Держава, демократія, громадянство
Однією з характерних рис людських спільнот є формалізація процесу прийняття спільних рішень. Іншими словами, процесу функціонування влади. Це стосується не лише людей, а й багатьох соціальних приматів. У них формалізація абстрактних систем слабкіша, але трапляється. Будь-який приматолог розкаже про релігію, міфологію, світогляд чи етичну систему в шимпанзе чи горил. Ці загальноприйняті правила діють в межах території, яку спільнота контролює або вважає, що має право контролювати. Спільнота + територія + правила розподілу влади = держава. Отже, держава – це територія, на якій діє суспільний договір, щодо правил розподілу влади.
Кому належить влада? Влада завжди належить спільноті. Навіть в полпотівській Кампучії влада належала народу, а не вождю червоних кхмерів. І в путінській імперії влада належить народу. Суспільний договір – це не лише про «домовитися за правила». Це і про те, кому передати владу і про «треба щось робити» з тим, хто користується нею не за правилами. Покорився узурпатору = підтримуєш його, отже розділяєш із ним владу. Запоребрикова класика ХІХ століття: «Кто виноват?» і «Что делать?».
Держава весь час перебуває в стані динамічної рівноваги. Є дії, які направлені на узурпацію влади, і дії, які цьому перешкоджають. З часів ямної культури, а може, ще раніше, на території від Дону (плюс-мінус сотня кілометрів у бік Дніпра) і до островів західної частини Тихого океану рівновага схилялася на бік узурпатора. На захід від них було по-різному. На південь за межі Середземномор’я, в Південній і Центральній Америці теж схилялися до узурпації влади.
Динамічна рівновага між прагненнями узурпувати владу, потребою діяти за первинними правилами і прагненням розділити її порівну між усіма є природною і закладеною на генетичному рівні. Описати це в дописі складно. Та, мабуть, і в монографії на 700 сторінок буде не простіше.
Уявімо себе аналітичною машиною. Вона має внутрішню фізичну архітектуру, системи введення інформації та програму, яка все це регулює. Як можна оцінити роботу цієї машини, наприклад, її програму? Так, як досліджуються комп’ютерні програми? Для цього є програмісти-кодувальники, тестувальники, інженери-електронщики і фокус-групи користувачів. Психологи розглядають свідомість, немовби хтось зібрав відзиви користувачів і спробував їх узагальнити. Філософи просто описують своє враження від її роботи. Нейрофізіологи та нейрохірурги дивляться на свідомість як на монтажну плату. Оскільки ми не доросли до того, щоб дивитися на нашу свідомість, як дивляться на неї кодувальники та тестувальники, то моє пояснення буде всього лише лірично-філософським узагальненням.
Людська свідомість у питанні влади рухається під впливом двох сил – Логоса і Приматоса.
Почнемо з Приматоса. Не варто сприймати його як вплив на наше мислення і поведінку інстинктів, якихось примітивних рефлексів чи чогось підсвідомого. Це інше. Влада для людини служить двом цілям – індивідуальне благополуччя і служіння егоїстичному гену (отримання переваги в статевому доборі). Виявляється, що домінування в соціальній ієрархії протягом тривалого часу давало дві великі переваги для потомства – підвищувало його якість та забезпечувало ресурсами. Тут не все так однозначно, тому що боротьба за владу жорстка і жорстока. Через це римські патриції та імператори жили не довше гладіаторів. А ще в пізньому феодалізмі, коли в межах обмеженого числа носіїв голубої крові всі стали родичами, тоді повилазили назовні летальні та сублетальні гени. Гемофілія в європейських королівських родин і неможливість народити живого хлопчика-спадкоємця в японській імператорській родині – цьому докази.
Приматос діє швидко і не послуговується багатокроковою стратегією. А ще він діє завжди егоїстично, де на добробут групи завжди можна забити заради власних інтересів. І врешті решт, він діє турнірно. Турнірність – це міра залежності шансів на розмноження, а у нашому випадку – на владу, від місця в соціальній ієрархії.
Отже, Приматос зміщує використання влади в бік узурпації. Він може це робити двома шляхами. Перший – прямий, відкритий захват влади та її силове утримання (Сингапур Ли Куан Ю і Чилі Августо Піночета). Другий шлях обхідний. Спочатку борешся за абсолютну рівність розподілу влади між населенням. Потім користаєшся тим, що її отримала більшість, недостойна та нездатна нею скористатися. І, врешті решт, забираєш її собі. Це «лівий» шлях до тоталітаризму.
Логос підштовхує використовувати інші принципи. Щодо самої суспільної угоди і щодо способу її виконання він вимагає опиратися на досвід і логіку заради однієї цілі – підвищення шансів на виживання спільноти. Він у невеликих порціях присутній завжди. Його елементи мали навіть деякі узурпаторські держави. Наприклад, в стародавньому Китаї влада імператора була священна і незаперечна, а ось його сановником міг стати хто завгодно (крім рабів), якщо здасть іспит. Звичайно, привладні та заможні люди мали більше шансів підготувати своїх дітей до іспиту, але є купа прикладів, коли вихідці з простолюдинів приймали рішення на рівні з імператорами.
Демократія – це форма суспільного договору, коли право впливати на розподіл влади мали усі громадяни. Демократія не винахід Французької революції та далеко не Запорізької Січі. Демократії існували ще в часи Давніх Греції та Риму, а може, й раніше.
Головна відмінність сучасної демократії від давніх у тому, що у нас громадянами стають автоматично, досягнувши певного віку та народившись на території держави. Раніше важливим було твоє ремесло або походження. Наприклад, Аристотель, якого ми називаємо грецьким філософом, не був громадянином Афін. Він навіть не мав права там купити шмат землі. Зараз ти можеш бути психічно неповноспроможним, без права на самостійне виконання багатьох юридичних дій, а ось обирати і бути обраним у тебе є повне право. Анекдот про те, що наступним президентом може стати пес Патрон, не зовсім анекдот. Якби він мав паспорт громадянина і дожив до 35… Ось тут починаються нюанси.
Французська революція народила ідею, що будь-хто має право брати участь у розподілі влади. Ну, не зовсім будь-хто. Будь-хто, якщо він чоловік. Ідею Олімпії де Гуж (1791 року) втілили в життя лише в 1945 (для Алжиру в 1958). На кінець ХХ століття ми почали ставити знак рівності між демократією і загальним виборчим правом. З точки зору Пріматоса усе вірно. А точки зору Логоса?
Ефективна участь у розподілі влади вимагає наявності ряду речей: незаангажованої поінформованості про кандидатів, компетентності та відповідальності виборця, вільної та чесної процедури виборів. Тому, коли мені кажуть, що вибори 2019-го були демократичними, я запитую: «А ви не підмінюєте поняття?».
По пунктах. Насправді, більшість громадян із правом вибору не є поінформованими і не прагнуть ними бути. Як і в часи Речі Посполитою, демократичної, до речі, держави, так і в сучасних Україні, Британії, США та інших інформація щодо виборів фільтрується на користь впливових персон – магнатів, олігархів, лобістів… То яка ж це демократія, якщо абсолютна більшість виборців думає так, як їй навіює групка магнатів-олігархів? А щодо компетентності та відповідальності я проілюструю трохи далі.
Єдиний момент, до якого немає особливих претензій, – це процедура наших виборів. Усе решта не є демократією в широкому розумінні цього слова. І це має наслідки. Загальне виборче право руйнує логіку демократії, перетворюючи її на змагання кількох тіньових груп альфа-приматів. Тут не має значення, чи це стара демократія, чи нова, чи західна, чи східно-європейська. Люди за своєю природою скрізь однакові. Ми шалено одноманітні генетично в порівнянні з будь якими іншими приматами. І ми одноманітні в нашому ставленні до розподілу влади. Тому демократії як такої немає через загальне виборче право, яке не дозволяє реалізовувати процес розподілу та реалізації влади.
А що робити? Давайте розглянемо процедуру отримання громадянства.
Уявіть собі, що в юності вам дали для користування якийсь предмет. Дали і сказали: «Можеш використовувати, а можеш про нього забути, при цьому юзай його, як хочеш, без будь-яких наслідків. Ми за це нічого не просимо. І якщо не трапиться якась оказія, то й не попросимо. Однак, якщо трапиться, то ми заберемо взамін усе, що зможемо, включаючи твоє життя». І ось ти не можеш відмовитися від подарованого на день народження предмету. І не можеш обрати від кого цей подарунок отримати. Виглядає як не дуже чесна угода, чи не так?..
Громадянство – це не про дотримання законів, не про право на права і тим більше не про право на користування спільними благами. Будь-хто, перебуваючи на території, де діє суспільна угода, мусить покорятися її правилам. Негромадяни також. Будь-хто на території держави може користуватися її загальнодоступними благами, заплативши певну ціну. Блага формують не громадяни, а платники податків.
А що дає громадянство? Нічого, крім права на участь в розподілі влади. Іншими словами, єдине що дає громадянство – участь у виборах. А що вимагає натомість? Якщо ви не військовозобов’язана жінка, то нічого і ніколи. Якщо ви чоловік, військова чи медикиня, то воювати у випадку війни. Патріотизм, заклики до совісті та справедливості – це маячня. Є суспільна угода, яку маєш виконувати.
Цікаво, а якби був вільний вибір ставати громадянином чи ні? Як би вели себе кандидати на громадянство? Не зараз, коли абсолютна більшість вишикувала б кілометрові черги за посвідкою негромадянина. Адже половина з нас ніколи не бере участі в виборах взагалі. А ще половина тих, хто голосує, робить це абсолютно безвідповідально.
Я пам’ятаю, як працював у виборчій комісії. Заходять жінки на дільницю і, гигочачи, розглядають портрети кандидатів, обговорюють, хто з них симпатичніший, і «кому б дала за просто так, а кому хіба що за великі гроші». Це відповідальність? Голосування по приколу, голосування за нездійсненні обіцянки, за «хоть поржем» закінчуються трагічно.
А якби раніше або пізніше від теперішнього часу дати право вибору – громадянин чи житель, хочеш право на вибори в обмін за зобов’язання воювати? Я думаю, сталися б дві речі. По-перше, більше людей делегували б право на владу не по приколу, а з розумінням, що за помилку у виборі прийдеться платити кров’ю чи життям. По-друге, олігархічний політичний маркетинг працював би менш успішно. Не абсолютно, але відсотки покращилися б.
Достойні обирають достойних – це меритократія. «Фантастика», – скажете ви. Ні, це необхідність. Електоральна демократія вагітна меритократією.
Криза, в яку поринув світ, дозволяє провести будь-які зміни суспільного устрою. Наприклад, через 5-10 років після нашої перемоги можна легко населенню України запропонувати вибір – хочеш бути в статусі жителя, живи собі мирно і цивільно, плати податки, дотримуйся закону, отримуй загальні блага, а до виборів не лізь. Хочеш брати участь у виборах, то готуйся служити у війську чи на альтернативній службі, якщо здоров’я не дозволяє, або якщо твої знання чи навички можуть принести користь обороні за межами її основних сил.
