Сигнал, який не можна ігнорувати
Прямий: Повний переклад резонансної статті Саймона Шустера для Time про Зеленського
Стаття, безумовно, маніпулятивна.
Бо ніхто так не прагне перемоги, як мама солдата і дружина воїна, чиї найрідніші зараз десь під Авдіївкою чи Купʼянськом.
А якраз Армії в цій статті немає. Окрім згадки про тих, хто в окопах відмовляється виконувати дурні накази брати Горлівку голими руками. Хоч і про Горлівку схоже на вкид, це місто окуповане з 14-го, й росіяни там добре окопалися, замінувавши все навколо.
Воювати до останнього українця добре, коли члени твоєї команди отримують ордени за «культурний контрнаступ».
Прагнути аплодисментів і Нобелівської премії миру та прагнути Перемоги – не синоніми, попри взаємозалежність.
Не витримує критики і сентенції про несприйняття Банковою переговорів із Кремлем. Бо Банкова вела ці переговори в Білорусі і Стамбулі й готова була заморозити конфлікт в обмін на відмову від НАТО, другу державну мову, фактичну ліквідацію української армії, обмеживши її чисельність 50 тисячами. Та й зараз залишаються канали комунікацій, й це зрозуміло в контексті звільнення полонених і інших гуманітарних проблем.
Але певні речі в цій маніпулятивній статті викликають велике занепокоєння. Бо все це ми знаємо і від слуг. Що поряд із Зеленським обмежене коло радників, які і є аноніми. Бо офіційно ні за що не відповідають. Тримають його в теплій ванні марафону. І бояться сказати правду. Про війну, економіку, кадрову політику, неприпустимість авторитарного розвитку країни, управлінський хаос.
А ще ця стаття – черговий провал інформаційної політики влади. Не знаю, хто там у них відповідає за міжнародні комунікації, Даша, Міша чи Сірьожа, але повестися на обіцянку обкладинки і на два тижні допустити до тіла і Банкової журналіста, який писав про «нацистів» Азова і інші російські наративи, – це, безумовно, верх «професіоналізму». Зате є обкладинка. І гучний заголовок про одного-єдиного, хто прагне перемоги.
Що робити? Звільнити всіх недолугих радників. Повернутися до справжньої, не фасадної єдності, яка врятувала країну весною 22-го. Створити уряд національної єдності з професійних, а не лояльних.
Боротися не з місцевим самоврядуванням і помилками в деклараціях, а з реальною корупцією.
Дати можливість працювати назовні заради підтримки України і збереження антипутінської коаліції всім, хто може бути в цьому ефективним.
Конʼюнктура світу почала змінюватися не зі статті в ТІМЕ і навіть не після атаки ХАМАС на Ізраїль. І ми про це говорили, але у відповідь отримали нівелювання міжпарламентської дипломатії та чергову порцію дискредитації опозиції.
Погана маніпулятивна стаття, але то все другорядне. Головне, аби у влади були плани А і Б нашої перемоги. Чи вони є? Ось в чому питання.
Мене не тішить, а лякає стаття в “Time”. Вона демотивує українців, бо передрукована в українських медіа. Вона показує Зеленського впертим самодуром на Заході, а це погано для України.
Поява статті – результат двох помилок Зеленського і його офісу: комунікаційної і управлінської.
Перша. Не всіх пускають в офіс. Журналістів, які б мріяли поговорити з Зеленським, Єрмаком, Шурмою тисячі. Дозволяють одиницям. Тим, хто на думку офісу творитиме портрет «найвизначнішого лідера сучасності». Але не можна вічно створювати те, що не бачиш. Зеленський давно не Давид, який перемагає Голіафа, і не лідер народу-стражденника після Бучі у свідомості іноземців. Він і його офіс мислять кінематографічно, годинними серіями, які повинні набрати рейтинг сьогодні та вийти з ефіру з найбільшими цифрами, принісши герою популярність, яка втримається до наступної серії або шоу.
Але справжня політика – це безконечне реаліті-шоу, де сьогодні ти – герой-коханець, і до тебе прикута увага, а за місяць тебе виганяють із шоу, бо ти виявився зрадником, а героїня вибрала іншого.
От на такому етапі, не відчуваючи, що він настав, і запросили в офіс Саймона Шустера. Він журналіст із імʼям, для нього його текст, його сенсаційність, провокативність і літературна краса важливіші від наслідків для України, а тим більше для Зеленського. Шустер пише, що бачить, і не розбирається, описує він дійсність чи ту дійсність, яку йому показують. Офіс створює з Зеленського єдиного героя, який командує наступом і звільняє генералів. Це не так. Але комусь в офісі хочеться, щоб так було написано про величного Зеленського. Шустер це пише і для українців, і для Заходу. Але Шустер не аналітик, а сенсаційний репортер. Цього в офісі не враховують. Зеленський виглядає карикатурним наполеоном-невдахою. І це жахливо для України.
До питання управлінського, яке має ті самі коріння. Замість створення складної, але ефективної системи звʼязків із союзниками, все замкнуто на Зеленського, який кожен день може перетворитися на колосса на глиняних ногах. Немає системи міжпарламентських стосунків, мережі співпраці громадських організацій, культурної дипломатії, іномовлення. Ну, правда: парламентарям забороняють діяльність у політичних колах інших країн (окрім рідких поїздок за «височайшим» дозволом), за кордоном сидять проросійські зірки, а вивезти виставу геніального театру неможливо, якісне кіно, яке можна показати на Заході, знімати припинили, іномовлення – годівниця для хороших русскіх і інструмент крадіжки грошей через дурні серіали.
З персоніфікацією України через Зеленського давно пора завершувати.
Ніхто не каже, що світ захищає Нетаньяху, Нетаньяху – найвеличніший лідер, та й Нетаньяху зараз не забороняє візити ізраїльської опозиції за допомогою своїй країні у Конгрес, а створює уряд національної довіри. Навіть прихильники антиізраїльської політики не все ставлять на «найвеличнішого» лідера Хамасу.
Уроком із цього комунікаційного провалу мали б стати серйозні зміни і у політиці, і у способах подачі інформації.
Фейсбучна стрічка знайшла нову забавку, тобто нові підстави для чергового нападу лютого песимізму – у вигляді статті в Time. Ну… Хто я така, аби забороняти людям всепропальствувати. Не було би статті, знайшли б інший привід. Їх вистачає й вистачатиме, хай там як, в нас люта війна, на межі можливостей країни. Будуть і політичні складнощі, і зволікання, і поразки навіть.
Але все ж таки якось обурює здоровий глузд те, що черговим приводом стала стаття. Просто стаття, не подія, не тренд, стаття. Я не хочу навіть вдаватися в аналіз персони того Саймона Шустера. Не хочу нагадувати посполитим жахливу для нас західну пресу ціле літо. Не хочу нагадувати навіть, що ми самі (в моїй фб-бульбашці принаймні) думаємо про Зе і його ко.
Але намагаюся уявити, як би зараз почувалися ізраїльтяни, якби настільки велися на світову пресу. Та про них взагалі доброго слова не сказали! (І суспільна думка у світі до них неприхильна. І політична кон’юнктура жахлива. І воєнна ситуація в них украй гостра). І політична влада їхня – ну вона напередодні війни теж була більш ніж не молодець. І хз чи молодець зараз. Були б вони так гостро реагували на все – так певно загорнутися у савани й повзти в бік цвинтаря, ось що б їм тільки й лишалося б. Але нічо, діють якось.
Для мене дуже дивно, як ціла купа розумних і достойних людей намагаються знайти якісь сенси у рекламній статті журналу Time.
На те, що стаття рекламна, вказує купа факторів разом із особистістю автора.
Не знаю як вам, а мені дуже різануло, що з нашої війни роблять війну Зеленського.
Я щиро вдячний нашому президентові за те, що він перевершив мої очікування, які я мав до масштабного вторгнення. Але з рекламної статті Тайм слідує, що президент бореться з агресором і веде війну практично наодинці. Це неправда.
Дуже дивні пасажі про якихось військових, які не виконують накази і йдуть у наступ не так, як хоче президент. Думаю, сама ідея про «не таких» військових хибна і надзвичайно шкідлива.
Ця війна – не війна президента. Це наша війна. Це у нас, майже в кожній сім’ї, хтось воює. Це у нас, гарантовано, воює хтось із близьких друзів.
У президента не воює ніхто. Ніхто з родичів. Ніхто з друзів. Ніхто із близьких соратників по парті.
Звичайно, ми всі хочемо Перемоги і працюємо на перемогу. Я зараз підтримую президента у його намаганнях робити свою роботу добре. Я зараз не закликаю підтримувати жодну політичну силу.
Проте я переконаний, що зараз дуже рано робити з Зеленського Черчилля або Наполеона. Свої битви йому ще тільки належить виграти. І штучне звеличення зараз може привести до переоцінки можливостей і зашкодити ці битви виграти. Ми не можемо дозволити собі програти. На кону – Незалежність.
«Статтю в Time читати всім».
Там не буде бравади чи перемог, але там багато правди. Правда не завжди буває приємною, але від того не перестає бути правдою.
Все ж, я вважаю не зовсім коректним наголошувати, що саме хтось один найбільше вірить у перемогу.
Бо вже десятки тисяч людей віддали за перемогу найцінніше – власне життя, у той час як деякі навіть своїх корумпованих соратників звільнити не годні, як і віддати під суд своїх друзів-агентів Кремля.
* * *
Так, парламентська республіка теж несе багато ризиків, але бодай мінімальна конкуренція на порядок краща за необмежену монополію, внаслідок якої деградують всі: і сильні, і слабкі.
П.С. Свято Гелловін у Білому Домі. Донька Блінкена в кольорах українського прапору, син – юний Зеленський.
Виявляється, обложки журналу Time бувають різні. І якщо одні нагадують бурю аплодисментів, у яких приємно купатися, то інші – холодний душ, який має протверезити.
Несправедливо? Перекручування дивним журналістом? Нерозуміння? До кожної дивної деталі в цій статті можна ставитись саме так. Але не до всього разом. Все разом, у поєднанні з обкладинкою, це вже щось більше. І це такий сигнал, який не можна ігнорувати.
Стаття і обложка Time – це і про причинно-наслідкові зв’язки.
Якщо дуже довго ігнорувати побажання партнерів, від яких ти залежиш, наприклад, у царині боротьби з корупцією, то потім якось дивно на них ображатися, коли вони не вистрибують із штанців, щоб тобі допомогти. Якщо партнери постійно повторюють про корупцію і бачать, що їх не чують, вони втомлюються. І втомлюються набагато швидше, ніж могли б. Це ж логічно.
І так, від нас чекають перемог. І не всі перемоги від нас залежать. Перемоги на фронті залежать як від західної допомоги, так і від дій ворога. Який не є слабким. І гарантувати перемоги там неможливо. І може здаватись несправедливим, що Захід чекає від нас перемог і робить для цього все, що потрібно.
Але перемоги на теренах боротьби з корупцією цілком і повністю в наших руках. Жоден Путін тут не завадить. Для цього не потрібні F16. Вистачило б політичної волі.
І якось дивно ображатися, коли запити союзників у цій царині ігнорувалися, що змінило їх ставлення. І як можна тепер ображатися на зміну такого ставлення? Хіба мало було моментів, коли здавалося, що в Києві приймаються рішення, які виглядають як плювок у наших партнерів? Війна все спише? Як виявляється, ні. І пора це прийняти. І діяти відповідно.
І тоді перемоги у боротьбі з корупцією можуть призвести до перемог на полі бою. Бо усвідомлюючи, що їх чують, люди у Білому Домі будуть більш схильні приймати рішення і переходити червоні лінії Путіна. Це також про причинно-наслідкові зв’язки.
Чи може це не спрацювати? Чи можемо ми впливати на Трампа? Та точно ні. Чи можуть побоювання у Білому Домі переважити навіть у такому випадку? Звісно, так. Але тоді ми будемо впевнені, що зробили все від нас залежне. А зараз, на жаль, цього сказати не можна.
Певний момент часу можна було продавати емоцію. Але емоція ніколи не діє довго. І навіть дуже успішна тактика з часом перестає працювати.
І стаття в Time кричить про те, що вже перестала.
Чи є це катастрофа? Ні. Навіть сама стаття може допомогти. Як в Києві (а для нас там, у цій статті, нема ж нічого нового), щоб усвідомити помилки. Так і в Вашингтоні, де знов може подіяти емоція, може, останнього разу. Коли американське суспільство знов відчує, що загроза справжня. Згадає про біль українського народу, уособленням якого для багатьох американців досі є образ президента Зеленського. І відчує самотність України і її лідерів. Емпатія в західному світі – все ще вагомий чинник. Особливо до популярного лідера.
Але воно може спрацювати тільки разом. Розраховувати, що ще багато разів вдастся продавати емоцію, вже досить.
Нам потрібна допомога партнерів. А значить, цей холодний душ має бути корисним. Які ще повідомлення має передати Вашингтон, щоб його почули?
