Змінитись, щоб перемогти
Часто доводиться чути: «Війна – це математика». Особи, здебільшого далекі від воєнної теорії, а тим більше від практики, люблять сентенції штибу класиків рубежу ХІХ-ХХ ст. Бо якби війна була б лише математикою, Україна просто не мала би шансів.
Війна набагато складніша. І її результат залежить від дуже багатьох факторів. А найбільше:
як керівництво воюючої країни може залучати союзників,
організовувати власні ресурси
і знаходити “змінювачі гри”.
Україна у 2014 вистояла через волю суспільства до спротиву і спроможність тодішньої влади відродити з нічого армію та спертися на союзників у примушенні російського агресора до (при)зупинки вторгнення.
У 2022 воля суспільства та майстерність і завзяття армії спрацювали знов, і це переконало союзників надавати допомогу.
Однак нині ситуація в точці непевності. І тут знову для оцінки потрібна не математика (яка веде до похмурих висновків), а наука про управління.
Будь-яка війна закінчується загалом одним із трьох варіантів:
1. Той, хто напав, виграв.
Це сценарій путіна. Він (і його оточення) вірують, що можуть цього досягнути. Агресори думають, що у 2014-15 їх надурили, отримали час для “озброєння України”, тож на “зупинку по лінії як є” вони погоджуватися не готові.
Вони вимагають капітуляції. Що це означає, показали Буча, Бородянка, Тростянець та інші тимчасово окуповані території. Геноцид. Варіант неприйнятний для України, однак єдиний прийнятний для росії. Саме під нього вона проводить внутрішні зміни і заручається підтримкою союзників, насамперед Китаю.
2. Той, на кого напали, виграв і знешкодив нападаючого.
Це не просто “кордони 1991 року”. Це сценарій розвалу росії, створення на її місці сонму неагресивних держав тощо.
На це в України немає ресурсів, а у союзників – бажання і бачення. Бо тут і страхи ядерної війни, і небажання втягуватись у бойові дії, і загальна інерція.
Sic semper in nostro mundo.
… ці сценарії відлунюють ІІ Світовою, коли війна йшла до беззастережної капітуляції ворога. Але в цій парадигмі нині перебувають хіба що безпосередньо воюючі сторони: Україна і росія. Світ намагається будувати навколо інші сценарії, старанно уникаючи фрази “ІІІ Світова війна”.
Це якби в альтернативній історії Чехословаччина таки вирішила чинити опір Гітлеру попри позицію союзників, і ті, зв’язані угодами але не бажаючи війни з Німеччиною, почали б допомагати зброєю і боєприпасами.
Або, як у нашій історії, Фінляндія чинила опір срср, а їй допомагали, як могли і встигали.
Тому в затишних кабінетах світу виробляються інші сценарії, які описуються одним словосполученням –
3. “Проміжний тимчасовий результат”.
Він передбачає обмеження апетитів агресора, але втрату територій Україною.
Поки що цей результат має мало спільного з реальністю, головним чином, через позицію росії. Вона хоче все. “Нам нужен мір – желатєльно, вєсь”, – як жартували в радянській армії.
Сподівання, що росію якось утихомирить Китай (в обмін на торговельно-економічні преференції Заходу), схоже, тануть, не встигнувши навіть сформуватися. Піднебесна також рахує вигоди і витрати у відмінний від Заходу спосіб і накопичила немалий запас міцності.
З чим це лишає нас? З перспективою війни на виснаження.
Якщо ми програємо, живі позаздрять мертвим, хоч дуже швидко до тих приєднаються. Або в ході зачисток “укрАінского елємєнта”, або як співучасники війни проти Заходу.
Щоб виграти, нам треба не впасти доти, доки не впаде росія (а їхні можливості, навіть з китайськими підпірками, не безмежні та сильно поступаються західним).
Тут знову згадуємо три складові перемоги: союзники, власні ресурси і “змінювачі гри”.
Щодо союзників – говорено-переговорено про необхідність зміни підходу з яскравої роботи на враження громадян (яка дедалі більше вражає хіба своїх громадян, а чужих просто дратує) на повноцінну і повсюдну присутність у колах обговорення і прийняття рішень.
Всі політики і громадські експерти мають бути скоординовані та задіяні. Жодних обмежень на виїзд тим, хто може працювати, має контакти і вплив. Не до ревнощів – стоїть питання виживання. “В Сибіру холодно буде всім”. Навіть Єрмаку.
Щодо внутрішніх ресурсів – завдання одночасно забезпечити фортифікацію, мобілізацію і виробництво потребує ресурсу, який влада втрачає. Здатність до МОТИВАЦІЇ. Це більше, ніж формальна “довіра”. Це здатність переконати зробити неможливе. Для цього потрібен підсилювач сприйняття, яким могла б стати готовність влади пожертвувати монополією на ресурси і погодитись на створення професійного уряду національної єдності та порятунку.
Що ж до забезпечення прориву – напрямок також зрозумілий. Наприкінці цієї війни роботи воюватимуть з роботами під управлінням штучного інтелекту і лише з загальною координацією людьми.
Але до цього шлях лежить через дуже конкретні відповіді.
Як забезпечуватиметься робота і координація безпілотних систем. Як вестиметься радіоелектронна розвідка і боротьба, протидія засобам ворога. Загалом, хто виграє перегони ідей.
Україна робить тут чимало – часто всупереч державним органам, а не завдяки їм.
Власне, перемога буде можлива в разі якісної, технологічної переваги ЗСУ, коли кількісна перевага ворога буде зведена нанівець.
Перед українськими науковцями і інженерами цей факт ставить дуже амбітне завдання. Але вони з ним впоратись здатні.
Набагато серйозніше завдання стоїть перед українськими управлінцями.
Держава має припинити гальмувати будь-які розробки, а навпаки навчитися підтримувати і масштабувати будь-які.
Ось це має зрозуміти чи то Банкова, чи 230-240 депутатів парламенту, які за Конституцією мають право сформувати новий уряд.
Війна – це не математика. Війна – це управління. В цьому Україна рідко могла похвалитись відмінними результатами. Час змінювати тенденцію.
На заставці: мурал у Кривому Розі. Фото: Дніпро вечірній
