Правда про мобілізацію
Мобілізація. В стрічці повно повідомлень про масові вручення повісток. Російська пропаганда захоплено публікує ролики, як українські військові хапають мужиків на вулиці. Про те, що працівники військоматів масово розносять повістки, розповідають знайомі. Ба більше, я знаю військових і блогерів, які кулаком по столу гримають, мовляв, чого мобілізація така слабенька?! Треба більше і жорсткіше! Чому, мовляв, для одних обов’язок захищати Батьківщину діє, а для інших ні?
Що скажу з цього приводу я? От без патетики, а те, що думаю. Спробую сказати правду.
Так, це правда. Не можна призвати до армії 100% мужиків. Нереально призвати в армію більше 5% населення, інакше в країні помруть всі залишки економіки. Люди, які лишаються в тилу, створюють товари, послуги і додаткову вартість, з якої держава отримує податки, на які утримує Збройні сили. І не тільки.
Люди, які лишилися в тилу, це ті, які допомагають волонтерам. Сувора правда, військові волонтерам не донатять, у військових потреб вистачає і так. Волонтерам кошти перераховують підприємці, фахові працівники, просто небайдужі громадяни. Ті, хто готові жертвувати. І таких небагато.
Є й ще така правда. Я вже знаю приклади фірм, які на радість іноземним виробникам і імпортерам згорнули діяльність, бо третина фахівців, на яких трималося виробництво, – на фронті. Людина, яку забрали в армію, – це людина вирвана з економіки країни. Мати солдата чи мати творця додаткової вартості – це питання виживання країни.
Це все правда. Але є й інша правда. Правда, приклад якої – я сам. Я – відомий блогер. Я – публічна особа. До 24 лютого я був постійним гостем на телебаченні. Проте з весни 2022 р. я – соладат ЗСУ. Дев’ять місяців без жодної ротації я провів на фронті в складі 72-ї бригади ім. Чорних запорожців. Київщина, Слобожанщина, Бахмут, Вугледар…
Переведення на іншу ділянку фронту – замість ротації. Відрядження в тил (де треба звітувати за кожну годину) – замість відпустки. Постійна напруга. Роздратовані командири. Атаки окупантів. Постійна потреба берегти боєприпаси. Вічна нестача транспорту, зв’язку, обладнання. Спрага влітку і сирість та холод зимою. Вічна потреба канючити у волонтерів. Оце реальність, в якій перебувають на фронті мої побратими.
Звісно, буває по-різному. Когось (як мене) переводять в інші частини передавати бойовий досвід. В когось не витримує здоров’я, і людину комісують. Когось ранять. А більшість досі там.
Знаєте, у всіх цих хлопців і дівчат теж є сім’ї, батьки, діти, рідні люди. Вони всі теж Бога молять, аби не… І скоро прийде рік, як всі ми у Збройних силах. Але я не маю ілюзій. Служити я буду аж до наказу Верховного головнокомандувача, тобто ще дуже довго. Буду жити не там, де хочу. Буду робити не те, що хочу. Я солдат – я виконую накази.
Думаю, я і мої побратими маємо повне право на питання – а чому воно так? Чому коли приїжджаєш в тил, бачиш повні генделики здорових бичків в той час, коли ми дихаємо окопною сирістю? Чи всі ці люди жертвують на ЗСУ? Чи всі вони – фахівці, без яких економіка стане? Чому вони розслабляються в той час, як бригади ЗСУ не мають змоги виводити на ротації? Тому лише, що ми отримуємо 100 тисяч бойових, з яких добрячий шмат уходить на ремонти автівок та інші потреби взводу? Ну, за цією логікою великим масам українських парубків вигідно стати мобілізованими, хіба ні? Бо щось не бачу я великих мас бажаючих підзаробити на передовій. Правда, дивно?
Слушні питання? Маємо ми на них право? А ми всі бачимо, Москва жене на передову маси мобілізованих. Москва силиться продавити фронт по-жуковськи, людською масою. Чи мусить держава в таких умовах проводити нові мобілізації? Очевидно, мусить.
От така правда. Перша і друга. Одна з яких не відміняє іншу. Є ще й третя правда. Щоби ми отут не писали і як би не дихали отрутою одне на одного, ті, хто можуть відкосити від армії, відкосять.
На фронт підуть ті, хто не захоче косити і (переважно) ті, хто не можуть відкосити. От таким складом ідейних і примушених ми й будемо здобувати перемогу. Це теж правда.
