майбутні рухи — стратегію, розроблену його радником із питань передвиборчої кампанії, юристом Стюартом Родсом. У 2009 році Родс заснував “Хранителів присяги” — групу, спеціально створену для залучення прихильників із військовим та правоохоронним досвідом. Пола також підтримав його давній колега Гері Норт, глибоко консервативний християнський стратег і прихильник “золотого жука”.
Рух “Чаювання”, який набув популярності у 2009 році, надав додаткового імпульсу для Рона Пола і золотих реваншистів. Чаювання стало наслідком кампанії Рона Пола 2008 року (у 2010-му The Atlantic назвав Рона Пола “мозком Чаювання”) і ще більше згуртувало аудиторію, яка прагнула повернення до золотого стандарту.
Рух “Окупуй”, що виник наприкінці 2011 року, об’єднав багато голосів нових лівих по всьому світу й каталізував їхнє формування. Він також залучив лібертаріанських і правих організаторів та учасників, які скептично ставилися до банків і Федеральної резервної системи й бачили можливість для такого “червоно-коричневого альянсу”, який передбачали Френсіс Паркер Йокі та Вілліс Карто.
Лібертаріанці скористалися можливістю активно просувати ідеали вільного ринку в таборах “Окупуй” у таких містах, як Лос-Анджелес, Канзас-Сіті, Індіанаполіс і Нью-Йорк, — настільки, що серед лівих з’явилися побоювання, що в рух проникли лібертаріанські агітатори.
Але автор Спенсер Саншайн, пишучи для Political Research Associates у 2014 році, сказав: “Було б помилкою розглядати ці праві групи та людей як таких, що “проникли” в рух “Окупуй”, оскільки в деяких випадках вони підтримували і допомагали організовувати рух ще до його початку. Інші просто брали участь у демонстрації, яка проголошувала, що вона відкрита для всіх, і відмовлялася визначати навіть свої основні концепції чи вимоги”.
За словами Саншайна, чи не найпалкішим прихильником руху “Окупуй” із правого боку була “Американська вільна преса” — газета, яку видавала Noontide Press Вілліса Карто, що заперечувала Голокост. Карто працював із Лефевром і допоміг розпочати кар’єру відомому білому расистові Девіду Дюку, ще одному головному прихильникові руху “Окупуй”. Девід Айк, інший відомий антисемітський теоретик змови, також схвально відгукнувся про “Окупуй”. Люк Рудковскі з групи “правдорубів” 11 вересня “Ми — зміни” і Кассандра Фербенкс, яка в той час працювала в проєкті Free Thought Project, були глибоко залучені до “Окупуй Лос-Анджелес” і стали важливими голосами ультраправих у роки правління Трампа й у наші дні. Серед інших прихильників були Алекс Джонс, “Хранителі присяги”, Американська нацистська партія, “Біла революція” та прихильники президентської кампанії Рона Пола у 2012 році. Ізраїльтяни та єврейські групи звернули увагу на все більш антисемітський тон протестів.
Про “Окупуй Лос-Анджелес” розповідає пропагандистський фільм під назвою “Процвітання”, знятий Фостером Ґемблом і розрахований на аудиторію “нового віку”. Газета Huffington Post описала його як “похмуру фантазію” з “реакційною, лібертаріанською політичною програмою”. У фільмі зображений світ, вільний від податків, правил і центральних банків. Світ, який насправді міг стати можливим лише з винайденням схожої на золото “цифрової готівки”, про яку йшлося у “Суверенній особистості”.
3 січня 2009 року анонімний розробник програмного забезпечення під псевдонімом Сатоші Накамото випустив новий проєкт із відкритим вихідним кодом під назвою біткоїн, який був безпечним, децентралізованим і дефіцитним, як золото. Біткоїн започаткував абсолютно новий тип грошової системи, побудованої на розподіленому реєстрі, відомому як блокчейн, — по суті, зашифрованій базі даних, яка відстежує кожну транзакцію, повністю децентралізованій і непідконтрольній центральним банкам чи будь-якій окремій контролюючій структурі. Перший блок у блокчейні біткоїна містив повідомлення “Канцлер на межі другої допомоги банкам”, заголовок із лондонської газети Times of London того дня. Це була критика центральних банків та їхньої інфляційної реакції на фінансову кризу 2008 року.
Але для “золотих жуків” і прихильників Рона Пола найбільш інтригуючою особливістю біткоїна є його дефіцит. Існує лише 21 мільйон біткоїнів. Як і нерухомості, їх ніколи не може бути більше. Чого не скажеш про фіатні гроші — безликі “вони” завжди могли знецінити чиїсь активи, маніпулюючи грошовою масою. З біткоїном “вони” зазнають поразки перед обличчям досконалої математичної криптографії.
Ніхто точно не знає, звідки з’явився біткоїн, але він став результатом кількох напрямів думок. У 1988 році Тімоті Мей написав “Маніфест криптоанархістів”, у якому уявив майбутнє, де держава буде підкорена криптографії. Ідеї про криптовалюти також циркулювали в слабоорганізованій спільноті “кіберпанків” у 1990-х роках, зосереджуючись на конфіденційності, свободі інтернету та вирішенні складних інженерних проблем, пов’язаних із “цифровою готівкою”. Багато людей зробило свій внесок у ці ідеї. Існують конкуруючі теорії про те, ким (або чим) міг бути Сатоші Накамото. Не заглиблюючись у цю нерозв’язну дискусію, ми знаємо, що ці ідеї були відомі людям із “мафії PayPal”, особливо Тілю і Маску. Колишній головний операційний директор PayPal Девід Сакс сказав у 2017 році: “Біткоїн реалізує початкове бачення PayPal щодо створення «нової світової валюти»”. Співзасновник PayPal Люк Носек підтвердив у 2019 році: “Початкова місія PayPal полягала в тому, щоб створити глобальну валюту, незалежну від втручання цих, знаєте, корумпованих картелів банків і урядів, які знецінювали свої валюти”.
Рух “технократії”, очолюваний на заході Канади дідом Ілона Маска Джошуа Голдеманом і розвинутий відомим економістом Торстейном Вебленом, був поданий як ще один можливий вихід із депресії з управлінням економікою технічними експертами та інженерами. Вони вважали, що промислове виробництво незабаром зробить товари неймовірно дешевими, водночас зменшивши потребу в людській праці. Щоб вирішити цю проблему, вони запропонували відкинути всю концепцію цін і грошей, натомість прийнявши абсолютно нову систему “енергетичних сертифікатів”, які можна було б заробляти на основі кількості енергії, необхідної для виробництва товару чи послуги. Вони позиціонували технократію як рішення для неминучого найближчого колапсу і стверджували, що вона також значно підвищить рівень життя. Ця ідея викликала значний суспільний інтерес. Зрештою біткоїн прийняв схожу концепцію під назвою “доказ роботи”, де “майнінг” нової монети передбачав, щоб на її створення було витрачено певну кількість енергії (роботи) — точно так само, як “енергетичні сертифікати”, які відстоював рух “технократії”.
Брок Пірс, колишня зірка дитячого кіно, у 2001 році заснував компанію під назвою Internet Gaming Entertainment (IGE), що продавала цифрові товари у відеогрі World of Warcraft. Гравці в Азії, які працювали 24/7 за низьку зарплату, заробляли ігрові цифрові товари, а потім продавали їх заможним гравцям на Заході, які могли використовувати їх, щоб здобути перевагу в грі. По суті, це була арбітражна гра: дешеву робочу силу можна було обміняти на цифрові внутрішньоігрові товари, які, своєю чергою, можна було продати на іншому ринку за вищою ціною.
Пірс натрапив на своєрідну віртуальну золоту жилу і залучив радника Стіва Беннона, який допоміг отримати 60 мільйонів доларів інвестицій від Goldman Sachs, із яких Пірс поклав собі в кишеню 20 мільйонів. Пірс став одним із найвідоміших людей у світі криптовалют, і IGE можна вважати певним натяком на те, чим можуть стати криптовалюти. Пізніше він допоміг створити tether, так званий стейблкоїн (криптовалюта, розроблена для прив’язки 1:1 до долара США); tether відіграв важливу роль у підтримці вартості біткоїна.
Молодий розробник програмного забезпечення Віталік Бутерін, роздратований тим, що його ігровий персонаж був закритий компанією, яка створила World of Warcraft, вирішив у 2013 році створити похідну від системи біткоїна, яка також могла б включати фрагменти даних або навіть комп’ютерний код, здатний виконувати дискретні інструкції, запобігаючи свавільним діям централізованого сервісу. Цей проєкт, що дістав назву ethereum, породив іншу криптовалюту, яка сьогодні є другою за капіталізацією криптовалютою після біткоїна і основою для так званих невзаємозамінних токенів (NFT) — предметів колекціонування та мистецтва. У 2014 році Бутерін привернув увагу Пітера Тіля, який надав йому стипендію в розмірі 100 000 доларів для розвитку проєкту.
Долар під випробуванням
Протягом 2021 року все більше республіканців виступало на підтримку біткоїна та криптовалют. Сенаторка Синтія Ламміс стала однією з найвідвертіших прихильниць таких заходів. Член Палати представників США Пол Ґосар представив закон про криптовалюти в березні 2020 року і просуває його і далі. Головним його прихильником став Воррен Девідсон (республіканець, штат Огайо), а також Джош Мандел (республіканець, штат Огайо), який хоче замінити Федеральну резервну систему на біткоїн. Мер Нью-Йорка від Демократичної партії Ерік Адамс і мер Маямі від Республіканської партії Френсіс Суарес прагнуть зробити свої міста “криптостолицями”.
Лобістська група захисників криптовалют і технології блокчейну Congressional Blockchain Caucus, створена у 2016 році депутатом Джаредом Полісом (штат Колорадо), зараз налічує 35 членів. Серед них депутат Воррен Девідсон (штат Огайо), депутат Мо Брукс (штат Аляска), депутат Метт Ґейтц (штат Флорида), депутат Ненсі Мейс (штат Південна Кароліна) і депутат Ро Ханна (штат Каліфорнія). Джаред Поліс, нині губернатор штату Колорадо, нещодавно представив законопроєкт, який дозволяє сплачувати податки за допомогою криптовалют, що для багатьох стало легітимізуючим сигналом.
Генерал-лейтенант Майк Флінн та інші апокаліптичні голоси стали ще більш настійливими, попереджаючи про неминучі події “чорного лебедя” (важкопрогнозована та рідкісна подія) і “контрольований фінансовий колапс”. В електронному листі Newsmax від 23 лютого 2022 року, за день до вторгнення в Україну, міститься попередження: “Про золото часто думають як про захист від інфляції, але насправді це захист від хаосу, а ситуація в Україні, безумовно, вважається хаосом”.
У той час як “мафіозі” з PayPal здебільшого шикують на криптовалютах, консерватори проштовхують золото. Давній біржовик Едвард Ґріффін, автор книжки про змову проти ФРС “Істота з острова Джекілл”, рекламував і те, й інше. Джеймс Дейл Девідсон зараз активно просуває біткоїн і криптовалюти. Він попереджає: “Глобальний світовий порядок, що існує з кінця Другої світової війни, ось-ось буде зруйнований!”. Єдиний постійний ворог — фіатний долар і Федеральна резервна система.
Своєю війною в Україні Путін бореться не лише за територію; він об’єднався з фашистським інтернаціоналом по всій Європі та США для просування “червоно-коричневого” альянсу проти Заходу та панівного ліберального порядку — стратегії, запропонованої Френсісом Паркером Йокі, а згодом підтриманої російським філософом і геополітичним теоретиком Олександром Дугіним.
Російська православна церква є центральним елементом війни Путіна проти Заходу й працює над виконанням пророцтва про Москву як “Третій Рим”. У 2020 році РПЦ побудувала новий масивний собор, задуманий як резиденція Третього Риму і присвячений російським військовим, що свідчить про повне злиття церкви, армії та держави.
Путін намагався підірвати статус долара як світової резервної валюти, вимагаючи оплати за нафту в рублях. Нові види криптовалют також можуть допомогти підірвати долар. Нещодавно Денис Климентов, прессекретар союзника Путіна Володимира Потаніна і брат колишнього кремлівського піарника Дмитра Климентова, допоміг оприлюднити нову схему криптовалютних токенів, засновану на металах нікелі та паладії, які Потанін має в достатній кількості.
Цілком імовірно, що Путін прагне поставити під сумнів верховенство не лише долара США, а й наявних криптовалют.
Співзасновник PayPal Пітер Тіль зараз підтримує Блейка Мастерса в його довготривалій боротьбі за місце в Сенаті від штату Аризона. Обидва просувають криптовалюту. Тіль також виділив мільйонні інвестиції на передвиборчу кампанію кандидата в Сенат від Республіканської партії Джей Ді Венса, переможця нещодавніх праймериз в Огайо, через темний грошовий фонд Per Aspera Policy, який був створений для підтримки невдалої спроби Кріса Кобача стати губернатором Канзасу в 2018 році.
Нещодавно Тіль пішов у відставку з правління Meta і придбав будинок колишнього міністра торгівлі Трампа Вілбура Росса в окрузі Колумбія, щоб цілковито зосередитися на підтримці кандидатів, пов’язаних із Трампом. Також повідомляється, що Тіль входить до групи так званих лібертаріанців, які наполягають на придбанні Ілоном Маском твіттера. У 2021 році компанія Palantir (Пітер Тіль є її співзасновником) придбала майже 51 мільйон доларів у фізичних злитках золота, щоб застрахуватися від “чорного лебедя”.
Нинішня сенаторка від Аризони Кірстен Сінема також брала гроші від криптовалютних лобістів, що свідчить про ризик захоплення представників обох партій криптовалютними інтересами. Сенатор Джо Менчин, який хотів заборонити біткоїн у 2014-му, в останні роки виступав за те, щоб вугільний завод почав його майнити.
Апеляційний суд 5-го округу США 18 травня 2022 року постановив, що Комісія з цінних паперів і бірж (SEC) — часта мішень для насмішок з боку Ілона Маска — не має конституційних повноважень судити про виконання власних правил. Справу проти SEC порушив Джордж Джаркесі-молодший, консервативний активіст руху “Чаювання”. Рішення суду з рахунком 2:1, винесене суддями, пов’язаними з Федералістським товариством, найімовірніше, потрапить до Верховного суду. Якщо цей суд, який також перебуває під впливом Федералістського товариства, підтримає його, це може підірвати принцип делегування повноважень, який уможливлює діяльність усіх виконавчих органів. Інакше кажучи, ця справа може фактично призвести до повного демонтажу адміністративної держави, починаючи з дерегуляції всієї фінансової індустрії.
Онук покійного сенатора Пола Лаксальта (якому розповіли про золоті підприємства Боба Кертіса і Джека Сінґлауба) Адам Пол Лаксальт зараз балотується до Сенату від штату Невада за підтримки кількох відомих членів РНП. Марджорі Тейлор Ґрін (штат Джорджія) тепер представляє більшу частину округу, який колись представляв впливовий діяч Товариства Джона Берча Ларрі Макдональд, і виступає за захист прав власників криптовалют, використовуючи при цьому неофашистські образи. Бонґбонґ Маркос, син Фердинанда Маркоса, із великим відривом переміг на філіппінських виборах 9 травня 2022 року, знову повернувши родину в палац Малаканьян.
Таблоїд Human Events, видавець якого ще в 1971 році приятелював із Хомським і Девідсоном, знову з’являється в новинах, і на його шпальтах лунають голоси рупорів повстанської Росії Джека Пособеца і Вілла Чемберлена. А Хомський нещодавно похвалив Дональда Трампа за його позицію невтручання щодо України, що перегукується з позиціями, схожими на позиції послідовників Лефевра.
Зараз ми переосмислюємо “Новий курс” та ідею фіатної валюти на тлі глобального відродження фашизму. Республіканська партія (та її ліві союзники), будучи не в змозі повернути Сполучені Штати до золотого стандарту, задіяла всі можливі засоби і, схоже, зациклилася на знищенні Федерального резерву та його фіатних доларів раз і назавжди — цього разу за допомогою криптовалют і, якщо буде потрібно, навіть співпраці з Росією.
Риторика республіканців зараз нагадує риторику культу золота “Я Єсмь” 1930-х років.
Генерал-лейтенант Майкл Флінн торік навіть прочитав молитву, запозичену з культу золота, яка безпосередньо походить від “Я Єсмь”, Церкви вселенської і тріумфуючої, чим привернув до себе небажану увагу. Рон Пол, Стів Беннон і Бен Шапіро просувають золото через компанію під назвою Birch Gold Group.
Спроби підірвати державний контроль над доларом та ідея про те, що гроші, як і золото, мають бути приватними і не перебувати в руках урядовців, є, по суті, фашистською риторикою, яка більше відповідає баченню Муссоліні, ніж Рузвельта. Золотий стандарт завжди був крихким і потребував відходу від нього, коли наставала криза. Так само й криптовалюти, які є дорогими, складними у використанні, небезпечними і не мають правових меж для боротьби з помилками або злочинами, погано підходять для складного, високорозвиненого світу сучасного банкінгу.
Очікувати, що весь світ перейде на банківські послуги, які ґрунтуються на “твердих грошах”, непрактично і нерозумно не в останню чергу тому, що багато хто постраждає в цьому процесі, а ті, хто не зробив нічого, окрім того, що вчасно долучився до фінансової піраміди, несправедливо збагатяться.
Війна за валюту — це лише один із фронтів (поряд із традиціоналізмом, націоналізмом та енергетикою) у спектрі нинішніх глобальних конфліктів. “Ви повинні контролювати три речі: кордони, валюту, військову і національну ідентичність”, — сказав Стів Беннон у 2017 році, говорячи про свої цілі для традиціоналістичного фашистського інтернаціоналу.
Дедалі більше поєднання антифедерального завзяття з приватним збором розвідданих створює безпрецедентний ризик захоплення для демократій. Водночас нещодавнє підвищення процентних ставок ФРС, імовірно, зробило більше для того, щоб лопнула криптовалютна бульбашка і спростувати теорії про біткоїн як кращий інструмент хеджування інфляції або засіб збереження вартості порівняно з будь-яким регулюванням.
Але якщо 6 січня або війна Путіна в Україні чогось і навчили нас, то це того, що навіть погані ідеї, які можуть закінчитися катастрофою, усе ще мають свою привабливість, а їх реалізація може завдати великої шкоди.
Реакційне прагнення відновити “великі гроші” сьогодні так само привабливе, як і в 1933 році, і ми повинні розуміти, що віддані цій справі люди спробують зробити все, що в їхніх силах (використання мікротаргетованої реклами, дезінформація, повстання, розв’язання марних воєн, захоплення опозиції та купівля цілих соціальних мереж), щоб досягти своєї мети. Настав час підтвердити нашу відданість демократії, а не фашизму і прийняти серйозні, обґрунтовані рішення про майбутнє грошей у повному світлі демократичного контролю, поки не прийняли рішення за нас через захоплення уряду, таємні дії або насильство.
На заставці: Штурм Капітолію 6 січня 2021 року. Фото: Lev Radin
