Рік боротьби

Того ранку ми з Мариною прокинулися як всі. Від вибухів. Це не стало несподіванкою. Надто багато партнерів попереджали, надто серйозною була концентрація на кордонах.

У той день наш вибір був однозначний і безсумнівний – ми лишаємося і обороняємо Київ.

Ця війна триває не рік, бо почалася не в лютому 2022-го. І навіть не в лютому 2014-го. Перші загиблі на Грушевського, а потім і Небесна Сотня, були такими ж втратами російсько-радянсько-імперської війни проти України, як Стус, Івасюк, в’язні сибірських таборів. Зрештою, як Бандера, Коновалець, Петлюра… і тисячі знаних і невідомих вояків, митців, науковців, що їх цілеспрямовано нищила імперія.

Жахи Бучі, Маріуполя, Бородянки – це продовження радянських звірств під час окупації заходу України в 1939-го, чи Голодомору 1932-33, чи Батурина ще 1708-го.

Але щойно ми пережили один із найбільш героїчних років в історії України. Неймовірними зусиллями, волею і кров’ю, змогли зробити диво – вистояли. Відкинули. Розбили. Втримали, відновили, прихистили, закупили, допомогли, отримали в допомогу. Ми довели і собі, і світові, що ми, українці, знаємо, чого вартують цінності. Ми стали єдиною нацією Європи, що пішла в бій за право бути, і не просто бути, а бути невід’ємною частиною цивілізаційної та політичної Європи.

Першу перемогу ми отримали. Ми захистили і зберегли незалежну державу. Україна була, є і буде! Попереду – важкі битви за відновлення цілісності країни, і в цих битвах ми також переможемо! Тому що ми – українці!

Слава Україні!

* * *

24 лютого нам чітко показало: наша країна має героїв, які готові битися голіруч і віддати найцінніше – своє життя за свою країну. Тоді мільйони наших співгромадян об’єдналися для захисту держави, і це врятувало Україну.

Як сьогодні пам’ятаю ранок 24-го на Лаврській. Ми почали створювати батальйон для забезпечення оборони Києва. І охочих приєднатися було багато. Чи зміг я уявити, що така велика кількість людей запишеться у лави тероборони? Так, однозначно. На відміну від росіян, які тікають із країни, українці зі зброєю в руках готові її захищати і захищають.

Ми будемо битися до ПЕРЕМОЖНОГО.

Після року дев’ятирічної війни наша країна виснажена, але незламна. Ворог намагався нас зламати, а ми вистояли і стали нескореними.

Ми довели всьому світу, що Україна – це велика країна. А народ наш – неймовірної сили духу, з найсильнішою армією у світі – міцнішою за бетон та сталь.

Перемога буде за нами, по-іншому – ніяк!

Пригадую цей день рік тому. Пригадую інше життя. Рівно рік тому я мав іти на ранковий ефір на телеканал «Прямий» і тому встати мав раненько. Але мене розбудив дзвінок матері. І новина – війна. Звісно, сон мов вітром здуло. До самої поїздки на ефір (разом з Тарасом Чорноволом) я гортав новини, силячись збагнути, це справді війна? Чи це чергова провокація? До речі, то був останній мій телеефір – аж досі.

Перед вторгненням я мав чимало телеефірів, під час яких мене питали, нападе чи не нападе? Стабільно я відповідав, що з погляду на логіку нападати на Україну Росії стратегічно не вигідно, і нападати для них – це нісенітниця, але ми маємо справу з особами, які живуть не логікою, а постімперським синдромом, тому відбутися може будь що.

Влада у той час просторікувала про травневі шашлики і про «збільшення ЗСУ не дозволить будувати дороги», бо якби українцям розповіли про загрозу, то країну охопила б паніка, і українці всі втекли б.

Я не тікав. Я з побратимами з Добровольчої козацької роти «БУК» поїхав на фронт. Допомагати ЗСУ.

Пригадую, як Зеленський почав висувати претензії до НАТО, мовляв, то вони, зарази, винні, бо не хочуть нам небо закривати. Небо нам не закрили й досі, бо це нереально. Але варто мені було виставити пост про те, що не треба так дратувати союзників, на яких вся надія, як моя сторінка зазнала бот-атаки, яких я раніше не бачив в принципі.

А потім були ще й дзвінки з цікавих відомств. Як раз після того, як заблокували телеканали «Прямий», «5-й» та «Еспресо». На боротьбу з опозицією у ЗЕкоманди ресурси знаходилися навіть тоді, коли втрачали території.

База 206-го батальйону тероборони. Хлопці, які їздили на евакуацію мирних до Ірпеня. Хлопці, які несли службу з охорони Києва, в т. ч. (а ви пам’ятаєте це?) урядового кварталу. Так-так, Офісу на Банковій з протиядерним бункером, з якого не втік діючий президент. Ми справді були готові до боїв у місті. До захисту. Боже, як ми раділи вістям, що ворог тікає!

Потім служба у ЗСУ. Бригада Чорних запорожців. Стрільби. Наряди. Потім Слобожанщина. Літо, спрага, бойова робота від світання до смеркання. Виїзди. Обслуговування техніки. Вічний недосип.

Бахмут. Тоді ще відносно цілий. Ще працювали магазини. Ще продавали морозиво. Інколи ми зупинялися поласувати, але частіше проносилися вулицями в напрямку сел. Зайцеве, Кодема, Семигір’я… Вуглегірська ТЕС. КПВВ «Майорськ»… У ЗМІ про Бахмут тоді говорили нечасто, хоча основні події тоді відбувалися недалеко від нас. Сіверодонецьк, Лисичанськ. Жара, пилюка. Пити води вистачало, рятувала вода в пляшках. А от «митися» часто доводилося за допомогою мокрого рушника. З водою для миття і прання було гірко.

Вугледар. Розтрощені багатоповерхівки. Будинки, в яких нема нікого крім солдат. Покинуті шахти. Розбиті села, де ще не бракувало мирних мешканців, які все ще не знайшли в собі сил відірватися від життя, в якому у них все. Обстріли. Траншеї з мишами, яких ну от просто неміряно. Стрільба, стрільба.

Але як ми раділи, коди дізналися про наступ на Харківщині! Навіть скептики, що заявляли: «Ну визнай, з-під Києва русскіє пішли самі», тоді засяяли. Коли невдовзі ЗСУ здобули успіх біля Лиману, наш оптимізм зміцнішав ще більше. Я пам’ятаю, як пішли перші розмови про те, що звільнимо Херсон, і як всі недовірливо знизували плечима. Ніхто не вірив, що вдасться от так. Звільнити практично ціле місто. Всі чекали вуличних боїв. Але сталося.

А на Вугледар вже лізли російські морпіхи. Так лізли, що самі заволали, що їх кладуть просто як м’ясо. Ми свою роботу робили гарно. Чорні запорожці та Запорізька 55-а, разом – сила.

Минув рік. Більше немає в мене телеефірів. Більше не веду Ютуб-канал, я й писати мушу дуже обережно. Не поширюю більше свої книжки. Тепер я – солдат Збройних сил. Просто солдат. Один із багатьох.

Я – солдат, який працює на перемогу. Не буде ніяких висновків із сказаного. Просто ми переможемо, і я в це вірю.

А тоді ми повернемося. Ми поставимо питання. Багато питань.

Все почалось не рік тому…

Рік тому все продовжилось…

Рік тому все почалось для тих, хто не звертав уваги на «війну, яка почалася тут», як написано на банері, який вивішують на Інститутській…

Війна почалася рік тому для тих, хто збирався на шашлики та реготав із заяв щодо збільшення фінансування армії…

Війна почалась рік тому для тих, хто втомився від війни від 2014 року, хоча не приймав у ній участі…

Війна почалась рік тому для тих, хто вважав, що вона десь там, далеко на Донбасі, і піду я тоді, коли прийдуть сюди… І вони прийшли…

Війна продовжується, але висновки мало хто робить, на жаль, бо знову почали втомлюватись, і знову десь там, і знову «я за алігархав не піду»…

І війна буде продовжуватись до того часу, поки імперія не перестане існувати. І поки це усвідомлення не прийде до більшості, доти всі будуть жахатися чергового «наступу рф».

А так вже 10-й рік, як хоробрі дівчата та хлопці, які втомились, але не здаються та продовжують показувати всьому світу, що ми суверенні та незалежні!

Рік повномасштабної війни.

Дев‘ять років після нахабного вторгнення.

Понад триста років спроб розчинити в імперії.

Вісімсот років зазіхань орди на землі Руси-України.

… історія пришвидшується. Імперія має померти, а імперіалісти – відповісти за злочини

Вчора – сьогодні, то не про спогади. То про травму. Бо цим днем травмована більшість українців.

Це “до” і “після”.

Це “раніше” і “більше вже ніколи”.

Це світ, який назавжди змінився для більшості.

Травма національного значення. І це буде з нами завжди. І це вже ніколи не змінити.

Ілюстрація: Нікіта Тітов