Саміт НАТО: без паніки – і до роботи!
Вільнюс як і десять років тому став місцем складних геополітичних та дипломатичних випробувань.
Дякую нашим дипломатам, нашим Збройним Силам, нашим справжнім партнерам і союзникам за самовіддану боротьбу за євроатлантичне майбутнє України, за єдино можливі безпекові гарантії, за збереження життя та свободи наших громадян.
Шкода, що не всім на Заході ще до кінця зрозуміло, що ключем до перемоги над російським агресором, що загрожує всьому демократичному світу, є саме членство України в НАТО. А гарантії, які зараз обговорюють, мають бути не гарантіями безпеки від НАТО, а гарантіями безпеки в НАТО.
Вірте, що ми обовʼязково переможемо. Зараз маємо зціпити зуби і наполегливо працювати над досягненням цієї стратегічної мети на наступному ювілейному саміті НАТО у Вашингтоні. Очікую, що вже завтра на інавгураційному засіданні Ради Україна-НАТО буде домовлено про невідкладне визначення вичерпного переліку умов для запрошення України до членства в НАТО. І ми знову обʼєднаємося — і влада, і опозиція, і громадянське суспільство, щоб належним чином виконати євроатлантичне «домашнє завдання». Це — наша спільна відповідальність заради України, заради нашого вільного демократичного майбутнього.
Залишаюсь переконаним, що членство в НАТО — це гарантія існування України, а членство в ЄС — гарантія нашого добробуту.
Отже, без паніки.
У комюніке саміту НАТО нас напряму стосуються 3 пункти (10-12). Решта теж стосується, але опосередковано. Про це трохи далі докладніше.
Адекватно описана ситуація в світі. Вказано, що росія і розпалювачі війни зокрема мають відповісти за злочини.
Країни НАТО зобов’язуються спрямувати 2% ВВП на оборону і безпеку, при тому 20% з цього – на перспективні розробки.
Нам сказано готуватись для внутрішньої відповідності та сумісності з НАТО; для оцінки прогресу створено спеціальний орган – Раду Україна-НАТО; а до готовності нам обіцяно надавати допомогу «стільки, скільки буде потрібно».
Тож, по-хорошому, все в наших руках. Дива не сталося, але лише тому, що диво маємо створити ми самі.
Так уже влаштовано світ: діяти треба тим, що маєш. Тож зараз усі без винятку рішення і дії мають бути підпорядковані Перемозі у війні і вступу до НАТО і ЄС.
Перегляду підлягає все у політичному класі – від порядку денного Верховної Ради до діяльності кожної посадової особи. Лише тоді у майбутньому вивчатимуть – і ставитимуть усім у приклад – переможний український сценарій.
* * *
А тим часом докладніше щодо комюніке саміту НАТО:
1. Вчора до вечора вся країна сподівалась на диво. Боротьба Армії та її підтримка українцями справді дають відчуття, що на це диво Україна заслужила.
90 статей комюніке на 40 сторінках говорять про дещо інше. «Диво ви створите самі, а ми допоможемо. І тоді приймемо вас як рівних». Для цього Альянс справді йде на безпрецедентні кроки щодо України.
2. У комюніке є кілька важливих частин. Одна, головна, стосується саме Альянсу, оцінці його спроможності, уточнення його поточних завдань (з огляду на небезпеки і виклики) і плани на найближче майбутнє.
Альянс наголошує на винятковій мирності власних намірів, неагресивності власних цілей, на дотриманні законності і міжнародних норм у власних планах і діях. На закликах до всіх країн керуватися цим принципом у міжнародній діяльності.
Другою важливою частиною є практично пряме звернення до найголовніших своїх опонентів: Китаю і росії.
3. Так, відкритим текстом росію кільканадцять разів прямо названо суб’єктом невиправданої нецивілізованої агресії стосовно України, практично названо державою-терористом і у конкретних простих формулюваннях запропоновано негайно забиратися з нашої землі.
Порушника міжнародного спокою, потужного в економічному і військовому смислі конкурента вивозили носом по столу. Принаймні у формулюваннях.
4. Кільканадцять разів було згадано ядерну зброю як останній метод дипломатії, про жаль і усвідомлення наслідків та про готовність відповісти у разі її застосування агресором.
Китаю прямим текстом запропоновано припинити спроби співпраці з росією у відновленні її воєнного потенціалу.
Наголошено на тому, що країни-члени Альянсу дуже покладаються на усвідомлення китайським керівництвом наслідків своїх дій, і що майбутня співпраця принесе більше вигод, аніж сумнівні таємні комерційні угоди з загнаним у кут хижаком-росією. Саме такі аргументи найкраще зрозумілі підприємливим східним гравцям.
5. Розібрано новітні виклики для безпеки – від тероризму до кіберзброї – і проголошено намір давати їм відсіч. На все це і мають іти ті 2% ВВП кожної країни, які вони вкладатимуть в оборону і безпеку.
6. Окремо згадувались іран, північна корея й інші країни-опоненти Вільного світу, рівно як увагу і занепокоєність перспективами Грузії, Молдови, країн Африки і т. ін., ба навіть Фінляндії та Швеції (новими своїми колегами) було приділено менше місця, ніж Україні.
7. І про нас. Вчора звучало багато розпачливих слів. Сьогодні провідні медіа світу вийшли з заголовками на кшталт «Зеленський обурений». Але зараз не час для обурення. Маємо діяти з тим, що є.
8. На перший погляд, холодним душем для перегрітих сподівань і надмірних очікувань було те, що за останній рік позиція Альянсу стосовно України фактично не змінилася.
Для нас тут дуже важливо, що члени НАТО прямим текстом, щоб навіть найпалкіший скептик усвідомив, оголосили твердість і незмінність намірів прийняти Україну до Альянсу.
Члени організації взяли на себе ряд зобов’язань у односторонньому порядку максимально сприяти цьому, фактично підштовхуючи нас до членства, але даючи зрозуміти: тут не буде ні примусу, ні надмірних реверансів.
Від суспільства України вимагається одне: відповідальності та наполегливості. Бо результат залежить від політичного класу.
9. Друге, на що всі звертають увагу: скасовано процедуру Плану дій на членство в НАТО (ПДЧ). При цьому сформульовано так, що Україна вже наблизилась до НАТО значно сильніше, ніж передбачено для ПДЧ.
Тут є і добра новина, і не дуже прихована загроза. Членство України в НАТО залежатиме не від оцінки виконання конкретних пунктів, а від оцінки політичної. Тож рішення – в руках політичних переговорників.
Механізмом такої оцінки може стати Рада Україна-НАТО. Але може і не стати. Знов-таки, питання політичної майстерності.
І найголовніше. Україна отримає позитивну оцінку щодо готовності до членства тим швидше, чим менше показуватиме прикладів неефективності, корупції і диктатури. Тож пресловуті «яйця по 17» тиснуть не лише на почуття справедливості, а й на перспективи української безпеки.
10. Третє. Члени НАТО взяли на себе одностороннє зобов’язання політичної, фінансової і «практичної» допомоги Україні аж до моменту, поки російські війська не залишать нашу територію.
Гіпотетична «втома від України», на якій люблять спекулювати російські пропагандисти, не знайшла свого місця в документах. Але багато залежить від ситуації на полі бою (тут згадуються похмурі прогнози президента Чехії про «кошти на один контрнаступ» і необхідність показати «результати вже цього року»).
Як висновок: Україні запропоновано дорослішати. Використовувати те, що є, і вчитись примножувати отримане як допомогу за рахунок власних зусиль. Долати стереотипи про «корупцію» не піар-заходами і не голосними запереченнями, а демонстрацією конкретних кроків і результатів.
Політика «спецефектів» вичерпала свою ефективність. Хочемо бути суб’єктами – тож треба ними бути. Позитивно дивувати. Стати історією успіху (причому ставати знову і знову). Демонструвати перемоги в усіх сферах і тим присоромляти скептиків.
Як перший крок Україні треба випрацювати свою «дорожню карту» замість ПДЧ – конкретних, чітко сформульованих і вичерпно перелічених досягнень, погодити її з Альянсом і виконати. Тим більше шо перелік на 98% збігається з вимогами ЄС. Рада Україна-НАТО – цілком природний майданчик для таких дій.
Це має стати платформою для об’єднання всіх політичних і громадських сил.
Тоді саміт у Вашингтоні наступного року стане проривним.
Україна стане членом НАТО, коли буде демократичною, некорумпованою і ефективною.
Обурення, обрАзи чи апеляції до «вселенської справедливості» марні. Таке життя і такий шлях :-).
До роботи.
* * *
Добре справді може бути. Коли буде виконано роботу над стандартами:
– верховенства права і рівності всіх перед законом;
– свободи слова, інших прав і свобод;
– сили громад;
– відповідальності, прозорості та боротьби з корупцією, а не опонентами;
– реальної єдності навколо вступу до НАТО і ЄС, а не персоналій.
Працювати треба. Дуже ретельно. І разом. Бо так, як звикли, не вийде. І результати саміту і про це також.
Є не так багато речей, які я вважаю життєво важливими. Членство в ЄС і НАТО – це ледь не топ пункти в цьому переліку.
Це важливо – зберегти себе в демократичній західній цивілізації, мати можливість розвитку і безпеки. Мати можливість майбутнього, а не стати «сірою зоною» чи «мостом» поміж різними цивілізаціями.
Вчора не був вдалий день для України у Вільнюсі. Нам знову сказали про «відкриті двері». Але не запросили в них заходити. Допоки не будемо готові.
Готовність – це і про мир, і про демократію. Про всю ту систему балансів і рівноваг, що тримають західну цивілізацію, і які глибинно не працюють в Україні. Час вже бути відвертими з самими собою…
Відсутність незалежних і ефективних інститутів, як судів, так і парламенту та уряду. Це більше ніж інституції, це гілки влади, і це вкрай слабкі ланки в політичній системі.
Повна монополія влади на телеринку. Опозицію туди включають раз на півроку і то на специфічні теми.
В країні відсутні суспільні дискусії поза соцмережами. І ви дивуєтесь, чому все зривається на срач?.. А нам точно є про що дискутувати з огляду на порядок денний, який означили ЄС і НАТО.
Про верховенство права теж все зрозуміло. Знову чергова спроба контролювати суди через право вето президента на призначення кожного (!) судді.
Місцеве самоврядування – ще один стовп демократії європейського штибу, який і справді ефективний, але який пиляють з усіх боків на догоду примхам центральної влади контролювати «вся і всіх».
Цей перелік можна продовжувати.
Так от: ми платимо за свою країну неймовірно високу ціну. Бути в НАТО – це ледь не єдиний формат збереження України, бо навіть у разі поразки росія лише збиратиметься з силами для наступного удару.
Виконати домашнє завдання, написане нам в Брюсселі та Вільнюсі, повністю в наших інтересах. І робити це треба вже від сьогодні.
Дуже чекаю євроінтеграційних законів вже на наступному засіданні парламенту. Через егоїзм і авторитарні амбіції ми не маємо права не скористатися історичним шансом для своєї країни і мільйонів українців.
І останнє, в нас є рік. Далі вікно можливостей з виборами в США може зачинитися. Теж варто розуміти.
Гарантії безпеки чи Будапешт 2.0?
Найкращою гарантією безпеки для України є лише членство України в НАТО. Це аксіома, доведена роками протистояння з Росією, яка стала очевидною для всіх, передусім в Україні, особливо за останні більше 500 днів повномасштабної війни путіна проти нашої держави. У цьому розумінні будь-які безпекові гарантії для України не захистять від викликів, які загрожують нашій державності та демократії.
Проте, якщо рішення прийнято і потяг рушив, то ключовим елементом дискусії про гарантії безпеки для нашої держави мало б бути уникнення ситуації, за якої таке тимчасове рішення не стало вічним. Бо нам складно уявити, що громадяни Литви, Польщі чи Фінляндії, чи будь-якої європейської держави відчули б впевненість у власній довгостроковій безпеці, якщо отримали б сьогоднішній пакет гарантій без перспективи швидкого вступу до НАТО.
В очікуванні «парасолькової» декларації Групи Семи щодо гарантій безпеки Україні вважаємо за доцільне звернути увагу на п’ять ключових принципів, які визначатимуть дієвість таких гарантій для України та її довгострокової безпеки.
По-перше, такі гарантії мають бути чітко ув’язані та спрямовані на досягнення стратегічної мети – членства України у Північноатлантичному альянсі.
По-друге, ці гарантії мають бути юридично зобов’язуючими для країн-гарантів, щоб мінімізувати можливі ризики їх імплементації внаслідок зміни політичної кон’юнктури, політичних розкладів у цих державах.
По-третє, гарантіями безпеки для України до членства в НАТО є збереження та, у разі необхідності, посилення санкційного режиму Заходу проти путінського режиму, проти агресивної росії. Санкції мають позбавити агресора можливості та ресурсів для продовження війни проти України.
По-четверте, посилення допомоги – політичної, економічної, фінансової, технологічної – для розбудови українського військово-промислового комплексу на базі стандартів НАТО, що дозволить у перспективі посилити військові спроможності ЗСУ на полі бою.
По-п’яте, гарантії безпеки та масштаби допомоги Україні з боку гарантів мають бути співрозмірними з масштабами безпекових загроз, масштабами України, масштабами нашого ворога. І це точно не про “ізраїльську модель”.
До речі, є ще один інгредієнт, без якого гарантії безпеки України були б неповноцінними. “Гарантіям безпеки України” та “гарантіям членства України в НАТО” (яких все ще нема) бракує ще однієї критичної гарантії – “гарантій перемоги України”. Давно час розвинути баварську формулу Групи Семи 2022 року, яка донині звучить як “підтримуватимемо стільки, скільки потрібно”, і зафіксувати підтримку України саме «до перемоги».
Дивіться, друзі, яка цікава історія. Давно, в якомусь-то році (чи то був 2015-й, чи вже навіть 2016-й, не памʼятаю) Україна вирішила отримати безвіз! Багато, ну дуже багато хто був впевнений, що ми отримаємо одну велику дулю. В кращому випадку купу обіцянок. Але… Тодішня провладна команда на чолі з Порошенком поставили собі дуже амбітну ціль – отримати для України безвізовий режим. До речі, для країни, в який вже був гарячий військовий конфлікт.
Я більш чим впевнений, що в європейських великих кабінетах не було одностайного, позитивного для України рішення. Але все ж таки Україна дотисла це питання!
Скоріше за все, переговори умовно були такими.
– Україні потрібен безвіз із країнами Європейського союзу.
– Ну Петрооооо Олексійович, ви же розумієте… Ви не досконалі. Вашій країні потрібно багато чого змінювати в законодавчому плані. Це доооооооовгий процес на десятиріччя.
– Які умови?
– Нє, ну ви розумієте…
– Умови?
– Більше за сто пунктів!
– Якщо виконаємо, Україна отримає безвізовий режим?
– Та ви про що… Більше ста пунктів! Не реально!
– Я питання задав!
– Мммммм… Ну добре! Отримає!
– Даєте слово!
– Даю!
Україна виконала усі (що важливо) умови і в травні 2017 року отримала безвіз. Чи впевнений я в тому, що з 2019 року, маючи ВСЮ законодавчу повноту влади, можна було звернути гори в напрямку нашої країни до вступу в НАТО? Ну питання риторичне. Але згадайте всі, ну хоча би половину висловлювань представників “нової” влади на тему вступу України до НАТО. То йдемо, то ні, то я не ходжу в гості, коли мене не кличуть.
Це зовсім інший світ. Західний. Там емоції в стилі «ойвсьо» і «сам дурак» не працюють. Пʼять років… ПʼЯТЬ… у смітник! І ми знову отримали якісь розмиті обіцянки замість чітких слів! Чому? Та відповідь очевидна…
До речі, ви ж памʼятає, що це не Петро Порошенко та його команда дипломатів виборола для України безвіз, а простий і неймовірно мудрий нарід. Ну про це тоді, в 2019 році, лунало з кожної праски. Добре… Але чомусь зараз у мудрого наріда геть нічого не виходить? В чому справа, шановні? Хто філонить?
Хоча все може бути набагато простіше! Можливо, хтось дуууууууже впливовий на Банковій вирішив в будь-який спосіб залишити Україну за дверима НАТО. І треба віддати належне, досі це виходить у нього. Або у них!
Томос, до речі, теж давався нам непросто. У чомусь навіть складніше, бо у православному світі не було одностайності щодо України. Навіть такої, як серед країн НАТО (у Вселенського Патріарха не було письмової підтримки 2/3 православного світу).
Але саме Томос став прикладом нестандартності (нелінійності) мислення та неабиякої сміливості окремих людей.
Скільки Патріарх Варфоломій чув фразу “Україна неготова”? Запевняю: сотні, а може, й тисячі. Не українська церква неготова, а саме Україна, на території якої досі (sic!) чужинська церква не просто процвітає, а й не зазнала жодних значних потрясінь під час війни. Україна так само неготова до НАТО, як і була неготова до Томосу, бо частина її території окупована російською армією.
російська церква існує і процвітає в тій самій Україні, яка інституційно претендує на входження до західного світу. Це неподобство, бо в Україні не може бути жодних інституцій російського світу. Як і написано в Томосі. Тільки про церкву. В Україні не може бути російської церкви, бо тут її ніколи не було і не буде. А те, що вона тут була, – це примха історії, всього лише кілька століть на тлі двох довгих століть до, умовно кажучи, 1685 року, і після 2016 року.
Адже спільність між Томосом і НАТО в тому, що вони даються не церкві або армії, а саме державі – верховному інституту, що інтеґрує в собі всі начала – духовно-культурні, політичні, військові, економічні, соціальні тощо.
А ще спільність у тому, що, як і у випадку з Томосом, для України в НАТО значний внесок робив і далі робить (з багатьма суто візантійськими політичними особливостями) ще один громадянин Туреччини – Ердоган. 🙂
Тому, як показує історія, наш шлях на Захід пролягає також і через Стамбул – структурний елемент західного світу, який водночас є мостом між демократичним і авторитарним світами та – ширше – між Заходом і Сходом. Між світом наших духовно-культурних підвалин і світом наших сучасних прагнень. Між світом традиції і світом сучасності.
Тому членство України в НАТО під час війни – це власне та модель, яку й запропонував Патріарх Варфоломій Томосом про помісну церкву України. Це нестандартний крок. Можливо, це вдається в церковних справах і не вдається так само легко у справах політичних тому, що Патріарх, окрім волі та розуміння, здатен відмотати на кілька століть і показати документ, що в його інституції не старішає з часом. Він може користуватися канонічним правом, розробленим багато століть тому.
А от Столтенберґ не здатен відмотати на другу половину XVII століття і сказати росіянам, що їх у Києві тоді не було, і вся російська історія – це насамперед історія політичного та культурно-історичного рейдерства. Так само Столтенберґ не може відмотати у ІХ століття і згадати, що він – нащадок вікінгів і, по суті, співтворець України-Русі. Бо тоді би він нічим не відрізнявся від путіна з його історіософськими пошуками у глибинах сивої давнини.
Від древніх людей у Столтенберґа і Со залишився, по суті, лише страх смерті. Все інше – прагматичність і раціональність. Але саме він, страх смерті – головна причина цього паралічу і браку історичного мислення і справжньої політичної зухвалості та підступності, на які, здається, в західному світі на сьогоднішній день здатен лиш один Ердоган. 🙂
Точніше так: страх смерті у них надійно захищений прагматичністю і раціональністю. Як добре, що в нас ніхто смерті не боїться.
Вижу, у многих бомбит от НАТО. У меня тоже, но по чуть другим причинам. В общем, жить можно.
Во-первых, есть сдвиг по бюрократии. Вам это может показаться мелочью, только речь о том, что нихера не менялось годами. Мы успели трех президентов сменить. Пора идти дальше.
Во-вторых, условия по вступлению. Если вы не хотите их выполнять – соответствовать им все же придется. Иначе никак. Представьте, что страны НАТО видят Колю Тищенко и его схемы. Или попилы на гуманитарке. Нет, эту хворь мы не принесем никуда, потому что с ней не пустят.
В-третьих, Восточная Европа за нас. Я боялся, что промолчат. Типа мы за вас, но вон там грозный дядя в галстуке. Сами понимаете. Но тот факт, что шла дискуссия, и условный Интермариум свою позицию отстаивает – важно. Потом это пригодится в НАТО. Или после НАТО.
В-четвертых, поддержка Украины стала базовым явлением. Тем, что не обсуждают, потому что и так понятно: будет.
Так почему же у меня бомбит? О, я вовсе не из-за текстов злюсь. Скорее, из-за того, что в Альянсе заметны противоречия. Та же Восточная Европа зарубилась ровно потому, что ей кто-то противостоял. Видите, две стороны медали.
Ах да, и закупка яиц. Надо организовать как-то. Даже если за 17 грн – пусть хоть по 100. Их в НАТО острый дефицит.
Это видно уже по обсуждениям.
Все знают, чем занята Россия. И ноль реакции. «Взорвали ГЭС? Нуууу эээ мнэээ мы там чет пук, дааа, ууу. Следующий вопрос. Ядерный шантаж? Недопустимо эээ мнэээ. Блядь, где нормальные вопросы о моей крутости, какого хуя спрашивают о вещах повышенной ответственности».
Это то, что бесит. Вот одна из причин, по которым мы обязаны войти в НАТО. Нас харят мямли, напрягают терпилы. А без свежей крови и случаются мямли и терпилы.
Конечно, это мы из-за войны такие умные. И сами себе вхерили оборонку. Уебались лбом в коррупцию, едва выжив, и тут же схлопотали хук слева от России.
Так о чем НАТО просит? Избавиться от коррупции. Не слетать на Луну и оставить там автограф. Не убить Годзиллу. Убрать то, из-за чего мы чуть не перестали быть независимым государством. Вылечить болячку. Нам все равно придется.
В НАТО надо и по другой причине. Говорят, там ядерный зонтик. Ни на что не намекаю, но в данный момент у нас такого нет.
Мы не одни такие драйвовые. Поляки, чехи и другие страны на восточном фланге НАТО – такие же живчики, как и мы. Украина не будет первопроходцем. Она идет к тем, кто и так за нее, и кому не стыдно жать руку. Может, вместе мы и станем теми странами с яйцами, которые не наваливают в штаны от пустых угроз Пыни.
Или не станем. Тогда наше любимое НАТО доконают ебаные терпилы, и с восточным флангом мы будем создавать новую базу для военно-политических союзов. Только для начала надо попасть в этот.
Украина не святая и виновата во многих своих проблемах. Альянс тоже не святой. И эти проблемы сам себе сейчас создает.
И еще момент. Восток НАТО себя показал, он за нас. Кто ему запрещал другие союзы?
Нам тоже не запрещали.
* * *
Не хочешь в НАТО? Будешь в России. Или в серой зоне, но отбиваясь от России.
Вчера я написал по-доброму. Вижу, многие читатели не вкурили. Ясное дело, хочется в Альянс здесь и сейчас, чисто за подвиги этой войны. А если не можется?
Тогда два варианта. На всех обидеться или идти в НАТО.
Повторюсь, вариантов лишь два. НАТО или РФ. Ну не будет сильной внеблоковой Украины, ведь такая уже была. Итог не понравился. Ведь в то время у нас сильно воровали и внеблоково оружие толкали по цене спичек. Потом был 2014 год.
В НАТО есть страны, хлебнувшие горя. Они нас понимают. И все же соответствовали всем критериям при вступлении.
Не факт, что они точно так же били бы Росармию. Факт в том, что гораздо точнее они выжгли коррупцию и уничтожили некие рудименты совка. Я знаю, о чем говорю. По большей части в НАТО нас понимают те, кто помнит запах советской оккупации.
А есть в Альянсе зажравшиеся страны. Чем западнее, чем дальше от России, тем более расслабленные.
Некоторые не хотят нас брать. Или видят нас частью нового СССР, чтобы столетнему Киссинджеру было проще ориентироваться. Мы им мешаем, потому что выжили. Что с нами делать, они не знают.
Но Украина дает им шанс доебаться. Сама.
Как? Например, нихера не делает с коррупцией. Демонстративно. И лепит вертикаль власти там, где до 2019 года шла децентрализация в реальной трактовке. Ломает работающее. Строит то, что работать не будет.
Украина будто подает сигнал. Если не хочешь пропустить нас в НАТО, вот три вагона поводов. Выбирай любой, хвост трубой. Если поводы не убрать – Россия нас съест рано или поздно.
Перефразирую. Когда под носом пиздят гуманитарку, а вы идете мимо, – это один из поводов. Коррупция редко остается в спичечном коробке. Она растет. Набухает и пускает корни там, где никому до нее нет дела. Проявите интерес. Это цена существования страны.
Без НАТО нам пизда. Если хотите в НАТО, этого быть не должно. По крайней мере, заметно. Коррупция есть везде, просто наша охуела совсем.
И не вздумайте обижаться на Запад. Сейчас многие побегут месить разочарование на тесте «А вы мне должны». Выиграет от этого не Киев. И не Варшава, и не Брюссель. Куш срубит страна со столицей в Москве.
Такого хотите? Лично я – нет. А что хочу, так это победить, попасть в НАТО и застать распад России.
Кстати, если мы не в НАТО – распада РФ не будет. А нахуя. Она будет силы копить для похода на сильную внеблоковую Украину. Не факт, что победит. Но ущерб нанесет.
И вы знаете, кто виноват. В 2022 году мы договорились на трогать власть. Не мешали. Не лезли.
Итог: на армию денег нет, зато Уебанцев пилит кэш с бизнеса. Там-то денег до пизды.
Независимые органы власти подмяты под Ермака. А если в облсовете «слуги» не рулят – там раздают повестки. Вот это стандарты хотевших в НАТО? Нет. Стандарты охуевших без НАТО. Тех, кому в НАТО нельзя. Там не сработают схемы, не обилетят фирму-куклу, не позолотят ручку.
Нам в НАТО надо. Власти, видимо, не очень. Иначе с 2019 года мы коррупцию пиздили бы, а не пилили оборонку и в асфальт деньги закатывали. Асфальт, к слову, на белорусском битуме.
Президенту дали ебейшие проценты и подарили парламент, сука. Где результат, еб вашу мать? А вот он.
И кто-то виноват. То ковид мешает, то еще что-то, одни помехи. Только Коле Тищенко заебись. Жаль, страна не Коля Тищенко.
У президента все еще контроль над Радой. Удачи, блядь, вперед, боритесь с тем, что нас не пускает в НАТО. Вперед и с песней. А то пока правящая партия лидирует по количеству коллаборантов в своих рядах, хотя надо бы в другом.
Читатели, ау. Хватит репостить цитаты великих Зеленских. Эти великие нас в НАТО не довели, пока мы не лезли, – видимо, надо помочь.
А если власть не справится, ее заменят. И, если отобьемся от РФ и не попадем на Запад, заменят кроваво.
Ведь вы не представляете, сколько злости вокруг. Праведный гнев. Люди отдают для победы все, чтобы власть снова кого-то назначила виноватым вместо себя. Не знаю, сколько оружия останется на руках после войны. Думаю, много.
Слуги, хотите жить? Ведите в НАТО, голосов у вас хватит. Или пеняйте на себя.
