Нетолерантність чи колоніальна конкуренція?
Під останні відблиски, так би мовити, емоційної дискусії навколо Хануки накреслився ще один стійкий тренд, а саме, тема нетолерантності українців.
На перший погляд, і справді недоречно стверджувати, що всі українці справді толерантні до всіх без винятку співгромадян. Побутові фобії на етнокультурному чи релігійному грунті з людством справіку, і навіть найнижчий у Європі показник антисемітизму все ж не нульовий. З іншого боку, може, якби позбирати всі нетолерантні коментарі та відчистити їх від творчості ботів, провокаторів та ментально нездорових у клінічноу сенсі людей та порахувати їхній відсоток від користувачів ФБ, ми б отримали цілком невисокий відсоток дійсно не надто толерантних, кажучи делікатно, людей.
Але ті, хто все зводить виключно до проблем із фобіями та антисемітизмом, не зауважують ще одного великого слона в кімнаті. Ім’я цьому “слонові” – інерція колоніальної конкуренції. І він стосується практично всіх народів і країн Східної Європи. З простої причини: всі ми – українці, євреї, поляки, угорці, чехи, словаки і іже, і іже, мій список далеко не повний – років так по двісті-триста жили у складі континентальних імперій. Або однієї з німецьких, або котрійсь з ітерацій Російської.
А життя у складі континентальної імперії передбачало постійну боротьбу за збереження своєї ідентичності. Якщо морські імперії вимагали від мешканців Африки чи індіанських племен Америки визнати владу і першість у всьому білих панів, то континентальні вимагали стати такими, як вони, – за мовою, релігією, культурою. Інакше забудь про суспільні аванси, участь у модернізаційних процесах і так далі.
Зрозуміло, пальму першості у цьому тримає Росія, – приклади актів денаціоналізації та дій геноцидного характеру можна відшукати в історії практично всіх народів, які мали нещастя зіткнутися з Росією, не будучи в стані дати їй по зубах.
Але це не означає, що в інших імперіях було краще. Нагадаю, після битви під Білою Горою 1618 року чеська шляхта була поставлена перед вибором – гинути або переходити в католицизм і служити Габсбургам. В результаті такої політики на зорі модерну чехи опинилися без власної аристократії, а “будителі” були змушені фактично реконструйовувати мову. Польських повстанців проти Росії вивозили на Сибір цілими родинами. Але у межах Німецької імперії їх очікували реалії “культуркампфу” і постійна дискримінація. Її свідчення можна знайти ще й сьогодні, наприклад, у вступі до праці Вебера про протестантську етику є доволі зверхньо-зневажливі пасажі щодо поляків. Відразу ж пригадується фраза polnische Wirtschaft, тобто “польське господарство” в сенсі господарства невмілого і занехаяного.
Втім, для того, аби зберегтися як спільнота, був потрібен ресурс. А його можна було роздобути знов-таки через імперію. Одначе для цього треба було не лише продемонструвати лояльність цісареві, цареві чи кайзерові, а й перебити аналогічні зусилля інших спільнот. Яскравим прикладом такої боротьби є українсько-польське протистояння в Галичині останньої третини ХІХ століття – початку ХХ ст. та колізії навколо угорців і їхніх безпосередніх сусідів.
На таке суперництво за право бути “улюбленою дружиною султана” накладалося ще два моменти. Насамперед, нікуди не щезало бажання відплати за приниження, хай і притлумлене страхом і розумінням дисбалансу сил. Навпаки, воно перенаправлялося на когось доступнішого. А хто доступніший – та от же ж, такий самий поневолений сусідній народ, а їм ще й автономію дали, а на тих землях ще й трохи наших живе, ууууу…
Наступний момент. Часто-густо імперія лавірувала між підданими народами, особливо це стосується Австрійської імперії у останні сто років її існування, в тому числі під вивіскою Австро-Угорської. Одначе ці лавіруваня в інтересах внутрішньої стабільності імперії й збереження її домінування, як правило, накладалися на старі, ще “доімперські” протистояння між народами і часто формували або посилювали ситуацію, коли етнокультурні відмінності накладалися на соціальні та релігійні. Класичним, але не єдиним у регіоні варіантом є розклад – “українець, греко-католик-селянин”, “поляк, римо-католик, поміщик”, “єврей, іудей, торгівець або корчмар”. Ситуації, коли одні народи отримували вищу позицію на неофіційній драбині рангів, нікуди не поділися після падіння “старих імперій”. У СССР пропозиція українцям і білорусам позиції “молодших братів” була способом, як зберегти переважаючий слов’янський характер останньої ітерації Російської імперії, так і укоськати один із наймогутніших національних рухів.
Можна ще згадати нацистську практику залучати до пацифікаційних акцій у польских селах українських поліцаїв і, навпаки, в українські села відправляти поліцаїв польських.
Список можна продовжити. Інша річ, що усе це додавало до існуючих незгод чи формувало репутацію поплічників пригноблювачів нації, яка й сама одночасно була жертвою імперії.
І при цьому всьому імперія, з її придушенням націоналізму і пригніченням національних ідентичностей, залишалася основним прикладом практичного політичного успіху та школою державного управління. А це означало, наприклад, що мало яка нація, здобувши незалежність сто років тому, могла втриматися від дискримінаційних практик відносно менш щасливих, яскравим прикладом є наіональна політика Польщі та Угорщини між двома світовими війнами, яка породила чергові кривди. Тим паче, що нікуди не дівалася звичайна інерція, пам’ять про старі кривди і ресентимент.
А ця остання біда, по-перше, своїм розмахом, дорівнює глибині травми в даному разі колоніальної; по-друге, після всього описаного досвіду візія “старих щасливих часів” обов’язково включає в себе позицію “коли ми жили тут самі, й ніяких чужинців не було”. Ну, як же не було… Але через ресентимент у принципі дуже тяжко достукатися.
А де у всьому цьому євреї? Насамперед, їм не пощастило вже на старті, – вони були абсолютно бездержавні й всюди були пришельцями. Мало того, у їхньому випадку релігійний, національний і соціальний ідентифікатори співпадали практично завжди. Відносно закритий по факту спосіб життя єврейських громад часто ставав сприятливим грунтом для поширення всяких “чорних легенд”, які додавалися до ще середньовічних стереотипів.
У загальному підсумку вони опинилися в ситуації, коли єдиним, хто міг забезпечити їм захист, була офіційна влада. В умовах ХІХ – ХХ століття у Східній Європі це означало, що влада була імперська. А це, у свою чергу, означало, що євреї ставали надзручним об’єктом для сублімації зачаєної нелюбові до імперії. Там, де імперія була абсолютно недружня до євреїв, як Російська, одним зі способів принаймні не зробити гірше була показова лояльність не тільки владі, а й конкретному “головному” у конкретній місцевості чи ситуації. А цей головний далеко не завжди належав до тієї ж спільноти, що й основна маса мешканців.
До повного щастя, коли нарешті відбулася емансипація євреїв, вони потрапили у висококонкурентний світ, у якому їхня поява сприймалася радше як: “О Боже, ще й ці…”. У випадку теренів Російської імперії ця емансипація на масовому рівні збіглася зі встановленням більшовицької диктатури, що посприяло виникненню стереотипу про специфічну відданість євреїв більшовизму і цілком витіснило факт, що традиційну єврейську культуру більшовики нищили часом із не меншим завзяттям, ніж нацисти, і що з СССР нікуди не подівся антисемітизм на державному рівні.
На рівні суто людських щоденних контактів і відносин усе це давало океан ситуацій, коли втіленням національного приниження чи соціальної дискримінації ставали представники іншої такої ж без державної нації. Надто якщо ці представники не страждали тактом чи толерантністю.
Ось цей увесь коктейль інерцій, ресентиментів, пам’яті про старі взаємні кривди з повним витісненням факту, що часто-густо конкурентна позиція двох окремо взятих народів була наслідком бурхливої діяльності імперій, і стоїть у тіні дискусій про толерантність. Разом зі страхом цього разу вже точно пропасти, який ще підсилюється у народів із досвідом жертв геноциду. Разом з тригером у вигляді обставин екзистенційної війни. Разом з морем болю з усіх сторін.
Усе сказане вище не означає, що немає проблем з толерантністю. Але, не обговорюючи усе викладене вище, ми сильно звужуємо собі поле для вирішення чи бодай зведення до абсолютного мінімуму цих проблем.
* * *
З міжнаціональною толерантністю у нас, крім спадщини всього описаного у попередній частині допису, є ще два, більш загальні моменти. Які апелюють не так до відверто складної спадщини міжнаціональних відносин в регіоні під гнітом імперій, як до наслідків геноцидного досвіду і загалом життя у тоталітаризмі.
Отож, старше покоління має непогано пам’ятати про “дружбу народів”. По суті, це була вимога тотальної толерантності до всіх кругом і практично повної відмови від національної спадщини на рівні, вищому за вишиванки-шашлики-елементи народних строїв (і ті радше на рівні “шароварщини”). Будь-які прояви модерних ідентичностей у їхній модерній формі на рівні “високого стилю” неминуче каралися. Вистачило прийти до пам’ятника Шевченкові 22 травня у вишиванці чи до пам’ятника жертвам Бабиного Яру 29 вересня, байдуже, що там стояло “громадян СССР”, чи, у випадку поляків, заспівати публічно “Першу Бригаду”, чи згадати про роки незалежності у країнах Балтії… Впевнена, що абсолютно кожен народ має що згадати у цьому напрямку.
Єдиний народ, проявів ідентичності якого це все не стосувалося, – зрозуміло, росіяни.
А притлумлювана ідентичність має здатність дуже сильно боліти.
Але не тільки це. Репресивна реальність і пам’ять про геноцид провокували асоціацію з агресором, яка в випадках, що стосувалися ідентичності та її проявів, виглядала як знецінення за принципом “воно несучасне, нецікаве, вимагає купи зусиль, а навіщо…” і так далі. Тим паче, що паралельно активно просувалися месиджі про настання всезагального раю, побудованого на строго раціональних принципах, науковому підході (“Мирний атом” і “польоти на Марс”, ага).
Після розвалу “совка” реакція на весь описаний вище комплекс рушила у двох напрямках.
Перший, який згрубша співпав з орієнтацією на Захід, яка просто в силу інерції подекуди набрала форм, подібних до завчених у совку, – повне дублювання, точніше, намагання дублювати західні форми й цінності, не вдумуючись у їхній зміст.
Другий – рекомпенсація, який вилився у демонстративну прихильність до форми ознак національної ідентичності й показового іншування ознак ідентичності всіх інших національних спільнот.
В очах перших “західні цінності” та ж таки толерантність – це, передусім, квиток не просто у клуб умовних “білих”, це гарантія, що ти виглядатимеш достатньо ідеальним, щоб тебе гарантовано не вбили. Насправді, звісно, не за толерантність до сусідніх культур, а за недостатню лояльність імперській культурі й за те, що до кінця не позбувся культури та ідентичності власної.
В очах других ті ж таки цінності толерантності – це про чергову спробу змусити зректися своєї ідентичності. Це про інерцію відчуття загрози пропасти, бути вбитими, знищеними, як мінімум вигнаними. Принцип маятника – чим глибша травма, тим радикальніша компенсація, – не дає побачити, що б’ють, м’яко кажучи, не туди. І не по тих.
Це вже не вперше, до речі, доводиться зауважувати, що в українському випадку умовне “ліберальне” та “традиціоналістське” – це просто різні способи все ще проживання і рекомпенсації геноцидної, тоталітарної та колоніальної травми водночас.
І при цьому нікуди не ділися колізії, описані у першій частині цього допису.
Ілюстрація: Аліса Ястребова/Медиазона. Центральная Азия
