У витоків Євросоюзу

Скрутні часи по Другій Світовій примусили шукати формулу – як принести Європі сталий мир і заможність. Іронія історії – зараз «нові праві» закидають Європейському Союзу доволі гріхів, вад і хронічних зальотів. Часто-густо, як і властиво популістам, правопопулісти беруть реальні проблеми, але підсовують маніпулятивні криві версії вирішення проблем (зокрема пересмикуючи теми націоналізму). А іронія в тому, що у витоків Євросоюзу стояли також праві. Тільки притомні праві, адекватні.

Слова Черчилля, сказані в Цюриху в 1946 році про Сполучені Штати Європи, були не з неба взяті, – континент лежав в руїнах, поруч були переможці та переможені, Європа мала віднайти спосіб жити далі без воєн і заможно. Ідея загально-європейського єднання, що подорожувала головами як не Наполеона і Гюго, то Гарібальді, Вільгельма ІІ, Масарика, у багатьох дуже різних діячів 19 і 20 століть, потребувала реалізації в життя.

Промову в Цюриху Черчиллю допомагав готувати граф Ріхард Ніколас Куденгофе-Калерґі – засновник Пан’європейського Союзу. Його маніфест «Пан-Європа» вийшов ще в 1923 році й закликав Європу єднатися перед загрозою нової війни, експансії радянської Росії та… застерігав про майбутню економічну гегемонію США. І от 1946 рік – застереження Ріхарда Куденгофе-Калерґі справдилися…

Хіба крім небезпеки економічної гегемонії США, яка втратила (тимчасово) актуальність, позаяк ця гегемонія була тепер вкрай потрібна, у вигляді плану Маршалла, в першу чергу. А от інші плани були цілком посильні, тож граф Куденгофе-Калерґі намагається залучити до ідеї побудови об’єднаної Європи Вінстона Черчилля і Шарля де Голля.

В чому суть ідей? Звільнення народів Центральної і Східної Європи від нової, тепер вже радянської окупації, тісніше економічне та політичне єднання вільних європейських держав. Таке собі європейське (і дуже рідне українцям) «свій до свого по своє». Але водночас пан-європеський рух критикував вузько економічну і технократичну природу повоєнної інтеграції. Тут було застереження, що за пошуком економічних вигод не слід забувати про цінності.

Тут показовою була реакція європейських соціалістів, – їх бісить категоричне неприйняття юніоністами соціалізму та комунізму. Настільки бісило, що пан’європейців звинуватили у… правому консерватизмі, християнській спрямованості та монархізмі. От просто «капітани Очевидність» і «гарні чоботи – треба брать» в одному флаконі.

Правди заради, поки ідея Сполучених Штатів Європи виношувалася, нею пробували носитися і ліві, і праві. Але не лише словом, а й ділом у витоків ЄС стали саме консерватори. І саме їх християнсько-демократична версія.

І тут немає нічого дивного. Буремні часи добряче потовкли християнську демократію – вона опинилась на узбіччі. Але, кажуть, «на війні усі курять і вірять у Бога». Європа пережила стільки жаху, що їй було потрібно в щось вірити. В Бога, в «страшне позаду», у власні сили, в успішне завтра.

І тут настав час для християнських демократів: Конрада Аденауера, Робера Шумана і Альчіде де Ґаспері (на фото), людей, які стали містком для того, щоб консервативна традиція XIX століття знайшла собі нове застосування і стала корисною суспільствам Європи ХХ століття.

Ясна річ, еволюція Євросоюзу – це не лише успіхи, а й люті провали і незграбні рішення. Дитя консерваторів спромоглося вляпатися в лівацькі підліткові хвороби, забути про запобіжники «не впадати у крайнощі», запливсти бюрократичним жиром і обкластися паперами, навіть застереження Ріхарда Ніколаса Куденгофе-Калерґі «стережіться економічної гегемонії США» Європа згадала лише тоді, коли знову над континентом нависла загроза великої війни. Дядько Сем своїм тарганам ради дати не може, а Старий Світ виявився не готовим самостійно захищати свої ідеї і цінності. Це правда.

Що ж, скрутні часи народжують сильних людей, сильні люди долають скрутні часи і творять кращі часи, кращі часи розніжують і народжують слабких людей, слабкі люди допускають скрутні часи, а потім знову з’являються сильні люди з ідеями, цінностями, відмовою від крайнощів і розумінням як треба. Ми зараз тут.