Що відбувається довкола створення Національного військового кладовища
Віра Литвиненко – мама 27-річного “азовця” Владислава, який загинув 23 березня 2022 року, обороняючи Маріуполь. 21 липня того ж року тіло її сина повернули до Києва. Після тривалої експертизи в листопаді його кремували.
Урна з прахом досі на зберіганні в крематорії – термін зберігання минає цієї осені. Поховати сина пані Віра з чоловіком хочуть поряд з іншими військовими. Спираючись на обіцянки чиновників, сподівалися, що так і вийде. Але плани тих, хто займається проєктом військового кладовища, вже змінилися. І замість обіцяної ділянки в межах Києва, що було серед умов родичів загиблих, тепер уже розглядають локацію в Гатному – за вісім кілометрів від міста.
LB.ua розбирався, як так сталося, що ділянка, яку називали вдалою в березні 2023 року, стала незручною в серпні. І чому сім’ям загиблих воїнів дали порожню обіцянку.
“Український Арлінгтон” уже цієї осені
Історії створення Національного військового кладовища в Україні вже не один рік, і триває вона стільки, скільки й війна у країні. Цвинтар планували збудувати за зразком Арлінгтонського національного військового у Вашингтоні, США.
Американський меморіальний комплекс, розташований на 300 га, нині налічує більш ніж 400 000 могил. Тут спочивають учасники воєн, у яких брали участь Сполучені Штати; військові, які проходили службу у Збройних силах США; військові у відставці; американські президенти; очільники Верховного суду США; люди, які мають вищі державні нагороди. Це місце зі своїм порядком і процедурами поховання. Навіть прапор, яким накривають труну загиблого, у кінці церемоніалу складають по-особливому і віддають рідним. Гаслом Арлінгтонського національного кладовища є “Шануй – пам’ятай – досліджуй”.
З повномасштабним вторгненням в Україні питання створення Національного військового кладовища, на жаль, актуалізувалося. При тому зупинятися лише на кладовищі не планували – йшлося про цілий меморіальний комплекс: з місцем поховання, музеєм, територією для проведення урочистих заходів. До обговорення були залучені Інститут нацпам’яті та Міністерство у справах ветеранів.
Проблемною точкою стала локація. У переліку потенційних було декілька, серед яких – Лиса гора, на дослідження і обговорення якої пішла більша частина року, поки після виступів екологів її не визначили непридатною.
“23 березня міністр культури Олександр Ткаченко і міністр у справах ветеранів Юлія Лапутіна анонсували ділянку в Биківні як найкращий варіант (бо і ландшафт підходить, і земля у держвласності, і сусідство із заповідником “Биківнянські могили”, на думку чиновників, було слушним. – Авт.). Тоді йшлося, що якщо родини погодять місце – вже завтра почнуться роботи. Ми пішли на цей компроміс і погодилися за умови швидкого початку. Нам обіцяли, що восени вже можна буде провести перші поховання”, – розповіла на пресконференції 11 серпня Віра Литвиненко, мама загиблого “азовця”, голова громадської організації родин загиблих захисників України “Серце назовні”.
У березні на заході за участю представників Міністерства у справах ветеранів, міністра культури, представника Київської міської державної адміністрації та Українського інституту національної пам’яті анонсували ледь не готовий проєкт військового кладовища.
“Найактуальніша, найнепроблемніша (ділянка. – Авт.) і найкоротший шлях, щоб уже розпочинати роботи”, – в один голос запевняли тоді чиновники.
“Якби ви бачили попередні варіанти (місць під кладовище. – Авт.), які обговорювали, і складнощі, які були з ними, то тут (у Биківні. – Авт.) їх немає. Це чиста дорога, і після вашого фідбеку щодо того, чи підходить вам це місце, впродовж двох тижнів ми ухвалимо остаточне рішення. І якщо ми рухаємось – то рухатися будемо швидко”, – звертався до родичів загиблих колишній міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.
Обіцяли, що перші поховання можна буде здійснити вже в жовтні-листопаді 2023 року. І тільки побіжно було згадано, що питання ділянки ще на обговоренні і що Міністерство у справах ветеранів чекає на експертизи від Інституту нацпам’яті. А ще – на громадські обговорення. Але в якій вони будуть формі, заступник міністерки Олександр Порхун не зміг розповісти.
У квітні справа дійшла до Київради, у травні – до Верховної Ради: перша проголосувала за виділення землі, друга проголосувала за створення військового кладовища. На його облаштування заклали 65 млн грн. Утім президент так і не підписав документа.
“Після пресконференції ми повірили, розслабились і чекали. Але коли побачили, що нічого не відбувається, закон не підписаний, почали телефонували в Мінветеранів. Їхня відповідь була: “Ось-ось, на підписі, ще не підписав, чекаємо”, – пригадує в коментарі LB.ua пані Віра.
Родичі загиблих вирішили не сидіти на місці – в червні записали відеозвернення до президента, склали листа із закликом підписати ухвалений Радою документ, виходили до будівлі Офісу Президента. Реакції не було. 16 червня пані Віра відправила електронного листа, відповідь надійшла декілька днів тому – “формальна відписка, що до нас дослухаються і що закон на підписі президента”.
30 червня родичі захисників влаштували акцію на майдані Незалежності, щоб привернути увагу, там були й іноземні журналісти.
“Нам плюнули в обличчя і запропонували знову ходити по бюрократичному колу”
Як результат, 2 серпня їх запросили на нову нараду за участю міністерки у справах ветеранів Юлії Лапутіної, в.о. міністра культури Ростислава Карандєєва, представника Інституту нацпам’яті, заступника голови Володимира Тиліщака, який був і на всіх попередніх зустрічах, адже чинний керівник установи Антон Дробович нині служить у ЗСУ.
На зустрічі з родичам загиблих озвучили нову ділянку – біля Південного кладовища, що неподалік села Віта-Поштова, за межами Києва. Хоча торік цю локацію відхилили як проблемну, каже Віра Литвиненко.
Родини загиблих воїнів сприйняли відмову від ділянки в Биківні, яку ще в березні називали “найбезпроблемнішою”, як неповагу до їхніх полеглих рідних. Мовляв, ділянка в межах Києва – це “занадто престижно” для загиблих.
“Карандєєв з таким пафосом презентував це все. Ми почали ставити запитання: а що сталося з Биківнею, чому такий різкий розворот? Чи порушувала пані Лапутіна на нарадах з президентом це питання, чи говорила, що ми чекаємо? Вона в результаті сказала, що ми за хайпом прийшли. А Карандєєв утік, сказав, що не чекав на такий супротив з нашого боку. Ну так це третя ділянка вже за рік, на що він чекав? Що ми будемо слухати обіцянки-цяцянки кожні пів року?” – обурюється пані Віра.
Тож їм знову пообіцяли швидко прийняти новий закон, розпочати будівництво.
“Тобто нам плюнули в обличчя і запропонували знову ходити по бюрократичному колу. Ми все це вже чули. І розцінюємо як умисне затягування часу. Не всі родини загиблих готові і мають сили так довго чекати. Я, як мама Героя, як громадянка країни, за яку загинув мій син, не хочу розбиратись, що стоїть за таким ставленням високопосадовців – політичні причини чи корупційна складова. Але я не хочу, щоб чиновники плювали на наших героїв і на їхній подвиг”, – каже жінка.
На столі перед Наталією Зарицькою, головою ГО “Жінки зі сталі” – стос паперів. У цій теці, каже, листи і формальні відписки від чиновників, до яких вони звертатися весь цей рік, щоб штовхати процес. Були і численні засідання робочих груп, які нічого не змінювали. А на запитання, чому президент досі не підписав ухвалений Верховною Радою документ, аргументованої відповіді родини не отримали.
Пані Віра додає: “Нам потрібні прізвища тих, хто змінив ділянку, чому змінили, які законні підстави. Адже ніхто не сказав на нараді 2 серпня законних підстав. Лапутіна сказала, що буде ще одна зустріч, а в результаті нас проігнорували, ніякої зустрічі так і не було. Тим часом президент і не підписує, і не ветує, бо якби ветував, то були б якісь пояснення, а так чому? Тому вийшов юридичний колапс, а ми стали його жертвами і цих незрозумілих нам інтриг”.
Чому не склалося з Биківнею
LB.ua звернувся до чиновників із запитанням, чому все ж відхилили Биківню.
В Інституті національної пам’яті пояснили, що після детального розгляду виявили, що доступна площа під поховання буде менша за 45 га, чого недостатньо для такого проєкту. Це значно менше за озвучену в березні територію на 100 га.
Додатковий аналіз документів показав, що “пропонована в березні земельна ділянка може містити масові могили часів сталінських репресій, а також об’єкти Другої світової війни, які можуть підлягати науковому вивченню та державній реєстрації як пам’ятки культурної спадщини”.
А дослідження, пошукові роботи на ділянці та можлива ексгумація поховань, зазначають, справа нешвидка – може зайняти щонайменше рік-півтора. Що унеможливлює перші поховання вже цієї осені. Докладно з позицією Інституту нацпам’яті можна ознайомитися тут.
Керівник Інституту нацпам’яті Антон Дробович у коментарі LB.ua розповів, що представники установи були включені в міжвідомчу групу і озвучували свої застереження щодо ділянки в Биківні.
“Ми звертали увагу на ризики, повʼязані з імовірністю знаходження поховань жертв сталінських репресій. До наших застережень прислухалися архітектори, які працювали з проєктом і розробили план будівництва з відповідною буферною зоною (від заповідника “Биківнянські могили”. – LB.ua). Саме після того був публічний анонс. Пізніше, в межах допроєктної підготовки та планування видатків, було проведено додаткову оцінку площ, на яких потрібно провести пошукові земляні роботи”, – пояснив Дробович. Після чого і виявилось, що місця недостатньо.
Та і в принципі цвинтар такого розміру важко розмістити в межах столиці, вважає голова Інституту нацпам’яті.
“Зазвичай великі військові кладовища масштабом у сотні гектарів не будують у містах. Навіть там, де великі некрополі на 50 чи 100 гектарів розташовані в межах міста, як правило, це сталося через те, що самі міста за століття розросталися та поглинали старі цвинтарі. У нашому випадку ключові параметри: дотримання санітарних вимог, буферних зон і щоб земля належала державі. Саме через це такий цвинтар відповідного розміру важко розмістити у столиці”, – зазначив Дробович.
Віра Литвиненко зазначає, що представник Інституту нацпам’яті Володимир Тиліщак був на всіх нарадах, пов’язаних з проєктом кладовища, умова, яку озвучував він тоді – щоб при похованнях враховували відступи на 300–500 м від заповідника “Биківнянські могили”, адже там можуть бути захоронення.
“Усі ці вимоги були виконані. А тепер у них аргумент, раз зробили відступи – ділянка зменшується і вже замала для такого проєкту. Тобто вони самі собі поставили ці перепони. Але ще в березні на нарадах ми казали, що нам не потрібно відразу 100 га, виділіть 2–3 га, дослідіть, проведіть перші поховання, а там розширюйте, досліджуйте, ексгумуйте, щоб були ділянки під музей, меморіал. Для держави це нескладно, як на мене. І все це зараз виглядає дуже цинічно і нахабно”, – пояснює свою позицію мама загиблого захисника.
У Міністерстві у справах ветеранів LB.ua сказали, що вони повністю спиралися на експертизу Інституту нацпам’яті. Комунікувало з приводу цього, кажуть, Міністерство культури та інформаційної політики. Власне, МКІП і керує землями, де розташований заповідник і де мали будувати кладовище.
Якщо територія не була достатньо досліджена, чому її вже в березні пропонували родинам загиблих як швидке і оптимальне рішення? І чому держава не займалася цим питанням у попередні роки війни? Питання відкриті.
Нове бюрократичне коло
19 серпня Кабмін ухвалив нову постанову. Тепер розглядають ділянку в межах селища Гатне.
Термін для реалізації “експериментального проєкту” – до 30 липня 2025 року. Усе це, згідно з постановою, запропонувало Міністерство у справах ветеранів. Докладно про терміни та дослідження вже цієї ділянки LB.ua хотів розпитати в Олександра Порхуна, заступника міністра, але в ці дні через завантаженість він не знайшов часу для розмови.
Віра Литвиненко зазначає, що на зустрічі 2 серпня всі шість громадських організацій, що так чи інакше пов’язані з родичами загиблих захисників, відхилили пропозицію ділянки біля Південного кладовища. Що, втім, не завадило Кабміну ухвалювати рішення за пропозицією Мінветеранів. Хоча в березні всі учасники процесу від влади виходили з позиції “аби тільки сім’ї захисників затвердили”.
“Ми хочемо почути і врахувати думку саме родин, щоб вони висловилися стосовно цієї ділянки, бо від цього також багато залежить. Ми як уряд проробили всю бюрократію і всі ризики, які в доступності, в нашій компетенції, і викладаємо на обговорення. Тому для нас дуже важлива думка саме родин з цього приводу”, – так звучало звернення міністерки Лапутіної до родичів загиблих 23 березня.
“Нас не цікавить Гатне, хоча я не знаю, чому вони називають це Гатне, бо це селище ближче, ніж Південне кладовище. Це так хитро зробити, щоб прикрасити, буцімто це близько біля Києва? Нам було презентовано і публічно обіцяно проєкт у Биківні, короткі, стислі терміни”, – наголошує Віра Литвиненко.
Зазначимо, міністерка Юлія Лапутіна в березні також зауважувала, що важливо розпочати роботи вже цього року, адже “якщо не почнуться роботи цього року, виділені кошти будуть просто повернуті в бюджет”.
Створення Національного військового кладовища зараз як ніколи на часі, вважають представниці родин загиблих воїнів. Воно могло б вирішити цілу низку проблем, з якими зіштовхуються сім’ї, зокрема – вшанування пам’яті тих, чиї тіла не вдалося отримати.
“Ворог міняє тіла на тіла, і він не віддає тіла всіх. І декотрі наші родини можуть не дочекатися тіла для поховання, тому було проговорено, що на цьому кладовищі буде місце для вшанування цих Героїв. Згодом, якщо тіла знайдуть, їх можна буде поховати”, – пояснює Віра Литвиненко.
Наталія Зарицька додає: “Ми також часто бачимо випадки, коли на звичайних кладовищах глумляться з могил Героїв, бо є багато диверсантів, зрадників. Вони нівечать могили, крадуть прапори. Створення національного кладовища вирішило б цю проблему, бо родини загиблих героїв не мають зіштовхуватися з таким вандалізмом і варварством”.
Неля Шастун, ще одна учасниця ГО “Жінки зі сталі”, втратила старшого сина Ігоря в Маріуполі 1 квітня 2022 року. 3 серпня тіло знайшли, тест ДНК підтвердив, що то він. 25 серпня її сина кремували.
“Тоді патронатна служба полку “Азов” запитала, чи ховатиму урну з прахом, чи чекатиму створення Національного військового кладовища. Я не знала, як мені вдіяти, була розгублена, бо старший син загинув, а молодший був ще в полоні росіян. А сама я проживала в кімнаті, яку мені виділила сестра у своєму будинку. Я тоді забрала урну додому. Та не змогла довго бути поряд з прахом сина в тій кімнаті. Моя психіка була не готова до того. І під натиском рідних ми поховали його”, – пригадує жінка.
У разі створення Національного військового кладовища вона готова перепоховати сина, щоб він був “серед своїх”. Та коли це станеться – відповіді родини загиблих досі не мають.
“У мене одне питання до влади: наші Герої віддали найдорожче за цю землю – своє життя. То невже вони не заслуговують на шмат землі, яку вони захищали?” – обурюється мати загиблого воїна.
Пані Віра додає: “Про свої подальші плани ми поки що мовчимо, що зможемо, те зробимо. Але ховати там (за межами Києва. – Авт.) ми своїх дітей не будемо. Бо це просто свиня під ніс підкладена. І це принципова позиція. Скільки зможемо, стільки ми будемо боротися”.
