Дії – важливі. Хрюк у соцмережах – ні
Ось уже скоро десять років, як я активно користуюсь соцмережами в режимі “автор”. І знаєте, ось ці всі бурхливі срачі… вони діють на нерви тільки й винятково вам. Сувора правда життя. Мені, наприклад, похуй.
Мені абсолютно похуй, що хтось запропонував вішати порохоботів на парканах. На парканах? Я не схибив? З тієї причини, що Петро Шуклінов збирався спостерігати за цим ще тоді, коли це не було мейнстримом. Як же я його тоді зненавидів. І що? І де? І чи завадило це потім йому передавати мені волонтерські машини для нашого підрозділу, а мені своєю чергою дзвонити йому зі словами подяки. Згадали. Посміялись. Дії – важливі. Хрюк у соцмережах – ні.
Мені до лампочки заклики об’єднуватися, так само, як і заклики роз’єднуватися. Більше як рік тому я об’єднався із ЗСУ. І знаєте, мені до лампочки, за кого голосували бійці нашого батальйону, так само, як і за кого вони голосуватимуть потім. Мені головне те, що вони роблять тут і зараз. Перемогти. Дожити. Це важливо. Все одно в якій послідовності, головне, обидва пункти. Решта – ні.
Масовий психоз у ФБ – лише наслідок загальної хронічної втоми та, парадокс, успіхів ЗСУ. Менше небезпека, менше адреналіну та більше часу на херню. Не більше і не менше, на жаль. Але найголовніше, крім решти головного, треба пам’ятати, що ступінь поінформованості та вплив соцмереж на реальне життя дуже сильно нами ж перебільшені.
То що робити зараз? Жити!
НЕ БРАТИ УЧАСТЬ У СРАЧАХ!
Дихайте глибше, більше працюйте, допомагайте волонтерам і робіть зарубки в пам’яті, викреслюючи колишніх “друзів” з адресної книжки. Ні, я зараз не про загиблих друзів, вони якраз повинні там залишитися навічно. Я про кристалізацію свого кола спілкування, де уявні, в минулому, вороги виявилися колегами та партнерами. А такі ж уявні, в тому ж минулому, колеги та друзі виявилися негідниками, трусами, а іноді й відвертими ворогами.
Так буває. Вдих. Видих. І пішли далі.
