Відбудовувати себе
Україна як політична держава відносно молода. Попередньо по її народу пройшовся каток радянського союзу, перемолов її кістки в голодоморах і війнах, заселив її землі росіянами, вичавив із себе розумних і прогресивних…
Бери тепер, незалежна державо, щось роби з наслідками. Бери те, що тобі залишив совок, і ліпи з цього єдину та соборну. Ліпи з росіян на своїх землях українців. Відшукуй, із неба діставай унікумів, індивідуалістів, людей критично мислячих. Зроби диво.
Я була би щаслива народитися в родині науковців. Професорів. Письменників. Щоб змалечку поринути в атмосферу усвідомлення. Але я народилася в родині з більшості. І мої батьки – в родині, яку пошматував радянський союз. Навколо мене старші люди за містом, в області, розмовляли суржиком, тримаючись за таку свою українську, – але дивилися програму “Врємя”. Ні обговорень чесної історії України, ні її культури, ні політичної грамотності.
Це тільки сидячи далеко від росіян, або коли бачиш їх по телевізору, або коли вони в тебе як туристи (не завжди бухі), можна вважати, що їх сусідство не становить перепон для існування тебе як українця там, де ти народився. Але ці тварі з зусиллям закривали багажник свого автомобіля біля наших магазинів, намагаючись вмістити туди куплену кількість ковбаси. Української.
Змішані сім’ї. Дозволена торгівля. Все туди-сюди. Концерти російської гидоти в наших містах. “Дарья Донцова” в книжкових кіосках на наших вокзалах. Чекаєш на потяг до Маріуполя, і почитати крім неї та такої ж гидоти нічого. Заходиш до бібліотек – і там тобі “Толстой” в такому масштабі, що українське ще шукати треба.
Це тільки здалеку може здаватися, що, народившись у щільному колі російського впливу, нахабного впливу (а згадайте, коли взагалі став доступний інтернет), можна вчасно знайти серед цієї більшості того, хоч одного на тисячу, хто допоможе тобі, дитині, підлітку, віднайти свою справжню ідентичність.
Більшість совкова породила більшість постсовкову. Якій не мала що дати в світоглядному плані. Моє покоління отримувало від батьків поради: йди в державні структури, в якісь соцпрацівники, бо хоча би зарплату платитимуть та бігати нікуди не треба. Тобто за тебе там все вирішать заздалегідь, і ти якось проживеш своє життя…
Більшість побудувала собі державу. Залишивши меншості місця в партері.
Страшно. Народитися, зростати, жити серед більшості. Яку вихаркнув совок в Україну, залишивши їй, рідній, такий матеріал для розбудови держави. Для відродження нації. І зіскочити з цього потягу, вирватись із цього кола, зазирнути немов за холодну завісу, але у своїй, рідній країні, змогла меншість. Внаслідок роботи над собою. Те, що нам не було дано, ми десь поступово відшукували. Самі.
Ти ще не розумієш, чому тобі не хочеться до Москви. Ти відчуваєш, що вони не великі, – вони всього лише росіяни, а ти (ого-го) громадянин України. Щось тут не те з пропагандою, думаєш ти. Але навколо тебе більшість вибудовує свою державу. Яка зовні начебто Україна, але саме тут, навколо тебе, вона щось не те. Не настільки.
Наші погляди, наші оцінки тих чи інших подій вибудовані на основі нашого власного досвіду, пройденого шляху, коли ти цінуєш здатність вириватись. Вибудовувати себе. Коли з дитинства ти був оточений одним, але відчував себе іншим. Коли тобі щастя не впало бачити навколо себе однодумців, – ти був один, був меншістю і, на жаль, залишився нею.
Коли навколо кладовища, безкінечні, з українськими стягами, а ти дивишся, ковтаючи ком у горлі, і розумієш, що це – вони. Ті, яких ти не знайшов вчасно.
Щоб зрозуміти це, треба прожити наше життя. Прожити саме тут, куди доїжджає російський танк на одному баці без дозаправки. Або куди спокійно дістає їхня артилерія, навіть не перетинаючи кордон, бо дістає. Щоб ми всі були однорідні, треба було би, щоб совку ніколи не існувало. Щоб не було голодоморів. Щоб Росію пересунути в сусіди комусь іншому – нате вам, що нам не треба. Щоб нашу державу розбудовувала не більшість з поламаним комуністами хребтом. А справжні. Які й сьогодні саджаються в тюрми. Бо більшість вибудовує собі саме таку державу.
