Моноліт довіри почав давати тріщини
Ок, давайте трошки емоції приберемо. Влада припустилась помилки, коли почала намагатися регулювати рівень довіри та популярності до ЗСУ. Це було очевидно, і багато хто розумів наслідки цих дії. На початку вторгнення довіра до ЗСУ була безумовна. От просто без умов. Потім хтось дохєра розумний вирішив це діло підрихтувати і запропонувати “альтернативний всесвіт”.
Почались спроби протиставити одному військовому двох інших, а потім сконцентрувалися на тому, що звели все в площину умовного протистояння Сирський – Залужний. Причому ці дві людини самі в цьому ніякої участі не приймали.
За них вигадували, аналізували, робили якісь піар кампанії, навіть приписували неіснуючі заслуги в двох місцях одночасно і таке інше. Це викликало несподівано поганий ефект, але ж “Боги комунікації” до уваги не прийняли.
Більше скажу, ходили чутки, що документи та подання з одним підписом мали більший пріоритет у деяких кабінетах, ніж з іншим підписом. Але! Це проблема того, хто подає документ, чи проблема того, хто їх має узгоджувати та підписувати?
Потім почалася брудна кампанія, коли натравили Безуглу для відвертого мочилова Залужного. Де 30-40%% підтасованої в моменті правди розбавлялося тим, що хочуть чути маміни черешні та інші ждуни. І медійна підтримка цього шабашу ботоферми, журналістів і росіян. Це насправді не зіграло ніякого ролі в призначаннях та звільненнях. Рішення було вже давно прийняте.
Але це поклало кінець суспільному договору – ні влада, на політики, ні опозиція не критикує публічно ЗСУ і тим більше не лізуть в справи, в яких не розуміють. Не кажучи вже, ніхто не лізе в особисте життя і сім’ї військових. Ну, кілька всеїдних ікспердів не в рахунок, то хворі в більшості своїй психічно і ментально люди, які щось там компенсують.
Це дуже легко почати. Але це дуже важко спинити, коли місця в колізеї вже зайняті, й публіка хоче “інсайдів і пліток”.
І все, моноліт довіри почав давати тріщини. Поки ще вона є. Вона працює. Але вже почались обговорення персоналій і призначень. Це дуже крихкий лід. Це початок знищення довіри в самому військовому середовищу.
Це те що зробили більшовики 100 років тому. Солдатські комітети 1917, це квіточки. Бо інтернет, телеграм і соцмережі відкривають безмежні можливості в цих напрямках.
Але в нас та ж війна. Той же ворог. Ті ж самі ЗСУ. Ті ж самі люди на ЛБЗ. Той же снарядний голод. Та ж нестача людей. Та ж сама срака з підготовкою піхоти (за рідким виключенням). Ті ж самі проблеми з усім, чого не має армія.
А ще ті ж самі люди зайшли на керівні посади в армії. Вони були. Вони воювали. Вони такі ж.
Саме хєрове, що влада відкривши скриньку пандори з критиканством війська, все так же пройобує комунікацію. Або не дозволяє військовим вибудувати нормальну комунікацію, щоб рознести на друзки довіру до військових та якісь там умовні рейтинги.
На це все нам всім теж треба зважати. А ще нам треба розуміти, що кожна людина зразка 22 року і зразка 24 року – це дуже різні люди в наших умовах.
Ні один український військовий не хоче увійти в історію як людина, яка програла війну після двох років успішного спротиву.
Для Сирського указ про призначення одночасно став кінцем його кар’єри. Наступна зупинка кінцева. І він як людина військова та амбіційна не хоче і не припускає думки про поразку. Все його минуле життя більше не важливе. В майбутньому він – це те, що він зараз зробить на цій посаді. Це білет в один кінець. І я впевнений, він хоче тріумфального завершення служби.
І всі люди, які зайшли з ним зараз, також це розуміють. У всіх них у пріоритеті перемога та ефективність. У них всіх немає майбутнього без успіхів і перемог, які можливі в цих умовах.
Але… Але у політиків може буде зовсім інший план. Але нам не обов’язково грати за правилами політиків. Нам важливо перемогти. І єдині, хто може це зробити, – це ЗСУ. Все ж просто.
Тому давайте скидати пар і нищити покидьків далі.
Фото: ОПУ
