Мантра про Гаагу
Є речі, які мені важко збагнути. Наприклад, оця перманентна мантра про Гаагу, яка неодмінно чекає на росіян, і уявлення про неї як про апогей справедливості, покарання зла і усіх воєнних злочинців. Бо краще таки тверезо розуміти бодай приблизно, як це виглядає, аби потім не відчувати того болючого розчарування, яке відчувають ті, хто вже це пройшов. Я просто аналізую останній геноцид в Європі і результати трибуналу. Так би мовити, мовою фактів, щоб трохи зняти рожеві окуляри.
Розповім на прикладі Боснії, просто найкраще в ній орієнтуюсь.
Кількість загиблих за війну тут була приблизно рівною серед військових і цивільних. Цифри називають різні. Сумарно з трьох народів (воювали, нагадаю, боснійські серби, мусульмани-босняки і боснійські хорвати) загинуло близько 100 тисяч осіб, орієнтовно 65 тисяч з них – босняки. Це був геноцид, який просто вражав масштабами жорстокості, коли вирізали і депортували не те що вулиці, а цілі села за національною ознакою.
Ми в кращому випадку згадуємо Сребреницю і Сараєво. Сребрениця – це близько 7-8 тисяч (усіх досі не знайшли, тому і цифри не остаточні) жорстоко вбитих чоловіків та хлопчиків протягом кількох днів липня 1995 року. Сараєво – це 1425 днів життя міста в облозі, в умовах гуманітарної катастрофи, голоду, відсутності водогону, електрики, під постійними артилерійськими обстрілами без адекватної можливості виїхати. А ще серби-снайпери в прямому сенсі слова полювали на мешканців міста як в тирі. Бо ж вони контролювали висоти, а місто знаходиться в низині – як на долоні. Відкриті ділянки вулиць треба було перебігати, але часто і це не рятувало від снайперів. Вбивали всіх без розбору. Звісно, бачили і розуміли, що то цивільні. Давали відкрито інтерв’ю іноземним ЗМІ і показували, як валять по місту. Наприклад, одного дня вдарили по ринку Маркале в середмісті і вбили 43 мирних мешканця (потім, звісно, сказали, що то босняки самі себе обстріляли). Це лише один епізод. За приблизними підрахунками, усього за роки облоги в Сараєві вбили 10 тисяч мешканців (за даними ІЦД – понад 13 тисяч).
Так, нам вже це знайомо – загиблих ховали в парках, дворах і навіть на стадіоні, на якому незадовго до цього проводили Олімпійські ігри. Настільки багато їх було. До речі, щоб ви не сумнівались, російські добровольці, зокрема і наш «старий знайомий» Гіркін, там теж воювали і вбивали нещасних босняків, бо куди ж без цієї наволочі. І білі пов’язки були. І історія зі зброєю. І ще багато чого було вже, на жаль, нам знайомого.
Але крім Сараєва і Сребрениці були ще тисячі жертв. Були Фоча, Брчко, Прієдор, Братунац. Десятки винищених і вирізаних після етнічних чисток сіл. Братські могили в печерах і лісах. Були Кератерм, Омарська і Трнопольє. Це концтабори. Кератерм був пеклом на землі – там тримали в нелюдських умовах, вбивали, били, катували і ґвалтували (практикувались регулярні і групові зґвалтування боснійських жінок охоронцями). Почитайте спогади Нусрети Сівац, однієї з бранок Омарської та Кератерму, яка наважується говорити публічно про численні зґвалтування і про те, як в її обов’язки входило відмивати кров в кімнаті для катувань. Навіть після всього нашого горя це неможливо осягнути. Феноменальна жінка, з якою я дуже хочу встигнути познайомитись.
Скільки людей за все це зло понесли покарання? Я ніяк не можу порахувати, але, здається, менше 10. Жоден, якщо я не помиляюся, не отримав довічного. Були охоронці концтабору, яких виправдали, дехто вийшов собі на волю достроково. Там насправді багато хто з воєнних злочинців вийшов достроково.
Загалом Міжнародний трибунал по колишній Югославії тривав майже 25 років. Ви, мабуть, уже уявили собі це свято справедливості і правосуддя та тисячі засуджених – тих, хто різав, розстрілював, ґвалтував і катував. Так от, на трибуналі фігурував 161 злочинець. Ще раз – 161 (!!!). Засудили – 91. І це по всіх країнах колишньої Югославії і всіх конфліктах до 2001 року включно (тобто і війна сербів і хорватів в Хорватії, і хорватів, сербів і босняків в Боснії і навіть Косово). Частина до суду або до вироку не дожила. Когось виправдали. 59 людей відбули покарання і вже на волі (цифри станом на 2021 рік, може, вже і більше).
Конкретно по Боснії вироки передусім отримали військовики високого рангу, генерали, командувачі корпусів. Політики – Біляна Плавшич (єдина, здається, жінка, яка потрапила під трибунал і вийшла очікувано достроково), Радован Караджич (який багато років жив собі під чужим іменем і навіть знахарював, а тепер по місцям, де він тусив, екскурсії водять), Воїслав Шешель (цього психопата арештували, потім виправдали (!!!), але потім передумали і знову посадили. Але і він вже на волі).
Першим засудили сербського генерала Радіслава Крстича. Співучасника геноциду в тій самій Сребрениці. 7 чи 8 тисяч життів суд оцінив у 35 років ув’язнення. Ні, не у довічне. А потім скоротили до 25 років. Спершу в британській в’язниці, де йому після нападу ще й добре таке відшкодування виплатили. Зараз, здається, сидить у Польщі.
Останній вирок трибуналу стосувався головнокомандувача боснійських сербів Ратко Младіча і винесли його аж у 2017. Сказати, що на його руках кров – це страшний евфемізм. Він пролив океан крові. Після Дейтона (а там була підписана мирна угода, яка закінчила війну в Боснії, хоча багато хто і серед сербів, і серед босняків шепотом говорять про «паузу) він нормально себе почував і купався в лаврах національного героя. Коли ж почали арештовувати високопосадовців, він переховувався і перед судом постав аж у 2011. Так, у нього довічне. Я була в Сербії в 2019. Пройшло стільки років з дня закінчення війни, а Младіч досі був на передовицях місцевих газет. Для багатьох він там досі національний герой, а суд над ним – страшна несправедливість і особиста образа. Бо так, як для дурних росіян Буча – це «постановка», «фейк» і т. д., так і для сербів – Сребрениця. Младіч сидить в досить комфортній в’язниці – умови там кращі ніж у сотень його жертв навіть сьогодні. Єдина, хто реально покарав його – його власна донька-улюблениця Ана, студентка-медик, яка здійснила самогубство, застрелившись із батькового пістолета. Звісно, правди ніхто не знає. Не раз озвучувалась версія, що зробила це після того, як дізналася, що творить її батько. А сам Младіч щиро вважає, що її вбили вороги.
Яким був реальний результат трибуналу в Гаазі? За великим рахунком, кожен лишився при своєму. Зло продовжило вірити, що було правим. Серби вважають себе дуже ображеними. Боснійці – розгубленими. Так, були ще інші суди по виконавцях злочинів. Але. Воєнні злочинці сотнями (а може й тисячами – хіба їх можна перелічити?) не отримали жодного покарання. Продовжили жити, робити кар’єру, дехто ще й був героєм війни і мав відповідні почесті. Кати і їхні жертви й далі могли ходити одними вулицями і опускати очі десятиліттями. На відміну від наших складнощів (бо ж біс його знає, хто конкретно той бурят в балаклаві чи той росіянин, який потрапив в об’єктив камери спостереження), там ідентифікувати було дуже просто – то часто були сусіди, колеги, знайомі, однокласники. Непокарані вбивці жили в будинках своїх жертв, їли з їх тарілок і носили їх одяг. Депортовані або ті, кому вдалось втекти і вижити, роками ледь зводили кінці з кінцями. Гвалтівники одружувались, народжували дітей і ставали статечними містянам-ветеранами. Ба більше, працювали, наприклад, в поліції. А зґвалтовані ними жінки роками шукали кістки своїх вбитих дітей, батьків і чоловіків. Це було сенсом їхнього життя. Точніше, мабуть, не життя, а існування. Якщо я не плутаю, то лише по одному епізоду судом було визнано геноцид – і це Сребрениця. Бо ж мало було просто вбити 8 тисяч чоловіків за національну приналежність. Це потрібно було доводити.
Як живе Боснія після всього цього – я вже писала. Там дуже багато уроків, які нам варто було вивчати ще раніше, але варто почати бодай зараз. Але мене найбільше цікавить результат трибуналу. Як на мене, в глобальному сенсі його немає. Один мій товариш-босняк сказав мені влітку: «Ані ви, ані мої співвітчизники не розумієте, що ви врятували нас. Бо, якби не вистояли ви, ми були б наступними. Бо зло знову зрозуміло б, що так можна». І це дуже показова фраза.
І ще: подивіться на ту саму в’язницю ООН в передмісті Гааги, в якій багато хто мріє побачити воєнних злочинців. Подивіться на меблі, спортзал і досить новенькі комп’ютери (лише інтернету немає). Та російське бидло тільки по тєлєку таке бачило. Для переважної більшості воєнних злочинців, які пральні машинки за тисячі кілометрів тягли, таке ув’язнення буде нагородою, а не покаранням.
Ні, це не означає, що судити росіян не треба. Треба, звісно. Просто це буде ще одне поле бою. І це буде дуже і дуже довго, і я особисто не відчую сатисфакції від того, що Пригожин чи Путін, чи будь-хто з вбивць посидять в комфортабельних кімнатках в тій самій тюрмі зі спільною кухнею.
Після Боснії я скептично ставлюся до дуже багатьох речей. До миротворців, які здавали людей на вбивство і насміхалися з тих, кого приїхали захищати (хоча якраз нам тут є чим пишатись). І до гучних заяв. І до Гааги. Я вірю в справедливість, яку вершать наші Сили оборони – ЗСУ, прикордонники, поліція, всіх, хто нищить ворога. І тільки так.
Радіо Свобода: Не зовсім звичайна в’язниця ООН в Гаазі
Тюрма ООН у передмісті Гааги – Схевенінґені – не є звичайною в’язницею. З 1995 року тут утримуються понад 140 в’язнів, звинувачених у воєнних злочинах у колишній Югославії. Середній вік ув’язнених перевищує 60 років. Про життя цих в’язнів кореспондент Радіо Свобода Рікард Йозв’як розпитував начальника в’язниці ООН Фрезера Ґілмора.
BBC: Тюрьма Гаагского трибунала от а до я
Эту тюрьму называют самой роскошной в мире – больше похожей на отель, нежели на место заточения.
День: Спадок Гаазького трибуналу
Досягнення та проблеми міжнародного правосуддя
На фото: Тюрма ООН у Гаазі
