Концтабір «Вяземське СІЗО-2». Три історії українських полонених
Як катують і вбивають українських полонених — історії з одного російського СІЗО.
На перший погляд, Вяземське СІЗО №2 — звичайнісінька установа російської пенітенціарної системи. Проте насправді це місце можна сміливо назвати табором смерті.
Росіяни виявилися набагато хитрішими й розумнішими, ніж нацисти під час Другої світової війни, які споруджували спеціальні заклади для знищення ворогів.
Офіційно в РФ немає спеціалізованих закладів для утримання українських полонених. Наче ніхто й не перебуває в російському полоні. Вони просто «розпорошили» українських полонених по своїх тюремних закладах, де подалі від людських очей фізично та морально ламають і знищують їх.
Texty.org.ua вирішили дослідити одне конкретне місце, де катують українських полонених. Це Вяземське СІЗО №2 — нічим не примітний заклад, що став місцем тортур для українських бранців.
Працюючи над цим матеріалом, ми виявили ще одну проблему — неготовність української держави чітко наголосити на тому, що фактично сьогодні ми маємо справу з масовими злочинами проти людяності.
Виникла парадоксальна ситуація:
через бюрократію українські чиновники просто копіюють поставлений російськими лікарями сфальсифікований діагноз,
замість того щоб дати власне визначення, від чого людина померла, і зрештою назвати злочин злочином.
Дуже прикро, що українські чиновники фактично підтверджують російську брехню про те, що черговий український полонений просто помер від «туберкульозу».
При цьому офіційна українська судмедекспертиза ігнорує той факт, що росіяни зробили все можливе для знищення людей, і той самий туберкульоз — це наслідок катувань і знущань, від яких щодня потерпають українські бранці.
Сподіваємося, наш матеріал сприятиме вирішенню цих проблем.
Олександр Грицюк
Ківерці, Волинська область, потрапив у полон у квітні 2022-го. У січні 2024-го рідним повідомили, що тіло Олександра повернули з полону.
Розповідає Оксана Грицюк, дружина загиблого:
Ми живемо на Волині в місті Ківерці. Мій чоловік Олександр працював будівельником. Із перших днів повномасштабної війни він сказав: «Хто, якщо не я?». І пішов добровольцем. Воював у 110-й бригаді імені Марка Безручка.
На жаль, 10 квітня 2022-го він із групою побратимів потрапив у полон під Новобахмутівкою.
Про його перебування в полоні я дізналася з рашистських сайтів. Спочатку знайшла одне відео, потім друге, де він був поранений і йому перемотували голову.
Восени 2022-го мені надійшло підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста. У вересні 2022-го я отримала один-єдиний за весь час лист від чоловіка. Причому написаний російською мовою:
«Здравствуйте, моя супруга. Нахожусь в плену в Российской Федерации. Был ранен. Кормят, одевают, обувают. Предоставляют всю необходимую медицинскую помощь. Жду обмена и скорейшего возвращения домой».
Поза всяким сумнівом, лист написаний під диктовку. Але і це для мене була велика радість. Я отримала підтвердження, що мій чоловік живий.
Я стукала в усі двері, писала — Координаційний штаб, президент, СБУ, Національне інформаційне бюро. Їздила постійно до Києва. Не просто чекала з полону, а постійно щось робила.
У лютому 2023-го звільнений із полону співкамерник мого чоловіка розказав мені, що з ним усе добре, ставляться більш-менш нормально, зараз не б’ють, вижити можна.
Тепер я розумію, що він так казав, щоб мене не засмучувати. Далі було просто глухо, жодної звістки про чоловіка.
Щоправда, у грудні 2023-го мені зателефонував представник Лубінця (Дмитро Лубінець — уповноважений ВРУ з прав людини. — Texty.org.ua) і сказав, що є можливість передати речі й лист чоловіку. Я написала листа, додала кілька фотографій і відправила на Національне інформаційне бюро. Це було якраз перед Новим роком. На той момент мій чоловік був уже неживий, але я про це ще не знала.
На початку січня 2024 року я отримала інформацію від ще одного співкамерника мого чоловіка. Цього разу я почула, що над моїм чоловіком знущалися. А вже 24 січня мені подзвонила слідча з Києва й сказала, що був обмін тілами в грудні 2023-го і в них є тіло мого чоловіка.
Я не могла в це повірити, сказала, що вони щось переплутали, і кинула слухавку.
Пізніше слідча вислала мені фото татуювання, і вже за татуюванням я впізнала його.
Це був найстрашніший день у моєму житті.
Коли ми 25 січня приїхали в Київ на впізнання тіла, я була шокована тим, що побачила. Це була дуже страшна картина. Особливо вразило, наскільки худе тіло привезли. Патологоанатом сказав, що в ньому не було й п’ятдесяти кілограмів.
Саша був високого зросту — 180 см. До полону важив 110 кг, був фізично здоровий. Те, що від нього залишилося, — лише кістки та шкіра. Голова була вся синя, ніс на бік, вказівні пальці без нігтів. Чи вони висмикнуті, чи відбиті, я не знаю. Сліди катування по всьому тілу.
Його співкамерники пізніше розповіли мені, як над ними знущалися. Щодня били. Били або в камері, або виводили назовні.
Били дуже жорстоко, особливо мого чоловіка. За те, що він був високого зросту, статний, за те, що був із Західної України й не хотів розмовляти російською.
На нього казали «ти бандерівець, вас треба вбивати й різати всіх». Його дуже жорстоко били. Так, що він непритомнів. Між побиттями змушували годинами стояти непорушно. Іноді з піднятими руками.
Їх майже не годували. Одного разу було якесь свято, а у дворі СІЗО бігали собаки, то наглядачі набрали їм собачих недоїдків, накидали туди собачої шерсті й дали це як їжу.
Я написала чоловіку п’ять листів, і, як мені розповіли, влітку 2023-го він отримав ці листи. В одному з листів я написала, що в нього народився онук. Коли він це прочитав, то був дуже розчулений. Розповів хлопцям, і в цей день вони віддали йому всю свою їжу, вийшла така маленька каструлька.
Дату смерті йому поставили 16 листопада 2023 року. У висновку нашого українського патологоанатома вказано «туберкульоз». Ми будемо оскаржувати цей висновок. Я знаю, що в березні повернули з полону багато тіл хлопців. І всім їм ніби під копірку пишуть «туберкульоз» або «ішемічна хвороба серця».
Місяць я не могла поховати свого чоловіка, тому що ми були не згодні з цим лікарським свідоцтвом. І всюди, куди я з приводу цього висновку судмедексперта зверталася, у тому самому Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, мені відповідали: вони не можуть впливати на рішення судмедексперта.
Коли ми забирали лікарське свідоцтво про смерть, там було просто написано — туберкульоз. Так само і з висновками про причину смерті. У російському висновку написано, що він помер у лікарні, причина смерті — пневмонія. У нас же стоїть туберкульоз і легенева недостатність.
Я просто не розумію, чому наша сторона займає фактично позицію росіян, списуючи причини смерті просто на хворобу.
Достатньо просто глянути на нього, щоб зрозуміти, що він закатований. Там лише кістки та шкіра. З огляду на це все ми сказали, що не згодні й не будемо забирати таке свідоцтво про смерть.
Щоб ви розуміли: при ньому були також російські документи. Причиною смерті там зазначена пневмонія. Зазначено, що помер він у Вяземській центральній районній лікарні. І найцікавіше: коли нам уже в Луцькому РАЦСі видавали свідоцтво про смерть, то написали: місце смерті — місто Вязьма, Вяземська центральна районна лікарня.
Немає жодного слова про те, що він був у полоні. Тож це виходить, що російська сторона така гуманна, що повезла його, хворого, на лікування у свою лікарню? А мені на це в РАЦСі відповіли:
«А що ми зробимо, якщо при ньому були такі документи?».
Зараз матеріали кримінальної справи пішли в прокуратуру. Там ніби змінили кваліфікацію на статтю 438 пункт 1 ККУ (жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням. — Texty.org.ua). Хочеться сподіватися, що будуть зроблені належні висновки.
У Ківерцях хотіли меморіальну дошку поставити й казали: «Ми напишемо, що ваш чоловік помер у полоні». А я їм сказала: «Краще взагалі нічого не ставте. Мій чоловік не помер, він загинув, захищаючи Батьківщину».
Віталій Клоченко
Вознесенськ, Миколаївська область, потрапив у полон у квітні 2022-го. У квітні цього року родичам повідомили, що Віталія повернули з полону мертвим.
Розповідає дружина загиблого Оксана Клоченко:
Мій чоловік підписав контракт 9 червня 2020 року з 36-ю бригадою морської піхоти.
Спочатку все було добре: служив розвідником-кулеметником, виконував усі обов’язки. Це не перший його військовий досвід. Коли у 2014-му на Сході все починалося, йому надіслали повістку. Він не вагався й одразу пішов, хоча я йому казала, що ти можеш і не йти, оскільки в нас маленька дитина.
З 2014 по 2015 рік він був у 28-й механізованій бригаді, мав статус учасника бойових дій. Пішов не вагаючись і в 2020-му, хоча в нас на той момент вже було троє дітей.
Дуже хотів у морську піхоту, хотів отримати берет, на який так і не встиг здати. Були в них навчання, він усе пройшов, був дуже задоволений, йому все дуже подобалося.
Потім почалася повномасштабна війна. У березні 2022-го я дізналася, що вони в Маріуполі. Чоловік не казав, де вони там перебували, просто сказав, що в Маріуполі. Ми вже потім дізналися, що вони перебували на заводі імені Ілліча, звідки й потрапили в полон. Це сталося 12 квітня.
Він тоді мені подзвонив, ми з ним довгенько розмовляли. Паралельно було чути інші голоси коло нього, здається, усі тоді дзвонили родичам. Фактично в них це був останній шанс поговорити з рідними. Він не казав, що їх беруть у полон. Сказав, що намагатимуться прориватися, можливо, щось вийде і він ще зателефонує. Але додзвонитися вже не вийшло. Я потім дізналася, що Віталій потрапив у полон. Знайома мені надіслала якесь відео, на якому було чітко видно, що він у полоні.
Ми, мабуть, місяців вісім навіть не знали, де він є. Моніторили телеграм-канали, сайти, дивилися інформацію про всіх, кого звільнили, але ніхто не бачив його, не міг сказати, де він. А 1 січня 2023 року від одного зі звільнених довідалися, що Віталій живий, перебуває в місті Вязьма Смоленської області в СІЗО №2.
Потім знову тиша, ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув. Ми цілий рік нічого не знали, їздили на акції, у Координаційний штаб. Але ніякої інформації про нього не було. Єдине — Віталій офіційно був підтверджений як полонений Червоним Хрестом. Його підтвердили ще у 2022 році.
Потім вже був обмін у 2024-му. Двоє полонених, які повернулися, розповіли, що він хворий, але живий. Один із цих чоловіків у 2022–2023 роках перебував із ним в одній камері, інший бачив Віталія живим за два тижні до свого обміну, який відбувся 3 січня вже цього року.
Тоді Віталій уже хворів на туберкульоз, був дуже худий, із переламаним носом. Але розмовляв, хвилювався, що там із нами. Загалом я помітила: ті, хто звільняється з полону, не дуже багато хочуть розповідати про всі ці катування.
Як мені розповіли, там хорошого нічого не було. Жили вони в підвальному приміщенні. Годували тим, чим свиней годують, та ще й по дві ложки давали. Сильно били. Якщо людина падала, непритомніла, вони їй до вуха шокер приставляли, щоб прийшла в себе. І продовжували знову. Як після такого не захворіти? А ще хлопці розповідали, що в камеру могли спеціально підселяти хвору на туберкульоз людину, щоб заразити інших.
Ми зверталися до Координаційного штабу та СБУ, просили, щоб Віталія включили до списків як важкохворого.
17 квітня цього року подзвонив слідчий і запропонував подивитися на фото. Казав, що, можливо, мені не доведеться їхати, можливо, я впізнаю його так.
Фотографії реально були страшні. З одного боку, тіло було вже напіврозкладене. З другого — навіть у такому стані було видно, що над ним знущалися, били. І ще — страшна худорба. До того як він потрапив у полон, він був 185 см зросту, нормальної статури. А зараз це був просто жах, наскільки він був худим.
Ми таки поїхали на впізнання, оскільки фотографія не показувала всього. Мені треба було бачити ноги: у нього була деформація нігтя, і мені треба було подивитися. Тільки після цього я могла бути впевнена, що це він.
Ми з його сестрою приїхали до Полтави в морг, і там все було дуже погано. З моменту дзвінка слідчого минуло два дні —
тіла не були в холодильниках, лежали просто в морзі в пакетах, у яких їх привезли.
Коли ми відкрили пакет, там частково була просто юшка. Запах стояв страшний.
А потім мені слідчий сказав, що в медичній термінології немає такого слова, як катування. Є інші терміни, але не катування. Сказав ще, що судовий експерт не знайшов слідів катування.
Але перед цим він же нам сказав, що катуванням вважається навіть не давати спати. На що я йому відповіла: гляньте на нього. Там просто мощі залишилися від людини, навіть кістки й ті всохлися. Ну як це можна не назвати катуванням? У нього перебитий ніс. На тілі видно ознаки травм. Усе вказує на те, що його били й катували.
Ще одне — виявляється, тіло Віталія повернули в Україну ще 15 березня, а мені повідомили аж 17 квітня. Хоча на мішку з тілом було написано його прізвище та ім’я. Я запитала, чому одразу родині не зателефонували, як тіло потрапило в Україну, а передзвонили лише через місяць. Мені відповіли, що прийшло дуже багато тіл. От як дійшла наша черга, так нас і повідомили.
Але ж хіба не можна було покласти тіло на нормальне зберігання? Щоб вже родина могла приїхати й нормально людину забрати.
Потім було поховання, ми забирали його з моргу. І деякі люди, навіть водій нашого катафалка, не хотів, щоб знімали на камеру. Перед нами зачиняли двері, щоб ніхто не бачив, як кладуть, що кладуть у труну. Бо в нас у місті таке вперше трапилося, що людина померла в полоні.
А тепер ми маємо ще одну проблему. Судмедексперт не написав, де саме помер Віталій. То виходить, що помер він у невідомо якій країні й невідомо в якому місті. Та ще й написав, що помер просто від захворювання. Жодної згадки про те, що він два роки перебував у полоні й що його там катували.
І тепер, відштовхуючись від цього висновку, я не можу зробити свідоцтво про смерть, бо не зазначено місце смерті. Вже місяць минув після похорону, а свідоцтва про смерть немає. У РАЦСі кажуть: нічого невідомо про те, у якій країні й де саме Віталій помер. Хоча той самий слідчий мені підтвердив, що його привезли з російської Вязьми.
І хай там що, а мій чоловік не просто помер у полоні, як написали у висновку, від туберкульозу. Він мужньо боронив свою країну і за неї загинув.
Олексій Крецу
Миколаївська область, зустрів повномасштабне вторгнення на Луганщині, де й потрапив у полон. Спочатку його доправили в СІЗО №17 у Луганську, а вже звідти у Вяземське СІЗО, де він пробув майже два роки. Повернувся з полону, зараз лікується від набутих у полоні туберкульозу й гепатиту B.
Розповідає військовий Олексій Крецу:
Нас два місяці тримали: спочатку в Луганському СІЗО, потім була довга дорога, у тому числі переліт транспортним літаком, поки зрештою нас не привезли у Вяземське СІЗО. Спочатку нас протримали дві доби зі зв’язаними руками й закритими очима.
З того, що вдалося почути, — загалом у це СІЗО привезли 256 наших полонених. Як сказав один із наглядачів, «256 рыл».
Як тільки зняли стяжки на руках і пов’язки з очей, нам влаштували «прописку» — били із застосуванням шокерів, кийків, рук, ніг, усього, що під руку трапиться. А вже після того, як відгамселили, якось постригли, помили — це секунд 15 максимум на кожного. При цьому першим дісталася вода, як окріп, а останнім — зовсім холодна. Вже після цього нас розселили по камерах.
З того моменту, як ми потрапили в СІЗО, настала повна інформаційна ізоляція, абсолютно повна. Правда, як тільки нас привезли, сказали, що всіх розстріляють. Бо нас, бачте, немає чим годувати та де тримати. А вже через місяць сказали, що вбити не вб’ємо, але додому ви цілими не повернетеся. І повернуться не всі й невідомо коли.
Про режим у Вяземському СІЗО
Ставлення було жахливе, умови жахливі, просто нестерпні.
Кожного божого дня на ранковій перевірці били, принижували. Той самий шокер — його на нас не шкодували.
Вранці з підйомом о 6:00 до 10:10 ми стояли не рухаючись у камері. Стоїш обличчям до дверей: не можна голову навіть опустити, бо вважають, що ти тоді спиш. А в кожній камері велося відеоспостереження. Зазвичай дві відеокамери, рідко коли по одній. І кожен твій рух відстежувався.
Повернув голову, обперся на ліжко — усе, тобі біда. Сидіти мали право лише покалічені та важко хворі, які взагалі не могли стояти.
Якщо була зима і на вулиці було мінус 10, то в камері, дай бог, щоб плюс 10–12 градусів. Тому що камери хоч і невеликі, але взимку здебільшого не опалювалися. І от ти стоїш годинами у своєму тоненькому зеківському одязі, не рухаєшся, тупо без жодного руху.
А коли літо й спека були, кватирка зачинена наглухо, батареї топлять на максимум. Ми один одного буквально ловили під час шикування, оскільки хлопці починали непритомніти.
Годували нас крупою, залитою окропом. А часто й холодною водою. Єдине, що смачно було, це коли давали кисіль зі шматком білого хліба. Давали ще пюрешку із зеленої картоплі, яка була салатового кольору. І до неї рибу.
У туалеті мали право перебувати не більш як три хвилини. Неважливо, що ти там робиш, у тебе є на все про все лише три хвилини.
Раз на кілька тижнів була баня. Як вели нас у баню — колоною, руки за спиною, напівзігнутими. І не дай боже, щоб хтось подивився праворуч, ліворуч або на них. Заб’ють просто на смерть. Приходимо на баню, звучить команда: «Раздеться!».
Ми роздягаємося повністю, у чому мама народила. Стаємо в позу, як-то кажуть, ноги розставлені, голова нахилена, руки за спиною («дельфінчик» називається). І от у них на бані були жінки. І вони дуже сильно любили бити нас по геніталіях берцаками, шокерами, чим завгодно.
Били також на допитах. От я простий прикордонник, не штурмовик, не морпіх, не кулеметник. І то я на цих допитах втратив половину своїх зубів. А що творили на допитах із кулеметниками чи снайперами, страшно уявити.
Нам час від часу влаштовували ротацію з інших камер. Так от хлопці, яких перевели, розповідали, що з ними в камері був морпіх-штурмовик, ще й на посаді снайпера. Його били замотаним в армійський рушник замком, били по чому завгодно. Над нашою камерою вгорі була камера зеків, які служили в СІЗО. Вони дуже голосно вмикали музику, а будівля, у якій проводяться допити, був приблизно за 70 метрів від нашого корпусу. Так от цього хлопчину били так, що він перекрикував навіть колонки.
Лікування карцером
Важкохворих переводили в карцер, де умови були ще гірші. Був один хлопець, який провів в одиночці майже рік. Взагалі не бачив людей. Там навіть дзеркал не було. Я його запитував: «Як ти там не здурів?». Він каже: «Знайшов якісь дощечки й уявляв, що це вовк із «Ну, постривай». І з ним розмовляв». У карцер його перевели, бо він нібито захворів на туберкульоз.
З того, що я знаю, у карцерах росіяни тримають не зальотчиків, а в основному душевно хворих і тяжкохворих. Усіх типу туберкульозників із пневмонією, тих, що гниють, — їх усіх тримають у карцері.
«Матрос Зеленський»
Якось прийшов слідчий і сказав: «Російська Федерація дає вам шанс заявити про те, що ви живі. Це типу ваша надія на обмін, напишіть листа додому». І дали нам лекало, за яким писати листа. Там було написано:
«Я, старший матрос Зеленский Владимир Александрович, имя, отчество, нахожусь в плену Российской Федерации, меня кормят, лечат, за вами скучаю, жду обмена».
Не можна було вказувати ні дату, ні підпис, ні місцезнаходження. Один хлопець вирішив схитрувати й у своєму тексті обвів букви В, Я, З, Ь, М, А. Він зробив це дуже акуратно, але цензура СІЗО пронюхала.
Я думав, вони його вб’ють. Але вони його справді добряче покалічили. Бо після того хлопець шкутильгав і розмовляв так, ніби ніс був зламаний кілька разів.
У 2023-му ми попросили ще одного листа написати. Нас вивели на прогулянку на тюремний майданчик, і хтось із нас вирішив запитати, чи можна написати ще листа рідним. Справа в тому, що нас завжди охороняло три лінії охорони.
У зеленому, ймовірно, Росгвардія, у чорному якась їхня спецура, а у фіолетовому наглядачі СІЗО. Останні били нас завжди і нещадно, спецура — коли-не-коли, а от ті, у зеленому, нас не чіпали. І тому ми саме їх запитали, чи можна попросити адміністрацію СІЗО дати можливість написати нам листа.
А вони такі: «А куда вы, б…, хотите написать письмо?». Я їм відповів, що сам із Миколаївської області. Вони мені одразу: «Откуда?! Правильно говори… Учи русский язык, он тебе пригодится». Потім питають, із якого саме населеного пункту. Називаю його, а вони такі: «Нет такого уже, мы туда “Тополь” пустили!».
Потім хлопець з Одеси питає, а вони йому теж у такому стилі відповідають: «Нет Одессы уже, одни руины. Вы должны понять, что все теперь Россия — Одесская область, Винницкая, Черновицкая».
Ще спитали, чи є хто зі Львова. Озвався один хлопець. Вони йому:
«Там еще пока что не Россия, но скоро будет. Так что учи язык».
Після цих десяти хвилин прогулянки ми прийшли в камеру, й самі розумієте, який у нас був стан. Ми ж тоді в повній інформаційній ізоляції були. Але нас врятувало те, що вони тупі за своєю натурою. Бо за тиждень-два включили нам радіоточку, а там якраз повідомлялося, що українська ДРГ за допомогою системи «Град» розстріляла Каховську ГЕС.
А я ж географію добре знаю. Пацанам у камері кажу, що вони, певно, навіть і Херсон не взяли. Бо «Гради» працюють із віддалі максимум 25–30 кілометрів. Так що не могли в такому жорсткому тилу наші «Гради» працювати.
«Гра в рахунок»
Якось до нас прийшов слідчий і сказав, що йому потрібні свідчення про звірства ЗСУ. Питав, чи хтось, може, з нас чув або бачив якісь звірства з боку українських військових проти мирних громадян. Мова йшла про мародерства, вбивства, зґвалтування. Передусім їх цікавив Маріуполь.
Коли я сказав йому, що прикордонник із Луганщини, він на мене просто гаркнув, аби я закрив рота. Серед нас були морпіхи, і саме вони їх дуже цікавили. Але з нас ніхто не знав про такі випадки, тому що їх реально не було.
Слідчий ніби пішов, а ввечері знову повернувся з питанням, чи ми щось згадали. Коли зрозумів, що нічого від нас не доб’ється, сказав, що буде нам «гра в рахунок». Три ночі.
Що таке «гра в рахунок»? Це коли ти зранку до вечора стоїш в одній позі. Тебе б’ють, коли їм хочеться. Годують нашвидкуруч: поїсти, помити посуд, здати — все це має займати 120–130 секунд.
Але головне — вночі ніхто не спить. Гаситься основне світло, вмикається чергове освітлення, всі лягають на ліжка і починають кожен по черзі називати номер свого ліжка. І так всю ніч. Три ночі підряд. У нас був один хлопець із Нової Одеси, так от він збожеволів.
Він почав кричати: «Ми на телепередачі, це все розіграш. Випустіть мене звідси, я в Києві, я все зрозумів, це все розіграш».
Прибіг вертухай, і його забрали кудись. Через тиждень цього хлопчину знову привели до нас у камеру. Вочевидь, йому почали робити уколи, давати таблетки. Бо до нас у камеру зайшов у прямому сенсі овоч. Йому якісь таблетки давали щовечора, і він після них ставав реально овочем. Плюс весь був у рубцях, побитий.
Обличчя було один суцільний синець, брова розбита. На голові гематоми аж прямо з пузирями. Руками він як робот рухав. Щоб кулак стиснути, йому треба було хвилини півтори. Ми вже його з ложечки навіть годувати почали. Під час наших щоденних стоянь у камері йому таки дозволили сидіти.
Але наглядач при цьому сказав, що якщо він хоча б голову опустить, то нам усім труба. Тому ми йому постійно казали: «Не спи». А він нам навіть відповісти нічого не міг, так його накачали.
Червоний Хрест і російське громадянство
На восьмий чи дев’ятий місяць до нас прийшов представник Червоного Хреста. Принаймні нам так його відрекомендували. На моїй пам’яті це був єдиний раз, коли він до нас приходив. Хоча хлопці казали, що він потім ще раз заходив, особисто я бачив його лише раз.
І ось цей представник Червоного Хреста спочатку запитував, чи хочемо ми отримати громадянство Російської Федерації.
І тут ми вирішили схитрувати, почали казати йому, мовляв, нам би якось зв’язатися з родинами, щоб порадитися, типу такі справи самі не вирішуються. У кожного ж є сім’я, мама, тато.
І тут цей представник Червоного Хреста повертається до нас і каже: «Я не зрозумів, а вам що, не дали можливості зв’язатися?». І до адміністрації СІЗО звертається: «Ви що, не дали їм можливості зв’язатися з родинами? Протягом дня, максимум завтра, щоб усі полонені зателефонували додому. Ви мене чули?». Ті йому: «Так точно».
Представник Червоного Хреста пішов, а через пів години я почув, як відчиняються камери і всіх в’язнів близько 10–15 хвилин, грубо кажучи, навіть не б’ють, а просто знищують. Причому всіх, навіть туберкульозників у масках.
Texty.org.ua звернулися із запитом до Міжнародного комітету Червоного Хреста, чи справді їхній представник зустрічався з українськими полоненими в СІЗО №2 міста Вязьма і чи пропонував полоненим отримати російське громадянство. Міжнародний комітет Червоного Хреста надав відповідь на запитання Текстів і у своїй відповіді чітко зазначив, що організація ніколи не пропонує полоненим міняти їхнє громадянство. “Це не є нашим завданням і цього не робить ніхто, хто будь яким чином пов’язаний з міжнародним Червоним Хрестом”, – йдеться у відповіді, яку отримала редакція.
«Волинська різня» і Михалков
З перших днів ув’язнення і до самого звільнення ми вчили якісь російські вірші, нам промивали мозок тим, що ми нащадки зрадника гетьмана Мазепи, що ми потомки Бандери, який влаштував різню і вбивав жінок та дітей. Усе це детально було розписано на аркушах А4, які нам давали для вивчення.
На одному з них була розповідь про «Волинську різню». Зокрема, була розповідь про те, як головорізи-бандерівці принесли своєму зверхнику в подарунок п’ять відрізаних голів поляків. Була ще листівка «Одесская Хатынь» про спалення проросійських бойовиків у Будинку профспілок.
Вмикали нам і радіо. Дуже популярною серед наглядачів була програма «Бесогон» (автор — російський режисер Микита Михалков). Так, одного разу з неї ми довідалися, що всіх євреїв у Києві під час Другої світової війни розстріляли українці. Та й загалом українці були посіпаками Гітлера і є нащадками поліцаїв.
Ну й плюс вранці підйом — гімн Росії, перед сніданком — гімн Росії, після сніданку — гімн. Така сама історія з обідом та вечерею. І перед відбоєм теж гімн.
Проводили в нас і фізкультуру. Тривала вона спочатку годину-півтори, але в умовах обмеженого харчування та після постійних побоїв хлопці непритомніли під час занять. У якийсь момент нам таки зменшили час зарядки до пів години. Хоча все одно це було ще одним видом знущань. Наглядач може йти по спільному коридору і тут усім дає команду віджатися п’ятдесят разів, голосно рахуючи.
А сили вже не ті: хтось симулює віджимання, хтось намагається сховатися в мертву зону від камери. Але якщо наглядачі помічали таке, то виводили з камери, били шокером, ногами. Ще й знущально приговорювали: «Вы что, такие хитрые? Вы же морпехи, вы ж, б…, элита…». Знущалися над нами як могли.
Кожного вечора, вкладаючись спати, я мріяв, що прокинуся десь у санаторії або взагалі не прокинуся.
Свідчення про Олександра Грицюка
Перший випадок смерті, свідком якого я був, трапився в грудні. Це був Грицюк із Волині (з розповіді дружини Олександра ми починали статтю). Десь у грудні серед ночі відчинилися двері в камеру і ми чисто випадково почули діалог.
Один із зеків, який працював у госпчастині, казав наглядачу: «Начальник, я …л туда заходить, я их боюсь».
На що той йому відповів: «Ти, б.., живых бойся, мертвых нечего бояться».
За 5–6 годин перед тим ми спостерігали, як один із наглядачів стурбовано підходив до карцеру, у якому утримувався Грицюк, казав, що вони принесуть йому нормальної їжі. З тону було зрозуміло, що вже тоді Грицюк був у критичному стані.
Ні про яке перебування у якійсь вяземській лікарні тут і мови не могло бути.
На ранок ми почули, як фельдшер казав, мовляв, запишіть фамілію такий-то Грійцюк чи то Грійців.
Texty.org.ua: з описаного Олексієм Крецу можна припустити, що Грицюк помер у СІЗО №2, а не в стаціонарі Вяземської центральної лікарні. Дуже шкода, що українська сторона без будь-якого критичного осмислення, вочевидь, просто продублювала інформацію росіян про те, що Грицюка ще живого нібито було покладено в стаціонар Вяземської центральної лікарні. Таким чином вони намагалися приховати той факт, що вже в критичному стані йому не було надано медичної допомоги. Нагадаємо, за словами Крецу, фельдшерка СІЗО поцікавилася долею Грицюка лише вранці. Фізичний стан тіла Грицюка дуже переконливо свідчить про те, що ув’язненого цілеспрямовано морили голодом, а також, як зазначають інші полонені, систематично жорстоко били.
Свідчення про Віталія Клоченка
Віталій Клоченко був людиною з характером. У нього на все була своя думка, і на ній він стояв. А вся ця гниль із СІЗО таких дуже не любила. Таких вбивали й катували. Особливо кулеметників, гранатометників, операторів ПЗРК. Щоб на них повісити вбивства і зґвалтування, звірства в Маріуполі. І були такі, що здавалися.
Цього чоловіка не можна було зламати морально. Тому вони його вбили фізично.
З ним я провів у камері приблизно, зараз скажу, навіть не приблизно, а точно скажу, з квітня 2022-го по 27 січня 2023-го. Він був здоровий мужик, фізично розвинений, агресивно до всього налаштований, зі своєю непохитною точкою зору.
Приблизно через три місяці, коли нас перевели на перший етаж у найхолоднішу камеру, як туберкульозників, ми почули, як його ведуть на бані й він шкандибає. Бо йому постійно казали: «Клоченко, ти за…л, ковыляй». Я так розумію, що це був результат допитів.
Вони не змогли його зламати морально, щоб він узяв на себе вбивства чи звірства. Тому вони його вбили фізично.
Трошки перестаралися, розумієте? Тому що там садюги. Нечисть і нелюди.
Те, що не відпускає
Зараз мене лікують від туберкульозу. Уже пішов третій місяць, як я лікуюся. Лікуюся експериментальними ліками. Але мене більше турбує не туберкульоз, а інше. Я ще не можу оговтатися від цього всього. Буває таке нахлине. Плюс ще вдогонку часто дуже сниться, що я засипаю тут, а просипаюся там. І це настільки страшно, що просипаюся в холодному поту. Мене це ніяк не відпускає.
СІЗО №2 в обличчях
Якщо вірити повідомленням у медіа та профільним сторінкам у соцмережах, Вяземське СІЗО №2 до повномасштабного вторгнення жило своїм звичним російсько-гулагівським життям. Звісно, про життя, здоров’я, утримання в’язнів СІЗО практично нічого не писали.
А от життя рядових працівників висвітлювалося досить-таки детально. Урочистий прийом нових працівників біля якихось знакових для росіян пам’яток Другої світової війни, участь у спортивних заходах, святкування якихось дивних ювілеїв. Не вдалося, щоправда, знайти таких звичних для російського життя екскурсій школярів у заклади пенітенціарної системи, але їх радше полюбляють відправляти на ознайомлення у виправні колонії.
Хоча все ж таки була в цього закладу одна особливість. Безпосередньо перед повномасштабним вторгненням там побудували новий конкурс на більше ніж 200 осіб.
З початком повномасштабного вторгнення інформаційна активність довкола СІЗО №2 дуже швидко йде на спад. Про нього майже немає публічної інформації. Ніби змінюються його керівники, але до кінця навіть незрозуміло, коли і в який час їх знімають.
Можна майже з впевненістю говорити, що у 2022-му керівником цього СІЗО був такий собі Віктор Науменко.
Потім на його місце прийшло кілька заступників, поки, зокрема, його посаду не обійняв представник адміністрації СІЗО Олексій Захаров. Докладніше про нього ми напишемо нижче.
Останні роки на керівних посадах у СІЗО постійно перебуває Андрій Мартинов. Зокрема, на початку 2024-го він був заступником начальника СІЗО.
Варто також сказати й про безпосереднього начальника всіх СІЗО Смоленської області. Йдеться про керівника УФСИН (Управление федеральной службы исполнения наказаний. — Texty.org.ua) у Смоленській області Олександра Трачука. Ось він на своїй «парадній» фотографії зі значками й планками орденів за свою «героїчну» службу.
В Олександра Трачука є цікавий нюанс. Як стверджують російські медіа, він народився в Україні, а саме в Одеській області. Проте це не заважає йому «плідно» працювати в межах системи, що знищує і ламає українських полонених.
Тепер варто повернутися до особи Олексія Захарова, нагадаємо, теперішнього т.в.о. начальника Вяземського СІЗО.
Саме Захаров, за словами Олексія Крецу, був присутній під час прийому українських полонених до СІЗО. І, найімовірніше, саме він був одним із керівників ганебної процедури побиття та приниження українських полонених.
Ось що згадує Крецу: «Притягнули в якийсь підвал, почали бити. Потім зняли затяжки з рук, зрізали скотч з очей, після цього виводять у білий коридор. Там вже стоїть двоє у масках і оцей «шкаф» (Олексій Захаров. — Texty.org.ua) без маски.
Він один з усіх був без маски й балаклави. І саме він мене спитав: «Ты кто такой?». Я йому відповів, що прикордонник, на що він мені: «Понятно, с…а, нацик, ведите». Після чого мене відвели в місце, де мене заламали й щось вимагали підписати. З тексту побачив лише одне слово: “виновен”. Паралельно мене продовжували бити».
Щодо самих виконавців побиття, то це настільки «сірі» й позбавлені будь-яких інтересів (окрім, звісно, схильності до садизму) люди, що на них важко знайти якусь цікаву та цінну інформацію. Можливо, крім некрологів. Ось некролог одного з них.
Як бачимо, життєвий шлях Володимира Петрова досить типовий для працівника російської каральної тюремної системи. Служба в Чечні, де фіксувалися численні випадки порушення прав людини, і потім нескінченна служба у Вяземському СІЗО.
Окремо хочеться сказати про представників російської державної служби, які називають себе «церковними служителями Російської православної церкви». На сторінках вяземських медіа можна знайти чимало згадок про підписання якихось договорів про співпрацю між Вяземською єпархією та СІЗО №2.
Проте «пастирська» співпраця служителів РПЦ і представників адміністрації СІЗО №2 жодним чином не позначилася на якості життя українських полонених. Їх так само б’ють, не дають їсти й знущаються над ними. Єдине, за свідченням Олексія Крецу, полоненим роздали хрестики, а в СІЗО мало бути дві чи три Біблії, для прочитання яких треба було записуватися в чергу.
В усіх СІЗО Росії
Може скластися враження про якусь виключну роль Вяземського СІЗО №2 в катуванні українських полонених, але це не так. Схоже відбувається, певно, у кожному російському СІЗО, де утримуються українські полонені. За інформацією Медійної ініціативи за права людини, сьогодні українські полонені утримуються в 42 слідчих ізоляторах та виправних колоніях Росії. Вони містяться як у прикордонних із Україною областях, так і в глибині країни. Напередодні повномасштабного вторгнення або вже після 24 лютого 2022 року їх звільнили від громадян РФ. Арештанти з-поміж росіян залишилися в місцях утримання як персонал.
Щоб зрозуміти, наскільки така практика поширена й типова для інших місць, де утримуються українські полонені, Texty.org.ua поспілкувалися з батьками ще одного українського воїна, який загинув у російському полоні.
Святослав Салтиков, 22-річний саксофоніст військового оркестру 36-ї окремої бригади морської піхоти, потрапив у полон у Маріуполі в першій половині 2022-го.
Перед самою війною оркестр поїхав до Маріуполя на гастролі, де їх і застала війна. Попри те що йдеться про музикантів, учасники оркестру й передусім Святослав взяли дієву участь в обороні міста. На жаль, вони потрапили в полон і зрештою опинилися в СІЗО російського міста Кінешма.
Розповідає мати хлопця Марина Салтикова:
Про те, що коїлося в СІЗО, ми довідалися від хлопчини, який сам вийшов із полону, проходив реабілітацію, бо був у поганому стані. Їх дуже погано годували. Примушували цілий день стояти на ногах, били шокерами, дубинками. З будь-якого приводу і без приводу. Не так подивився чи голову підняв, щось сказав. У них там усюди камери відеоспостереження. Якщо щось не так, одразу забігали в камеру, били. Били на прогулянці. Заставляли присідати, віджиматися.
Знаємо, що наглядачі примушували нашого сина співати. У нього гарний слух, пам’ять, голос. Вдома він не співав, але знав багато пісень.
У лікарському свідоцтві про смерть написали, що в нього нібито була проблема із серцем. Але вдома він нормально займався спортом, їздив на велосипеді.
У Святослава були певні проблеми із судинами в носі, вдома іноді йшла кров. І ті, хто з ним був у камері, казали, що в нього голова час від часу боліла. Можливо, почалися проблеми з тиском. Росіяни ж так нікого особливо не жаліли. Били по спині, по шиї, по ногах. Цей хлопець, якого повернули з полону і який дав нам інформацію, не міг уже й ходити, коли повернувся.
Якщо в людини якісь проблеми зі здоров’ям були, там одразу все це загострювалося. І незалежно від того, хворі вони чи мали якісь проблеми, їх все одно били.
З того, що нам розповіли, восени син уже був слабий, із носа були постійні кровотечі. Хоча їх і далі примушували присідати, стояти, ще щось робити. Якось вони прийшли, а коло ліжка сина була калюжа крові. І його потім кудись повели в окрему камеру. Кажуть, він був настільки слабий, що вже навіть свої речі не міг нести з собою.
А ще хлопці нібито чули розмову охоронців між собою: «Я його вдарив, а він упав, я думав, він прикидається, а він помер».
Його перевели в одиночну камеру, швидше за все, для того, щоб він там помер.
Хлопці про нього дуже добре відгукувалися. І коли вони в Маріуполі були, і коли в полоні. Підтримував морально інших, казав, що все буде добре, що всі вийдуть із полону.
Texty.org.ua: з огляду на всі викладені жахливі факти, з огляду на те, що такі речі відбуваються в різних кутках Росії, можна зробити цілком очевидний висновок, що йдеться не про «ексцес виконавця», а про абсолютно чітку державну політику Росії зі знищення як українських захисників, так і мирних громадян. Мета цієї політики зрозуміла й очевидна — фізично знищити українців, морально зламати. Усе це чітко вкладається в політику російської держави і має конкретну назву — «геноцид».
На заставці колаж: Texty.org.ua
