Типи колоніалізму та український колоніальний досвід

Катерина Бусол і Дмитро Коваль / Лівий берег

“Все мы милитаристы и имперцы”

Росія відверто позиціонувала себе як метрополію щодо колишніх пострадянських республік, надто України, задовго до 2014 року. Це проявлялось і в підтримці міфологем (наприклад, про “єдиний народ”), і в розвитку нових теорій, спрямованих на обґрунтування російської винятковості серед сусідів (наприклад, концепції “близького зарубіжжя” для окреслення зони впливу Росії на колишні республіки СРСР із де-факто обмеженим суверенітетом).

Із початком збройної агресії РФ проти України у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення, неоімперські поведінка та риторика Росії стали ще більш очевидними. Примітно, що про характерну для імперської свідомості вищість говорять не лише політичні та військові кола Росії, а й лідери сфер науки та культури. Це безпосередньо проявляється у відповідних державних політиках (policies) і поводженні Росії з тимчасово окупованими територіями України та населенням, яке на них проживає.

Так, одразу після окупації Криму президент Путін заявив, що український півострів, Херсонес і Севастополь “мають величезне цивілізаційне та сакральне значення для Росії” і що Херсонес треба перетворити на “російську Мекку”. Ця загарбницька риторика мала прямий руйнівний наслідок: одностороннє переформатування російською окупаційною владою Херсонеса Таврійського (об’єкта Списку світової спадщини ЮНЕСКО від України) на центр православного християнства та розваг одночасно. Росія також застосовує політику культурного стирання до тих об’єктів, які не відповідають її історичним наративам. Так, окупаційна влада Криму фактично руйнує Бахчисарайський палац, унікальну архітектуру пам’ятку кримських татар, змінює “неприйнятну” топоніміку на півострові та знищує стародавні цвинтарі та могильні камені, які свідчать про доросійську історію півострова та континуїтет життя корінного кримськотатарського народу на ньому.

Із початком повномасштабного вторгнення директор Ермітажу Михайло Піотровський безпосередньо підтримав “спецоперацію” президента Путіна. Піотровський підкреслив глибинно мілітаристську й імперську природу Росії, зауважив важливість воєн для національного й особистісного самоствердження та закликав представників сфери культури визначити свою проактивну роль в агресії проти України. Важливо зауважити, що Піотровський також є деканом Східного факультету Санкт-Петербурзького державного університету, членом президії Російської академії наук і президентом Союзу музеїв Росії. З огляду на його репутацію та вплив, роблячи такі заяви, професор Піотровський підтримує неоімперське ставлення РФ до України від імені музейної й академічної спільноти Росії та одночасно валідує його для неї. Президент Російської академії наук закріпив офіційну позицію російських наукових кіл, закликавши колег утриматися від критики влади у зв’язку з агресією щодо України. Окрім цього, провідні культурні та дослідницькі інституції РФ, у тому числі Ермітаж, із дуже високою вірогідністю причетні до несанкціонованих розкопок і досліджень українських культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях.

Таким чином, повномасштабна агресія РФ підтвердила, що історія, релігія, наука та культура, залежно від політичної кон’юнктури, є інструментами або жертвами неоімперського наступу Росії на територіальний та екзистенційний суверенітет України. А провідні російські фахівці зазначених сфер відіграють важливу роль у підтримці такого наступу.

Україні — якщо ми хочемо осягнути зміни, що відбуваються в суспільстві, та пояснити їх собі і світу — потрібно для початку визначитися з тим, яким був колоніалізм в Україні, та чому його все ще не помічають інші.

Чому Україну переважно не сприймають як постколоніальну державу?

Існує досить багато пояснень причин, чому українська історія не асоціюється з історією колоніалізму та, відповідно, чому сучасна Українська держава не розглядається крізь призму проходження через постколоніальний період, рясно всіяний намаганнями колишньої метрополії продовжувати диктувати правила гри. Більшість з них можуть бути зведені до досить простого твердження про відмінність українського колоніального сценарію від умовно стандартного. Як же виглядає цей стандартний колоніалізм?

Сам термін «деколонізація», принаймні англійською мовою, був використаний уперше 1930 року для опису здобуття незалежності державами Східної Європи (James Mark and Quinn Slobodian, Eastern Europe in The Oxford Handbook of the Ends of Empire, Edited by Martin Thomas and Andrew Thompson). Враховуючи географічну націленість терміна, очевидно, що зворотний до нього термін «колонізація» стосувався експансії за рахунок приєднань суміжних земель на Європейському континенті. Утім імперії, особливо для незахідного світу, асоціюються з підкоренням територій, розташованих за океаном (чи декількома) від метрополії. У свідомості країн Азії, наприклад, морська потуга до цих пір асоціюється з колоніальним імперіалізмом значно більшою мірою, аніж сухопутна експансія (Jean Houbert (1997) Russia in the geopolitics of settler colonization and decolonization, The Round Table: The Commonwealth Journal of International Affairs, 86:344, 549-561).

Можна припустити, що схоже виглядає ситуація і в інших державах, які пізнали колоніалізм, що прийшов з моря. На відміну від західноєвропейської колонізації, російська здебільшого проходила по суші, крім рідкісних винятків, як-от: Аляска, Форт-Росс у Північній Каліфорнії чи Форт Єлизавети на Гаваях. Така «повзуча» наземна колонізація є надто несхожою на англійську, французьку, іспанську чи голландську, а тому здебільшого ігнорувалася в дискурсі про колоніалізм. Один із основоположників постколоніальної теорії, палестино-американський літературознавець Едвард Саїд у своїй широко цитованій книзі “Культура та імперіалізм” відверто натякає на те, що через відсутність морської компоненти російський імперіалізм наче не є достатньо імперіалістичним і може бути в цьому сенсі виправданим. Підхід Саїда значною мірою став мейнстримом і сконцентрував увагу дослідників, а також постколоніальних держав на лише одному прояві колоніалізму — морському. Таким чином, відбір кейсів колоніалізму відбувався часто за другорядним критерієм та ігнорував більш важливу річ: сутність колоніальної політики, що полягає в підпорядкуванні інших народів, їхньої культури та способу життя, встановленні домінування метрополії в політичній та економічній сферах.

Іншою характеристикою «стандартного колоніалізму» є те, що він здійснювався країнами Заходу проти так званого третього світу. Постколоніальна наука значною мірою опирається на ідею існування першого (капіталістичного), другого (соціалістичного) та третього (держав, що не приєдналися до двох попередніх груп) світів. Після подій 1989–1991 років постколоніальній науці було важко прийняти ідею про те, що держави другого світу також можуть розглядатися як імперіалістичні. У результаті спостерігається ситуація, яку називають подвійним мовчанням: нездатністю представників постколоніальної науки визнати імперський характер підкорення територій країнами другого світу та відсутність бажання дослідників радянської спадщини використовувати лінзу колоніалізму у своїх дослідженнях.

Значна частина літератури про колоніалізм другої половини ХХ століття пов’язувала його з політикою європейських держав. У дослідженнях колоніалізму відбувалося своєрідне термінологічне розширення від посилання на Англію та Францію, як синонімів колоніалізму, до посилання на Європу загалом, а далі на Захід і Глобальну північ (Neil Lazarus (2012) Spectres haunting: Postcommunism and postcolonialism, Journal of Postcolonial Writing, 48:2, 117-129). Як наслідок, колоніальні імпульси інших держав світу, включно з Російською імперією та СРСР, як правило, не потрапляли до фокусу ані дослідників, ані політичних заяв країн світу. Як вдало про це висловлюються деякі дослідники, наразі при згадках про колоніалізм необхідно додатково уточнювати, про який колоніалізм ідеться: той, що асоціюється з Заходом, чи будь-які форми колоніального підпорядкування.

Очевидно, що Україна не була предметом колоніального інтересу Англії чи Франції, не належала до третього світу протягом тих десятиліть, коли формувалося ядро постколоніальної науки, не підпорядковувалась метрополії через морські завоювання. У всіх цих сенсах Україна відрізняється від того, що прийнято розглядати як найбільш типовий приклад колоніалізму. Тоді яким же був колоніалізм в Україні та як ми можемо його класифікувати?

Види колоніалізму та Україна

Однією з популярних у постколоніальній теорії класифікацій колоніалізму є використана Девідом Муром в його статті про постколоніалізм на пострадянському просторі. Ця класифікація розрізняє наступні види колоніалізму:

1. Експлуатаційний. Прикладом тут є присутність Британії в Кенії чи Індії або Франції у Сенегалі чи В’єтнамі. Цей вид колоніалізму характеризується високим рівнем політичного, економічного, військового та культурного контролю з боку метрополії, попри значну відстань до її колоній. Окрім того, місцеве населення колонії сприймається в метрополії як менш розвинене і не здатне управляти власними справами.

2. Переселенський. Його прикладами можуть бути сучасна територія Сполучених Штатів, Австралії чи Південної Африки. Характерним тут є поселення громадян з метрополії на начебто незайнятих територіях і ставлення до місцевого населення як до представників так званого четвертого світу (термін, що використовується для неконтактних племен чи різного роду кочових народностей). Місцеве населення при цьому маргіналізується чи/та асимілюється.
3. Династичний. Ілюстрацією цього виду колоніалізму може бути Австро-Угорська чи Османська імперії, які розширювали свої кордони за рахунок завоювання сусідніх народів і намагалися повністю асимілювати їх без обов’язкової дискримінації еліти таких народів, яка погоджувалася на кооперацію з імперією.

Звісно, як і будь-яка класифікація, ця є досить умовною. Цілком справедливо буде сказати, що чистих прикладів колоніалізму одного типу не існувало. Утім це упорядкування нашого уявлення про колоніалізм дозволяє дещо притомніше поглянути на українське минуле та пояснити собі та світові, якою є наша історія.

На відміну від більшості «визнаних» колоній минулого, колоніалізм на території України здебільшого не мав експлуатаційної форми. Натомість український центр розглядається багатьма дослідниками як приклад династичного колоніалізму, коли місцеві еліти асимілюються до імперського проєкту, а регіональні традиції, мова та література стигматизуються (Maria Mälksoo (2022): The Postcolonial Moment in Russia’s War Against Ukraine, Journal of Genocide Research). На відміну від інших колоній Росії та СРСР, сучасна центральна Україна розглядалася останніми радше як частина імперського ядра, а не колоніальна периферія (Yaroslav Hrytsak, The Postcolonial Is Not Enough, Slavic Review, Vol. 74, No. 4 (WINTER 2015), pp. 732-737).

Серед іншого, це пов’язано з тим, що ще з часів Катерини ІІ велику частину освіченої еліти Російської імперії складали українці, які добровільно бажали будувати кар’єру в імперських центрах (Roman Szporluk, The Making of Modern Ukraine: The Western Dimension, Harvard Ukrainian Studies, Vol. 25, No. 1/2 (Spring 2001), pp. 57-90). Значною мірою ця тенденція тривала і в часи СРСР, коли українські партійці відігравали ключові ролі в радянській державі. Проте це не означало захист української культури, політичного устрою чи економічних та управлінських традицій — вони цілком повинні були підпорядковуватися загальноімперському порядку.

Саме тому як мінімум з великим скептицизмом потрібно сприймати твердження російського письменника та, за російськими ж стандартами, ліберала Дмитра Бикова, висловлене кілька років тому під час виступу в Києві про те, що долученість до імперського проєкту давала доступ до світової культури. Очевидно, все виглядало дуже по-різному для тих, хто приймав правила гри і погоджувався на імперський проєкт, і тих, хто його мінімально толерував. Доступ, про який говорить Биков, був відкритий лише для частини української еліти, що обирала бути частиною російського імперського проєкту. Байдужість до цієї простої тези пояснює зарозумілі коментарі сучасних російських політиків про російськість великої кількості митців, які були українцями або мали українське походження. Росія сьогодні наполягає на тому, що Чайковський і Гоголь були росіянами, тоді як Шевченко та Лисенко їм байдужі і цілком можуть залишатися українцями.

Династичний колоніалізм по суті розділяв населення України на дві когорти. Перша — та, що кооперувала з метрополією, майже не зазнавала дискримінації й брала участь в управлінні імперією або творила для її слави. У той самий час для другої (більшої) частини населення дискримінація, примусова асиміляція, насаджування відчуття меншовартості були щоденним досвідом. Такий колоніалізм не відомий класичним постколоніальним державам. Він наче промовляє до них іншою мовою, що не обов’язково викликає співчуття та розуміння. Одночасно характерність саме цієї форми колоніалізму на значній частині території України впливала й на відмінне відчуття минулого самими українцями. Рефлекс до виходу з-під дії російського імперіалістичного міфу, що експлуатував розділеність українського суспільства, ми й спостерігаємо зараз.

Український південь і, певно, схід натомість зазнавали переселенської колонізації, яка полягала в переміщенні Російською імперією власного населення на колонізовані території України. Місцеве населення зазнавало тотальної асиміляції, культура — стигматизації (Mykoła Riabczuk, Colonialism in another way. On the Applicability of Postcolonial Methodology for the Study of Postcommunist Europe). Попри те, що такий вид колоніалізму відомий світу і, умовно, є стандартним, співчуття йому не так уже й багато. Особливо це стосується Глобального півдня.

Території, що зіткнулися з переселенським колоніалізмом сьогодні, здебільшого входять до складу країн Заходу. Народи, що постраждали від цього виду колоніалізму (це народи, що мешкали на території сучасних США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, ПАР), не мають потужного суверенного голосу для того, щоб брати участь у дискусії щодо постколоніальної перебудови світу та взаємопідтримки держав з колоніальним минулим. Окрім того, на відміну від згаданих вище прикладів переселенського колоніалізму, в Україні він втілювався державою, що етнічно та мовно значно ближча до українського населення, ніж Англія була до американських чи австралійських корінних народів (у цьому сенсі схожими до нашого були колоніальні проєкти Іспанії з її підкоренням Каталонії чи Країни Басків та Франції з її підкоренням, скажімо, Окситанії. Ці проєкти, подібно до російського, також є своєрідною сліпою плямою постколоніальних студій).

Усе це разом не дозволяє Україні розраховувати на легку прогулянку з поясненням світові свого зіткнення з імперіалізмом. Водночас через тривалу асиміляційну політику Російської імперії на півдні та сході сучасної України в цих регіонах традиційно спостерігається певна роздвоєність лояльності. Вона спричиняла внутрішньоукраїнські сумніви щодо самого факту проходження через період колоніалізму.

Додатково ускладнює ситуацію те, що захід України був лише порівняно нетривалий час окупований під час і після Другої світової війни та не зазнав суттєвого імперського впливу Росії (Mykoła Riabczuk, Colonialism in another way. On the Applicability of Postcolonial Methodology for the Study of Postcommunist Europe). Як наслідок, різність українських досвідів колонізації не дає змоги легко спроєктувати назовні спільну монолітну ідею про постколоніальний пошук України та приєднатися до однієї з визнаних груп країн, які потерпали від колоніалізму.

Висновки

Через низку причин усталений колоніальний дискурс має чіткі рамки і географічні детермінанти, зокрема, у дихотомії Глобальної півночі та Глобального півдня. Проте це не повинно перешкоджати Україні поступово, але ґрунтовно та методично роз’яснювати різні аспекти багаторічної колоніальної поведінки Росії та її неоколоніальні мотиви та методи в нинішній збройній агресії. Таке нюансоване розуміння політики РФ має не просто символічне або академічне значення — воно безпосередньо впливає на самопозиціонування України; правильність правових кваліфікацій злочинів РФ; перспективи погодження механізму притягнення лідерів РФ до відповідальності за злочин агресії; визначення оптимальних інструментів перехідного правосуддя для цілісного висвітлення історичної правди про нинішню збройну агресію; розбудову України зі сталими та стійкими інституціями.

Автори:
Катерина Бусол, юристка, старша викладачка кафедри Міжнародного та європейського права НаУКМА
Дмитро Коваль, юрист, викладач кафедри Міжнародного та європейського права НаУКМА

Джерело

 

На заставці: Такі борди можна зустріти на тимчасово окупованих теріторіях України. Фото: kp.ru

Автор

Тверезо